Дія перва

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5

Ява перва

Поле битви, покрите трупами, музика військова, воїни без ладу вертають з погоні з ознаками побіди.

Первий воїн

Га, то був день гарячий, то була робота за всі попереднії часи!

Вторий воїн

Га, але ж бо і враг, біс його матері, напружив в послідній раз всі свої сили, так, як той тур, що ще послідній раз напружить карк і грізно спустить роги, заки острий топір не позбавить го сили навсегда.

Первий воїн

Отсе правда, тепер лежить враг, як той тур простертий, і, певно, годі буде му ще раз піднестися против нам. Але і князь наш, хоч старий, а таки ще не остила старому кров в жилах! Як молодець, увивається, – всюди го повно, всюди грімко роздається його слово, а з словом і відвага і віра в побіду вступає в серця воїнів. Таких владітелів дай, боже, до віку, а певно земля наша зацвіте і взнесеться пострахом для ворогів, а підпорою і обороною всім чесним і утисненим.

Вторий

Брате, видиш, мені якось не може ся в голові помістити, яким світом наш князь такої сили міг набрати і з такою певностію себе уганятися помежи списами ворогів з одного кінця лінії бойової на другий.

Первий

Бог рятував го очевидно на дальшу славу і на наше благо.

Вторий

Ні, кілько я днесь видів, того годі поняти! Я стояв на лівім крилі, напротив котрого були найслабіші відділи ворогів. Ми кинулись на них і за чверть години розбили-сьмо їх так, що більша їх половина лягла, решта пирсла вітром по полю. Нараз, коли наміряєм ударити в осередок вражої сили, вирвався проти нас відділ вражої кінноти із лісу, о котрий наше ліве крило було оперлося. Наш відділ, неприготований, змішався і почав уже уступати, коли нараз посеред густого граду стріл показався старий наш князь. Пізнали-сьмо го по блищачім шоломі, хоч навкруг тиснули го враги. «Діти, – крикнув він, – діти, наперед!» І в одній хвилі така відвага, така запам’ятала сила вступила в наші серця, що ми кинулись на врагів і як стій увільнили з-межи них старого князя, а цілий кінний ворожий відділ пішов врозтіч. Тоє героїчне діло князя перехилило побіду на нашу сторону, бо тепер ми цілою силою грянули на осередок ворогів і взяли їх з двох сторін в два огні.

Первий

Не менше і я, товаришу, переконався в нинішній борбі, як видимо рука божа над нашим князем спочиває. Бо що то, посеред найзатятшої різні де глянеш, там він – і провадить, і сам рубає, і заохочує, аж доки напруженим нашим силам не удалось переперти і зламати ворога.

Вторий

Але чув-єм, що князь ранений.

Первий

Так, при самому кінці, коли уже пополох своїми вовчими очима блиснув межи вражими рядами, трафила го стріла в ногу і п’ять із наших воїнів винесло го із побойовища.

Вторий

Де ж тепер ся обертає? Чи єсть межи військом?

Первий

Не знаю, але чув-єм, що го мали нести до найближчої хати, котра туй має бути за лісом.

За сценою гамір і крик воїнів.

Що се таке? Якийсь змішаний крик ходить по відрядах.

Третій воїн

(входить).

Гей, товариші, чи ви не виділи де князя, чи не знаєте, де він обертається?

Первий

Або ж не занесено го до найближчої хати ось тут за лісом?

Третій

Власне вернув відряд, висланий за князем. Перешукали не тільки тую хату, но інниї, всі, які лиш ся ту в окрестності поблизу находять, – а князя і сліду ніт.

Вторий

О боже!

Первий

Ох, так тяжко бог нас не укарає, щоби нас мав позбавляти отця в сам час, коли найбільша слава вінцем оплела його чоло!

Вторий

Ні, товаришу, то не може бути, – князь наш мусить бути десь в окрестності!

Новий сумний зглушений крик воїнів за сценою.

Га, чи чуєте? Що се за знак? Чи се не враги?

Первий

Чи не яке нове нещастя?

Четвертий воїн

(впадає).

Товариші, браття! Нещастя, тяжке нещастя!

Всі

Що, що за нещастя? Говори!

Четвертий.

Князь наш загиб, князь наш убитий!

Вторий

Де, од кого? Відкіля се знаєш?

Четвертий

Послухайте, товариші, нещасної вісті. Воїни, котрі вислані були, щоби одшукати князя, не найшовши го нігде в селянських хатах, розділилися. Одні пішли перешукувати дальше слободи поблизькі, а другі рушили в ліс. Довго вони блукали дебрами і гущавинами, вкінці прийшли аж до руїн старого замчища на скалі серед лісу. Ту під скалою увиділи воїнів, що мали князя завести в безпечну хату, побитих, а по князю ані сліду не найшли. Перешукали всі дебрі і потоки, цілі руїни замкові, а нич, ані полики не подибали!

Первий

О боже-боже, яка ж могла бути судьба нашого князя, нашого батька, начальника і защитника?

Четвертий

Бог се один знає, чи убили го вороги, або взяли в плін, чи що ся інного з ним стало?

Вторий

Га, але ж вороги побиті і розігнані – відки ж би ся там взяли?

Третій

Хто знає, може яка їх шайка там стояла на засідці, або…

Первий

Ох, але яка ж тепер буде судьба нашого краю? Князь не оставив наслідників, не виявив своєї послідньої волі, хто поведе нас на дальші бої, хто сильною рукою буде правити державою і народом?

Бубни і сумна музика за сценою.

Вторий

Ходім, браття, – старшина скликає раду військову.

Первий

Ой, тепер, тепер нам просити бога, щоби натхнув наші серця і серця всіх товарищей наших згодою і єдностію, щоби вражда і незгода не роздирали нашої землі так, як те діялось перед Всеволодом.

Відходять.

Ява втора

Багата кімната в домі Хрудоша.

Ратибор сам ходить неспокійний по кімнаті.

Ратибор

Отець мій старий сам рушив на війну, я ту остався, щоби вилічитися із рани, одержаної в попередній війні, – ох, я нещасливий! Від отця вістей ніт, моя рана загоїлася; тільки ж в моїм біднім серці нова і тяжка рана, котру не так легко згоїти! Але пощо ж гризтися і боротися з думками, котрі і так мене не уб’ють, пощо притлумляти серце, коли воно і так не ворог мні? Яка ж ту перешкода може перепиняти моє щастя? Батьки наші рівні славою, заслугою і родом, приятелі відмалу, певно, тільки чекають на згоду наших серць, щоби і руки наші в один вічний вінець щастя і радості сплести. Ох, Мирославо! Яке миле ім’я твоє, а твої очі зовсім противно свідчать, коли ти мене, першого борця сього краю, побілила і зв’язаного повабом своїх [очей] при ногах своїх положила! Так-так! Від твого серця, від твого слова все тепер залежить, моє щастя, моє життя! Жду на рішеніє своєї судьби із твоїх уст рожевих… (По хвилі.) Га, чую хід легкий, мов хід вітру по фалях, – то вона, то її нога дрібна так воздушно ступає. Ох, як моє серце голосно б’є, – бідне серце моє! Не знало ти тривоги перед лісом спис вражих, перед грізним лицем їх желізних полків, аж днесь, аж ту тобі довелось задрожати! Ох, хвиля близька, ні, я не могу їй оком в око глянути, я мушу ту хвилину розширити, зблизити, но і оддалити!.. Гов, сховаюся за тую тапету – первий і послідній раз підслухаю її тайнії думки!

(Ховається за тапету.)

Мирослава

(входить, оглядаючись).

Ні, ту його ніт! Добре, що го ту нема, – рада-м сама хвильку побути, серце моє так повне, так тяжке, таке якесь сльозне, а знов таке веселе і летуче! Але де він обертається? Чи не відновилася його рана?.. Е, ні-ні, він вже здоров, здоров, тільки якийсь невеселий… Чи в нього і в душі була рана, а не згоїлася враз з раною тіла?.. А я чула, що рани душі, рани серця не скоро гояться!.. Ех, дурна я, як же ж душу мож зранити?.. Але що йому таке? Хоч виздоровів, то все єще такий марний, так вздихає, мовчить і ходить… я го кілька разів хотіла запитати, що йому таке, але як подивиться на мене тим своїм темним, блискучим оком, то мені аж якось лячно, якось… а прецінь так мило, так любо, мені ся бачить, що в тім жарі його ока бачу цілу його душу і читаю в ній – що? Ех, куди я залетіла, ото була би-м готова сказати неправду!.. Бо, прошу я кого, чи то може бути, щоби я… Га, а єсли би і так?.. Як? Я би мала його… любити?.. Ох, яке се слово дивне – я його якось так і боюсь і встидаюсь, а чому воно так мені дзвенить в серці, мов срібний дзвінок, так солодко пливе в душі, мов вода потічка літом по зелених скляних камінцях!.. Я любити Ратибора?.. О, то красно, але… Але якби він о тім дізнався, – ох, боже, я би му не сміла перед очі показатися!

Ратибор

(виходить і стає неспостережен за нею).

Чи доправди так, хороша Мирославо? Га-га-га, то-м зловив птичку в її власні силька!

Мирослава

Ох, ви ту! Ви, Ратиборе! Чи ж годиться підслухувати чужії думки? Чи того учить рицарська відвертість і права чеснота? Ідіть-ідіть, того-м ся не сподівала по вас!

Ратибор

Мирославо, даруйте мою смілість попередню, даруйте і теє, що вас буду тепер просити!

Мирослава

А, так, дарувати вам таку зраду? Ще й слухати вашої мови? Ідіть, ідіть собі, я не хочу з вами нич мати вспільного! Ото ми, ще слухати вашої просьби!.. Но говоріть же, о що вам іде.

Ратибор

Мирославо, повторіть тоє слово, котре щаслива хвиля дозволила мені підхопити з ваших уст!

Мирослава

(плаче).

Ох, боже мій! Рицарю Ратиборе, чим же я вам завинила, що ви так без милосердія ругаєтеся над моїм бідним серцем? Чули-сьте припадком мову мого серця, пощо ж вам ще глибше роздирати мою рану? Ідіть від мене, не раніть мя своїм поглядом, не кладіть мя живу в могилу! Віддаліться, я ту остану з сльозами і з своїм горем і умру без нарікання на вас, але забути вас не зможу!

Ратибор

(кидається перед нею на коліна).

Ангеле мій, світла зоре душі моєї, ох, дякуй моєму підступові і тій щасливій хвилині, котра підшепнула мені тебе підслухати! Серце моє, повтори теє святе слово – воно рішило мою судьбу, моє щастя! Скажи, скажи: «Люблю тя, Ратиборе!»

Мирослава

Рицарю, чи ж се місце для вас – при ногах женщини, місце для того, перед котрим дрожать вороги, на котрого, як на свою надію і підпору в будучності, глядить отечество?

Ратибор

Ні, ні, не мені то приписуй, що я у ніг твоїх, – те твоя вина! Мирославо, світе мій, повтори теє солодке слово: «Люблю тя!» Скорше не встану, аж не вчую мову твого серця.

Мирослава

Люблю тя, люблю, Ратиборе! Цілим серцем і цілою душею люблю тя, мій рицарю, мій княже!

(Цілує і відбігає.)

Ратибор

О боже, чим я заслужив на теє щастя? Вона любить мя, душа моя отвирається широко, море світла розливається круг мене, тихо, спокійно розливається широка небесна гармонія щастя і любві круг мене, мої очі блудять по тім вічнім світі, осліплені блиском небес, а всюди-всюди вона, її лице, її око, її голос – вона всюди! Боже, тепер, тепер удар горем яким грудь мою, щоби надмір щастя не убив мене, щоби я ошоломлений не упав із тої висоти, на котрій моє серце само дрожить і жахається!

Стригонь входить.

Стригонь

Пане мій!

Ратибор

(спостерігає його).

Га, як ся маєш, Стригонь? Відкіля спішиш?

Стригонь

Із поля битви.

Ратибор

Які вісті? Яке щастя і здоров’я нашого князя? Що поробляє мій отець?

Стригонь

Пане мій, вістей багато і щасливих, і нещасливих. Князь наш побідив врага, котрий спочатку не хотів прийняти борби, і побив го на прах. Але бог не дав нам цілковитої радості діждати по побіді, бо наш князь загиб десь по битві.

Ратибор

Що ти говориш? Боже мій, така побіда, чи ж могло що страшнішого край сей спіткати?

Стригонь

Врага сила зламана, але в нашім війську незгода. Старшини не могли згодитися при виборі нового владітеля і князя. Надвоє розділилися голоси – половина ступила на сторону преславного Стаглава, твого батька, а друга на сторону властителя його дому, Хрудоша.

Ратибор

Га, і того ж ще було треба! Ох, прощай моє щастя світле, моя доле золотая!

Стригонь

Сумна дальша вість моя. Отець твій і Хрудош страшно враждують на себе, військо вспирає одного і другого, – хто знає, може, днесь уже там прийшло до братньої борби, до проливання рідної крові!

Ратибор

О, боже мій, боже! Яка ж наша вина, що ти взяв нам отця, а лишив діти самії на поталу пекельному ворогу, незгоді!

Стригонь

Ось тобі письмо від батька твого, воно скаже ціль мого приходу. Квапся, пане мій, – кожна хвиля горем грозить, мов градова туча, і може нещасть брем’я кинути на наш край! Я йду приготовляти, що треба.

(Відходить.)

Ратибор

Ох, ось і кінець щастя мого! Вічна, неізслідима сило, чи ж кожде людське щастя так непостоянне, так никле?

(Отвирає лист і читає, ходячи по кімнаті.)

Мирослава

(входить).

Ого, мій рицар, видко, в якіїсь глибокії думки затонув, – чи не жалує слів своїх?

Ратибор

Мирославо, ангеле життя мого, не жалую і ніколи не жалуватиму слова свого і благословити буду, доки жизні моєї, тебе і твої слова, – о, бо вони отворили світ щастя передо мною, вони другий раз мене на світ народили! Але судьба позавидувала нашому щастю, Мирославо, – на хвилю, на хвилю тільки воно блиснуло нам і погасло. Нам тра розстатися!

Мирослава

Розстатися? Що ж жене тя від мене так скоро? Чи вже прикра тобі моя мова, чи не милий мій вид, чи неприятна моя любов?

Ратибор

Серце моє, не рани мя тим словом! Отечество і отець кличуть мене – судьба роздерла в тій хвилі наші родини, розділила, може і навсегда, наші дороги! Бувай здорова! Прощай!

Мирослава

Ратиборе, милий мій, що тая мова має значити? Як їй вірити?

Ратибор

Читай а узриш! А тепер прощай, прощай, моя світла зоре! Не кажу – навіки, ні! Серце – пророк, серце в тій хвилі говорить мені – ми ще побачимось. Бувай здорова і не забувай мене.

(Цілує її і виходить.)

Мирослава

(стоїть хвилю, мов остовпіла).

Ратиборе! Ратиборе! Ох, він пішов, він не чує мого голосу! Боже-боже, за що таким страшним громом разиш мою душу, котра одну лиш до сього часу хвилю щастя зазнала? Де ти, милий мій, пощо ти кидаєш мя, оглушивши мою душу громом страшної вісті? Судьба, кажеш, роздерла наші родини і дороги наші розділила! Ох, що мені судьба – любов і її силу переможе! Що мені роздор наших родин – любов назад го вирівняє, сльози доми наші споять і знітують, крапля і камінь розсадить!

(Відходить.)

Ява третя

Інша кімната в палаті Хрудоша.

Ростислав

(сам).

Га, коли я діжду тої хвилі! П’ять літ уже напружаю цілу силу свого духу і своєї надії, а той старець, мов камінна статуя, триває і триває, жиє і жиє, і ще до того так, якби ніколи не гадав умирати! Але ні, Ростиславе, хвиля ще, кілька днів, місяців, а судно желаній і надій твоїх приплине до блищачого, вічно зеленого і вічно хорошого берега! Поглянь лиш, Всеволод – старець, непрестаннії труди, бої і небезпеченства мусять знищити його желізне здоров’я так, як ржа і сталь нищить, – а зрештов, хто знає, чи вже і тепер престол не плаче за своїм князем!.. А в такім разі, хто ж достойніший його засісти, як твій отець, як ти? Надіє, мовлять, ти звіднича, – ех, єсли би ти звела мене в тих моїх замислах, єсли би ти на теє лишень од молодості показувала моєму серцю золотий престол, корону, власть широку і славу, щоби на тортури ожидання розтягнути мого духа і вплести серце в кровавляче колесо непевності, – ох, єсли би ти мене звела, – я, я би власне серце роздер і кинув тобі в лице, я би не міг стояти, але, падучи, я би як грім знищив все, що би мені стало в дорозі! Але ні-ні, я певний свого! Ворожка не дарма мені ворожила золоту корону – я засяду на тім престолі! Але чому душа моя дрожить якось на вид Ратибора? Той чоловік тривогою якоюсь мя поїть, відколи ворожка мені і йому разом ворожила княжеський престол! А сестра моя, бачу, якось непомалу до нього липне!.. Чи той чоловік, вічно замислений і вічно сумуючий, не носить в душі якої чорної думки, котра би могла мене позбавити того єдиного цвіту – надії?.. Але ні-ні, я Ратибора знаю од дитинства – дурний він, не піднесе ока свого вгору, ані крил ко хмарам, ані духа до власті княжої! А хоч би і хотів – через сестру і її любов багато дасться зробити, a «quae medicamenta non sanant, ferrum sanat»

(Ходить.)

Пауза.

Воїн

(входить).

Владітелю, ось вам важне письмо від вашого отця.

Ростислав

Яким владітелем ти мене звеш?

Воїн

Як же назву сина князя сього краю?

Ростислав

Князь сього краю, Всеволод, не має синів.

Воїн

Земля тая – вдова по Всеволоді, а престол княжий заридав по тім, котрий на нім сидів.

Ростислав

Що говориш? Га, прецінь, прецінь раз-єм… (Гамується.) О вічний боже, де ж сліз набере моє серце, щоби оплакати страту так доброго, славного і хороброго князя?

Воїн

Ніт часу до сліз, владітелю. Отець твій, князь теперішній, за згодою більшої часті війська вибраний, пише до тебе отсе письмо і велить сейчас в путь вибиратися до табору. Я ту з розказом, щоби якнайскоріше тебе провести.

Ростислав

Говориш, найбільша часть війська, – за ким же пішла решта?

Воїн

За Стаглавом, отцем Ратибора, котрий, чув-єм, має ту також бути.

Ростислав

Іди і вели слугам готовити, що треба до дороги, – я сейчас спішу.

Воїн відходить.

Ворожки слова сповняються – престол золотим світлом блискає уже зблизька до мене!

(Читає лист.)

Ох, а ще того було потреба! Предчувство моє не завело мя – той Ратибор з своїм клятим отцем мені влазить в дорогу! Га, я сього не можу терпіти! Престол мусить узріти мя своїм паном, корона мусить світлим вінцем обвитись круг мої голови! Я маю право, більше право до неї, як Ратибор. Я ж мучивсь, страдав і сподівався так довго, а він одразу мав би зірвати золотий овоч! Ні, що ми в дорозі стає, усунути!

(Дзвонить сильно.)

Слуга входить.

Зови ми сюда рицаря Ратибора!

Слуга

Рицар Ратибор недавно забрався і сквапно поїхав з якимсь другим воїном!

Ростислав

Рушай.

Слуга відходить.

Ох, запізно! Нещасна година! Знов щастя мов на вістрі меча! Але ні, воно мусить мені служити, мусить за моїми слідами ступати, мусить, бо я в нього вірю кріпко, мусить, бо я так хочу, – а воно знає, яка єсть сильна воля чоловіка! Ратибор і отець його мусять упасти, престол буде мій! Скорше, Ростиславе, скорше наперед, хвиля кожда дорога – час уходить, а з ним і життя! Лиш той жив, хто користав з життя!

(Відходить.)

Ява четверта

Ніч місячна. Ліс. Взаді сцени скала і руїни старого замчища. Перед скалою ватра палає. Лабій і Гарій стоять коло ватри, оперті о дерева.

Гарій

Га, то був день нічого, такі не всегда притрафляються!

Лабій

Ей, ще не знати, що нам з того буде! А що ж, Гарію, трупи спрятані?

Гарій

До суду безпечні! Гм, але старий рицар, котрого-сьмо живого взяли в плін, не знати, чи принесе нам яку користь!

Лабій

То моя річ. Скоро го лишень Палій вилічить із рани, сподіваюся добре го вицідити. То мусить бути якась велика риба – знатно по зброї і по клейнотах, котрі-сьмо при нім понаходили.

Гарій

Ей, Лабію, Лабію, аби ми собі ще з тим старим не наробили якої пені! Чи не бачив-єсь, кілько воїнів, як псів, вчора за ним по лісу шукало?

Лабій

Га, але скажи, чи не безпечний він у нас? Най си шукають, кілько хочуть, – не їх голова найти го в кам’яній кімнаті, де-сьмо го затащили. А зрештов глядіть на тую річ, як хочете, – все-таки він буде нам вдячний, що го вилічимо, – прецінь му кривди не буде у нас ніякої!

Гарій

А де наш Палій?

Лабій

Пішов десь збирати зілля до ясного місяця на лік для старого, а з ним другі два пішли збирати яке інше зілля на страву для нас самих.

Чути протяглий свист.

Ого, наші нічні птахи!

(Свище.)

Два розбійники

(входять, ведучи селянина).

Го-го! Здорові, браття! Ось один із денних воробців, що заблукався і не міг завидна трафити до гнізда! Привели-сьмо го сюди, ватажку, абись му показав, куди мав іти. А може, удасться і разом переробити м’яке желізо на сталь – єднако-сьмо нині стратили Різника!

Лабій

(до селянина).

Відкіля ти?

Селянин

З поблизької слободи.

Лабій

А що за один?

Селянин

Ат собі бідний хлібороб. Будьте ласкаві, ватажку, не задержувати довго і справити на дорогу, бо я в тих ваших анафемських гусниках готов другий раз заблудити!

Лабій

А куди ж тя нечиста сила носить так допізна?

Селянин

Та… я… та… я… (До себе.) Гм, якісь клято хижі птахи, готові і шкіру здерти з чоловіка. Чи сказати їм правду?

Лабій

Но, чого ж стоїш і щось під носом муркотиш, як кіт над салом? Кажи, куди і пощо волочишся?

Селянин

(до себе).

Погди, не туди зроблю! (Голосно.) Та… я, та… я, прошу ласки вельможного пана ватажки, я ходив по лісу за дровами.

Гарій

А де ж маєш сокиру?

Селянин

Та… я, прошу милості вашої, загубив, блукаючи по тих клятих гущавинах!

Лабій

Але ти, прошу милості, циганиш, ти брешеш, братику! Ти зрадник і прийшов-єсь сюда, щоби нас вислідити і видати в руки псам кровавим! Хлопці, на осику з ним!

Селянин

Ох, браття, батьки, помилуйте, не погубляйте душі невинної! Я, клянуся богом святим, не жаден зрадник, я вам желаю всякого щастя і добра, лиш будьте ласкаві, не погубляйте невинної душі, не осирочуйте моїх діток! Що ж вони, бідні, будуть починати без мене на широкім світі?

Гарій

Ватажку, пустім того плаксу, ще готов зносатіти! Най біжить!

Лабій

Ба-ба, тепер, в таких часах! Не мож, Гарію! Хто знає, що під тов шкіров за чорт сидить, – треба стеречися, наша дорога ховзька вельми!

Гарій

Га, то що ж з ним робити?

Лабій

Затащіть го в печеру, що обіч тої, де старий, дайте му там що жерти і най сидить до завтра – потім увидимо, що з ним ділати.

Селянин

(до себе).

Обіч тої, де старого, – ого! (Голосно.) Батьку ласкавий, ватажку славний, помилуйте, пустіть бідного чоловіка, не знущайтеся над невинним!

Лабій

Рушай, де ти кажеться, бо не в своїй шкірі ходиш!

Селянин відходить з двома розбійниками, опираючись.

Гарій

Що ж гадаєш з тим налибуватим робити? Пощо-сь го велів таскати в діру – готов ще наробити якої комедії?

Лабій

Треба го пильнувати – задержім го ту, доки ще війська в поблизькості, бо сли знає наше місце, готов на карк велику пеню спровадити! Ходім подивитися, що наш старий поробляє, – небавом і Палій з ліками прибуде.

(Відходить.)

Ява п’ята

Внутр яскині, освіченої кількома головнями. На постелі із мху лежить Всеволод – нога обв’язана, обіч нього на камінній стіні його зброя.

Всеволод

Побіда і нараз таке нещастя! Боже, неізслідимі твої дороги! Я ту межи тими викидьками чоловічества, жизнь моя в їх руках, а там мої воїни, мій народ, мої приятелі в тяжкій непевності, тривозі, ох, а може і в незгоді, в братобійчій борбі о власть і престол! Боже мій, боже мій, твоя воля свята, але дозволь, о отче, щоби тая чаша страданій пройшла мимо мене! Ні-ні, я нехай загину, на мене спусти цілу тяжесть руки своєї, на мене вилий повну чашу гніву свого, лиш народ мій, лиш край мій збав! Дай му найти щирого сина з-межи синів своїх, котрий би високов думкою, любвою горячою і сильнов рукою кораблем вспільного блага кермував межи бурливими фалями незгоди, зависті і вражди. О боже, дай краю моєму найти мужа, котрий би здужав з твоєю помочію тілько терпіти і так го любити, як я! Або дозволь, дозволь, о отче, мені ще видобутися із сеї ями вовчої, в котру мя твоя рука вложила для випробування мого духу! Дозволь мені ще раз глянути на сей край, моєю кров’ю зрошений, на тую землю, моїми побідами прославлену, – нехай уставлю в ній лад і згоду – а потім забери мя навіки до себе, сли се воля твоя! Но що ж ту тепер діяти? Як заховатися взглядом тих людей? Їм датися пізнати – то смерть очевидна, бо зла совість боїться і тіні справедливості. Боже, спусти на мене духа розуму, щоби я пізнав дорогу, куди мені ступати в тій тяжкій хвилі. Але ось чути кроки – се вони ідуть!

Входять Гарій, Лабій і Палій.

Лабій

А Гривко стоїть на стражі?

Гарій

Стоїть.

Лабій

Треба пильнуватися в тих небезпечних часах. А що, старче, яке здоров’я?

Всеволод

Сину, у кого душа терпить, той не пам’ятає на страданія тіла, у такого не скоро гояться рани в тілі і кості!

Лабій

А що ж тобі в душі долягає, старче? Скажи, – може, і на тоє найдеться у нас рада?

Палій тим часом перев’язує рану Всеволода і прикладає зілля.

Всеволод

Ох, на мою рану не так легко найти ліку, принаймні, ви го мені не дасте!

Лабій

Але скажи, старий, скажи, що ти долягає!

Всеволод

Оставте мя в спокої, сон мя ломить. Як буду здоров, скажу вам, – тепер добраніч!

(Відвертається і засипляє.)

Лабій

Добраніч ти, старче! А що, Палію, як рана?

Палій

Зовсім нич небезпечного! Вскорі буде здоров! У старого ще здоров’я що ану – може мати ще надію, що подихає ще немало літ!

Лабій

Що се такого, товариші, що я таке якесь почитання чувствую взглядом того рицаря, що нич не можу му одмовити, – жадним острим словом не можу до нього відізватися. Бачте, як спокійно заснув, – лиш по зморщинах високого чола видно, що якіїсь думки глибокії, якіїсь тяжкії старання снуються по його голові і тяжким кроком ступають по його душі.

Гарій

Ех, мене там його думки і його високе чоло тілько обходить, що та п’ята нога! От сли би окуп за нього дістати багатий, то це би мя далеко більше обходило! Бувай здоров, ватажку, і ти, Палію, – я поїду ід Гривкові на вартівницю, – може, му ся там самому сараці кучить стояти.

(Відходить.)

Палій

Лабію, ватажку, ти, бачу, знов щось глибоко задумався! Якийсь ти дивний чоловік! Через тілький час не можеш позбутися тих дитинних думок!

Лабій

Ох, товаришу, коби ти знав, кілько я боровся з ними, кілько крові серцем пролляв, – а вони, всегда свіжі і молоді, невинно а сумно, мов діти, несені на смерть, поглядають на мене!

Палій

Кинь їх і розбий о скалу, коли тя мучать! Будь мужем і ступай сміло дорогов, котру-сь сам собі вибрав, – чи то рожі, чи терня під твоїми ногами! Виділи очі, що вибирали, – тепер годі плакати!

Лабій

Ох, Палію-Палію, як же ж ти немилосердно роздираєш рану, ще не згоєну в моїй душі! Коли я ще в світі жив і в людях видів своїх братей, а придивившися, найшов ворогів, – тогда, ох боже! прийшли ми до голови чорнії мислі, я прокляв себе і весь світ і кинувся на тую дорогу, котров ступаю! Я думав, що теє море горесті, ненависті і погорди, котров я палав к людям, ніколи не вичерпається – но, ох, небавом пізнав я, що го вже не стало в душі! Я пізнав свою сліпоту, але ох, тепер лячно ми поглянути назад, лячно поглянути перед себе! Та і ту, і всюди пропасть, ганьба і згуба, куди ж повернутися?

Палій

Муж хоробрий глядить тільки наперед, а за поглядом і крок свій править.

Лабій

Нещасний, твої слова вже ми обридли! Куди ж заведе мя тая дорога?

Палій

Туди, куди і інних многих завела!

Лабій

Але чи ніт жадного рятунку? Слухай, Палію, в тобі найшов я щире серце, послухай моїх думок. Що би то було, єсли би ми з тим старим, скоро виздоровіє, уйшли із тих пущ, стали у нього на службу і зачали чесним способом дороблятися вартості життя?

Палій

А що ж товариство?

Лабій

Боже! Не згадуй ми про тоє джерело мойого нещастя! Всі свої скарби, всі свої кроваві гроші оддам їм!

Палій

Но-но, тільки ти з такими думками на голос не виїжджай! Чекай, аж старий виздоровіє, – а я тим часом подумаю, при спосібності нарадимося!

Лабій відходить.

Той Лабій якийсь не з повного розуму, чи що! Про мене, я му не буду перешкоджати; щира була душа, най му бог дасть, що му треба, – а по смерті шусть до неба!

(Кладеться і гасить головні.)

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 23, с. 7 – 21.