Дія третя

Іван Франко

1 | 2

Ява перва

Кімната в палаті княжій, Хрудош.

Хрудош

Хто ти, о страшна, невидимая сило,

Хто ти, руко кровава, громова,

Що-сь мою душу льодом обціпила,

Що-сь на сей путь нещасний мя звела?

Любов мою гарячу-сь учинила

Холоднов, як та крига льодова,

А серце, в которім чувств хори грали,

Ти твердим учинила, як ті скали!

Хто ти? Бо чим я дальш і глибш ступаю

Дорогов, на котру пхнула-сь мене,

Тим тривожніше вкруг ся оглядаю

За тов руков, що в горе мя жене,

Що пре мя серед крові й сліз ручаю,

Держить мя просто, хоч проклін мя гне?

Держить мя кріпким, хоч, здаєсь мні, скали,

В такім огні би ся порозсідали!

Хто ти? Чи добра ти, чи злая сила?..

Ох, покажись мені лицем к лицю!

О, покажись мні, бо зблизилась хвиля,

Коли вже путі дальшої не зрю,

Коли кров братня вся на мні обстила,

Сльози народу моє серце рвуть!

Ох, покажись мні – в тих гроз вже навалі

Не знаю, як мні і куда йти далі!

Бач, край цілий, земля моя цілая

В сльозах тоне, а знищення страшне,

Мов килим погребу, ю обгортає,

Вмирає вна, но ще клене мене!

Синів їй тисячі вже гріб вкриває,

А тисячі в кайдани враг кує,

А тисячі по темних тюрмах гинуть,

І від зарази в льохах мруть і стануть!

О боже мій, куда ж то я загнався?

Чи ж не уб’ю я замість улічить?..

Бач, в краї з сильних мало хто остався,

Хліб зродив у полі – ніт кому ним жить,

Гниє дар божий, і голод завзявся,

Що лишить меч і слабість, докінчить!

О боже мій, до тебе я звертаюсь,

Рятунку, о, рятунку вижидаю!

Бо ти се був, твій дух се був, що душу

Мою попхнув до діла сього, – ти

Мні в серце не на горе і катушу

Влив жар великий кріпкої любві!

Тебе, тебе тепер я звати мушу,

О отче, дальший путь мені вкажи!

О отче, дай, щоби мій труд кровавий

Завів народ сей до побіди й слави!

Пауза.

(По хвилі сильно.)

І ти заведеш го до сеї цілі –

Я вірю в се, як вірю в власть твою!

Ті огнянії і пекучі стріли

Не вб’ють в народі сім силу живу,

Ні, вони будуть бальзамом, що цілить,

Вони го болем збудять з тьми і сну!

Я вірю в се, о отче, бо живая

Любов не убива, но оживляє!

Проте наперед! Півдороги вже

Відбув я – де ж ся друга пів скінчить?..

(Пауза. Ходить задуманий по кімнаті.)

Входить Владибор.

Владибор

Що ж, рицарю Хрудошу, як же йде

Річ, чи вар бунту в краї ще кипить?

Хрудош

Владітелю, нехай бог доведе

До цілі все, що лиш зачнеш робить!

Но бунт і всякий опір вже в тім краї

Утих – спокій усюди й мир владає.

Владибор

Слуго мій вірний! Чим же я віддячу

Тобі твої заслуги, так знатні?

Хрудош

Заслуги я ту жадної не бачу,

Де все повинність лиш веліла мні.

Владибор

О, коб так кождий повинність свою

Ділав – не було б горя в сім краю!

Но ти скажи мні, чим надгородити

Твій щирий труд, скажи, чого желаєш?

Хрудош

(по хвилі мовчання, до себе)

Га, боже мій, чи те ж твоя рука

Мені показує новую стежку

Посеред горя тьми й непевності?

(До Владибора.)

Мій княже, чув-єм, що багато з всіх

Сторін краю народу взято в плін

І до в’язниць посаджено, за як

Хто підозріний, що з бунтівниками

В якім-небудь порозумінні був.

Владибор

Зовсім розсудно поступлено ту,

Бо тії люди дуже небезпечні.

Я чув, що той Славой передовсім

Дар посіда великий кождого

Переконати і намовити.

Що пориває мовою своєю

До сліз народ – тож певно многі з них

Не скоро ті слова забудуть і

Ширити можуть бунт наново в краю.

Хрудош

А що з Славоєм сталося самим?

Чи нич його величество ваш брат

О нім вам не доносить?

Владибор

Ані слова,

Но чути, що не зловлено го ще,

Що розпустив вже свою банду, що

Сам, наче чудом, криється в лісах

І всі погоні наші змилює.

Хрудош

Но, княже мій, в в’язницях народу

Сидить немало – а багато з них,

Хто знає, може і зовсім невинно.

Тож я б просив тебе, владітелю,

Сли-м моїми давнішими ділами

Здужав твоє довір’я позискать,

Щоби-сь мені дав надзір над тюрмами.

Я син народу сього, знаю го,

Я буду знати, як добратися

До серця і довір’я їх, – а мні

Здаєсь, що так лиш можна правди ся

Від них дізнать.

Владибор

О, слово те правдиве,

Упертість і затята витривалість –

То головні ціхи народу сього!

Хрудош

Отож, владітелю, я прошу тя,

Мість всякой надгороди за мої

Давніші діла дай мені від днесь

Надзір над тюрмами, в котрих сидять

Підозрені о бунт. Бо справді ту

І скорість єсть конечна. Бач, мій княже,

Народу много замкнено в в’язницях,

А власне жнив пора, тож хліб пропаде,

А голод ще доправить знищення,

Котре і так сей край вже зруйнувало.

Владибор

Га, ціль твоя не менш хороша, мій

Хоробрий рицарю, як попередня!

Тож я б сліпий був на власне добро

Й не знав би-м сам, що корисне мені,

Єсли би-м просьбу не сповнив твою!

Так єсть, сейчас спішу вповажнення

Зложити на письмі до тебе, ти ж

За свою вірність будь навсегда моїх

Ласк певний.

(Відходить.)

Хрудош

Га, будь певний твоїх ласк!..

Пауза.

О боже, ще й довіріє отсього

Хороброго, но неопитного

Князя ранить ми серце!.. Але ні,

Він враг отечества мойого, він врагів,

Наїзників князем! Яко князя,

Яко наїзника, яко врага,

Я го ненавиджу, я го погублю,

Но яко чоловіка, рицаря

Й мого добродія – його

Любити, – ні, я поважать го мушу!

Ох, добродію, нещасливий ти,

Що против власной груді остриш меч,

Що чистиш чару й золотом красиш,

З котрой сам маєш пити трутину!

Труби, бубни і музика військова за сценов. Хрудош приступає до окна.

Га, що се?.. Бач, се воїни, се брат

Князя, так, се той дикий Цидибор,

Що вітрився в погонях за Славоєм,

Вертає! Боже, чи ж Славоя він

Везе в кайданах, щоб го ту на смерть,

На страшну, на постидну смерть скарать?..

Ні-ні, о боже, сього не допустить

Твоя всесвітня справедливая

Рука, котра святим і праведним

Думкам ніколи згинуть не дає!

Га, так, се Цидибор, – но хто се з ним?..

Хто се був в тій кареті замкненій?..

Хто се?.. Ох, серце ся стискає в мні

Тривогою незнанов! Що тобі,

Моє нещасне серце?.. Га, ходім,

Довідаємось, переконаймось зблизька!

(Виходить.)

Ништа

(входить з противної сторони)

Де князь, де князь наш Владибор? Отсе

Здавалось мні, що-м ту недавно чув

Його і того голос Хрудоша!

Ох, той проклятий зрадник, що ся ту

Словами гладкими всиса щораз

Сильніше в ласку нашого князя!

Я йому мушу під ногами ще,

Сли жив буду, порядну викопать

Глибоку яму, – а хоч би-м і сам

Мав впасти в ню – він впаде теж зі мнов!

Владибор входить.

Владітелю і княже мій, отсе…

Владибор

Де рицар Хрудош?

Ништа

Видів-єм го власне

Спішачого к подвір’ю, бо ваш брат,

А наш пан милостивий Цидибор

Вернув назад з погоні.

Владибор

Га, мій брат!

(Відходить спішно.)

Ништа

Пощо йому тра було Хрудоша?

Мабуть, обманщик сей нову якусь

У нього ласку випросив собі!

Но-но, щасть боже замислам його,

Але й о моїх теж не забувай!

(Відходить.)

По хвилі входить Бовт з переляком на лиці.

Бовт

Ох-ох-ох! Голова ми ся крутить, землі ми під ногами не стає! Бовте! Бовте!

Ехо

Бовте!

Бовт

(переляканий).

Ох, що тото? Ой, голівонько моя бідна, де я ту дістався? Та ту певно без нечистої сили нема! Ой, бабусенько моя рідна, золота, срібна, чи ж ти мені не правду говорила, що нич з мене не буде, сли ся буду вдавати з великими панами? А отже я тепер, дурний Бовт, не послухав твоєї ради, але послухав налибоватого діда, – ба-ба, але ж бо ти сама казала, що він мудрий чоловік!.. Що ж ту робити, кого слухати, чи небіжки бабусі, чи мудрого діда? Га, най вже, зрештов, буде, як єсть, – лиш ту знов біда нова – як ту говорити з такими великими панами? Уже би-м ся убранням не турбував, бо все святочне убрання маю на собі. Бач… полотнянка, хоч троха подерта і з-під споду заталапана, – але ще увійде! Однако ту люблять коротко ся носити, мож буде тото, що з долини заталапане, пообтинати. Сорочка, хоч міхова, але сильніша, як ті всі, що на тих панах, – а ходаків ту і не буде треба – ніг си не поколю по тих шкляних помостах! Я кажу, з убранням то ще півбіди, але ту говорити з тими панами, щоби моя небіжечка бабуня не потребувала ся в гробі встидати, що з мене не зробила ні сака, ні бовта!

Входять Людиша, Цидибор і Владибор.

Цидибор

Княгине серця мого, ту, в палатах тих

Пристоїть мешкати тобі, пишатися

В демантах, перлах і клейнодах і цвісти.

Як чудній рожі в мирі, щасті і любві!

Людиша

Владітелю і княже мій, велика та

І несподівана для мене ласка твоя

Одняла мні всю власть душі, – даруй, проте,

Сли переповнене ся серце не здужа

Ту вилити в словах подяки!..

Владибор

Брате мій,

Прихід твій дуже милий мні, але даруй,

Сли дух мій не здужає повздержати

Цікавості, а слів питаючих язик…

Цидибор

О брате мій, ти вибач мні, що в радості,

Мов в фалях золотих, затоплений, я ти

Забув повісти, хто й відкіля діва та,

Властиво, як дісталася до нас ту, де

Краса ї має світлим блеском засіяти!

Хто вна й відкіля, досі й сам не знаю ще,

Но розкоші богиня, бачу, щоб собі

Й моє позискать серце, досі власті їй

Незнаюче, прислала ю поблиз мене.

Владибор

(усміхаючись)

Прекрасна діво, бач, як поваб твій страшний

Переворот готов зділать в цілім краю!

Бо вже і так нам брата, которий всегда

Був першорядним рицарем, ти побідила!

Що ж буде, як побудеш довше межи нами?

Боюсь, щоб всі ту молодії рицарі,

Котрі тепера наших військ оздобов суть,

Не кинули небавом хоругви свої

І не пішли, мов за хоругвов, за тобов!

Людиша

О княже мій, най твоя ласка наді мнов,

Нещаснов, буде, но тривожная моя

Душа доселі не можесь ще опам’ятать!

Я бідних родичей дитя, я пільний цвіт –

Чи ж вмію я служить вам, чи ж освою я

З тим блеском свої очі невзвичаєні,

Котрий тепер мні взір тьмить? Княже, княже мій,

Пусти мене, ще раз тя прошу, нехай я

Незнана, як доселі, в тишині живу!

Цидибор

О все проси, лиш жаль покинь й такі слова!

Владибор

Ніт, красавице, не годиться в нас таких

Хороших гостей випускать так напруго!

Бовт

(на боці)

Ой, якось, бачу, ті пани оба

Заскакують около панночки,

Мов коло сала ласії коти!

Ну-ну, ждім, Бовте, та кінця глядім!

Людиша

О пане мій, а де ж дівсь мій слуга, котрий

Зі мнов сюда прибув?

Цидибор

Хто, сей дурак, сей Бовт?

Бовт

Га, сли вам мене треба, то я не потребую падати з неба! Лиш кажіть або мовте: «Бовте!»

Владибор.

Га, що се за смішне опудало якесь?

Бовт

Хо-хо, мене ще доселі нічо не опутало, ані опутає! Але вам, пане і княже, – як повинність каже, маю ся коротко представити, аби вас довго не бавити, – яко Бовт в власній особі, а моя небіжка бабуня в гробі! А я панночки Людиші слуга, хоч вна невеличка, а я, як дуга!

Владибор

Ха-ха-ха-ха! Потішний, видко, се хлопак!

Ну-ну, докіля панночка твоя у нас,

Будь певний моєї опіки й ти! Тепер,

О брате мій, будь ласкав мні донести, що

З бунтівником тим дієсь? Як-єсь го лишив?

Цидибор

Зловить го годі, брате! Мов змія, нам з рук

Викручуєсь, але пізніше більш об тім –

Тепер спочити час по трудах нам! Ходім!

Владибор, Цидибор і Людиша відходять.

Бовт

Ге-ге-ге-ге! Такій, видко, моя бабуня брехала, коли казала, що з мене нич не буде, сли так, як другі люди, буду переставати з панами! Але отож, ледве-м ся межи ними показав, уже і сам князь сказав, що я хлопак, – так-так! Га, щасть, боже, і надалі, а мені би також треба рушитись декуди!

(Хоче відходити.)

Хрудош

(входить).

Постій-но, приятелю!

Бовт

(до себе).

Бач, уже другий мя приятелем зве! Го-го, з Бовта ту ще щось немале буде! Прошу ласки вельможного пана, ваш слуга од вечора до рана!

Хрудош

Не треба мені твоєї служби, але скажи ми, що ти за один!

Бовт

Го-го, я з далекого краю, а відки – то й сам не знаю! Бовт моє ім’я, а я панни Людиші слуга.

Хрудош

А що ж за одна панна Людиша?

Бовт

Го-го, панна Людиша – та то вам панна, як цвіт, якого ще не видів світ!

(Відходить.)

Хрудош

О боже мій, так ніт сомніння, се вона,

Людиша, – так, вона се, ох, сестра моя!

Но що вона ту робить, як вона

Дісталась в руки вражого князя?

Що сталося з Славоєм, що її

Не міг оборонити або де

Укрити? Ох, всесильний боже мій,

Той ми удар судьби найгірш зранив.

Душу і серця силу всю відняв!

Ні, я не видержу, я певності,

Над все і предвсем певності бажаю!

(Виходить.)

Ява втора

Ліс густий, поляна; смеркається; кілька селян обдертих і нужденних.

Первий

Що там чувати в ваших сторонах?

Вторий

Те, що і в ваших, – горе, негаразд.

Третій

Чи і у вас була ревізія?

Первий

Отак, питай, а я не знаю, чи

Де люченось страшніш на народі,

Як в нашому селі!

Четвертий

О боже, що ж таке

Ми завинили, що без милосердя

Нас так покривджено і знищено?

Третій

Га, оте все питай бунтівника

Славоя – він, здаєсь, всьому вина!

Первий

Ой, куме мій, не винен ту Славой,

Но упір нашой голови дурной!

Вторий

Як же ж ти, куме, розумієш се?

Первий

А як – чи скорше, чи пізніше, все

До того мусило прийти, бо враг

Ще спочатку лагідність удавав…

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 23, с. 348 – 358.