Дія третя
Іван Франко
1 | 2 | 3 | 4 | 5
Ява перва
Пишно прибрана зала в княжій палаті. Два старшини військові.
Первий
І такой ще не мож сподіватися спокою в краю!
Вторий
Але то годі похвалити новому князю, що так безвзглядно поступив з побідженим Ратибором.
Первий
Так, брате, весь народ обурений на теє, бо Ратибор був дуже улюблений, рід його заслужений вельми! Але що ж чувати о нім, де він тепер?
Вторий
Чутно щось, що нову війну готує, – недовгії, бачу, будуть спокійнії дні нашого нового князя.
Труби і музика військова, князь з дружиною і двором входить і вступає на престол, двір стає в півкрузі.
Ростислав
Граждани сього краю а мої піддані! Бог уділив оружжю нашому побіду і дозволив нам поразити ворога, що зухвало кидався на границі нашого краю. Но край наш під час побіди і нещастя дізнав, бо воїни стратили начальника, граждани князя, а всі ми отця ласкавого! Ваша воля узнала мене достойним наслідити престол по Всеволоді, щастя моє і сила нашого оружжя дозволила нам ще одну віднести побіду і поразити змію незгоди, котра пожаром бухнула була серед нас і грозила нас всіх пожерти. Відомий вам мій розказ взглядом побідженого бунтівника і його роду. Вам же, товариші слави і борби моєї, заявляю ту мою дяку і ласку і заразом молю бога, щоби довго тривали дні мого княженія, так радіснії і світлії, як нинішній. Жалоба по преславнім отці, котрий впав у чесній борбі, не дозволяє нам брати уділу в утіхах і забавах для сього, но серце моє радується і желанія мої сопроводжають їх.
Посланець
(входить)
Владітелю, прикро мені, що мушу замутити утіху сього дня і неспокій засіяти в серця сього світлого збору.
Ростислав
Говори скоро, яка вість твоя?
Посланець
Ратибор поразив власне доразу відділ твоїх воїнів і приспішеним походом зближається до города. Весь народ вітає його з великою радостію, і сила його щораз взмагається.
Ростислав
Га, чи єще не кінець борби? Товариші, браття, до оружжя!
Неспокій в кімнаті, всі ворушаться і розбігаються.
Гей, слуги, принести і мені зброю! Судьбо, доки ж будеш непокоїти мя, доки я буду виставлен на твої удари? Так високо станути і нараз знов боятися цілковитої страти! Раз блиснув мні день світлий, надія осягнена, знов дрожати і знов боротись!
Старшина
(входить оружний).
Княже, недобрі вісті! Ратибор зближається, сила його велика, годі нам буде побороти сей народ в отвертім полі! Вели, що діяти. Чи стати в граді і боронитися з-за мурів?
Ростислав
То послідня надія, послідня оборона, сли тая страчена, все пропало. Треба пробувати щастя за мурами.
Старшина
Га, але ж не проможем їх в отвертім бою!
Ростислав
Слухай! Припустим їх аж ко граду – ту місце найліпше до борби з множеством. Дві гори, оброслі лісами, зближаються до себе з двох сторін, а а середині окружають обширну котлину. В тих уставтеся, особливо ззаду і з боків, а несподіваний удар неприготованих змішає. Тогда і я отворю брами і разом ударимо на них з всіх сторін.
Старшина
А сли нам не удасться і сей план, – сли множество перепре наші відділи?
Ростислав
Га, в той час можем ще на всякий спосіб схоронитися до граду і боронитися з-за мурів. Спіши, старий друже, і уладь все, що треба.
Старшина
Дай, боже, і сей раз успіх твому оружію, княже, але я не знаю…
(Відходить.)
Ростислав
Ще раз, ще раз допоможи мні, судьбо щаслива, – і аж тогда безпечно стану ту, де стою.
(Відходить.)
Ява втора
Ніч. Ліс густий довкола.
Стригонь і його відділ при огнищах.
Стригонь
Що, браття, якось, бачу, нам не ведеться наше діло? Перешукалисьмо скрізь по селах і слободах, вже майже пів сього лісу перейшли-сьмо, а годі і годі вишукати і сліду князя!
Один із воїнів.
Що ж з нашого шукання? І князя не найдем, і Ратибор, може, через нас побитий! Зле сьмо зробили!
Стригонь
Погди, брате! Ще не кінець всього, мені дух сильно говорить, що ми не дарма те робимо, що ми врятуєм наш край із великого нещастя!
Голос за сценою.
Гов, хто ту іде?
Стригонь
Слухайте, когось там наші чати придержали!
Чати вводять селянина.
Відки, брате?
Селянин
Позвольте ся о щось запитати.
Стригонь
Що ж то, ти будеш нас випитувати, а сам не скажеш, хто ти?
Селянин
Хто я, то невелика річ пізнати, – бачите, що-м простий чоловік і то з поблизького села, – але відки я, то інна річ.
Стригонь
А сам кажеш, що з поблизького села.
Селянин
Так, з поблизького села родом, але ходом? Але прошу вас, відповіджте мні тепер на мій вопрос: чого ви в тім лісі і о такій порі?
Стригонь
Чув ти про князя Всеволода, котрий мав згинути в тім лісі? Отож нам здаєсь, що він не згиб, бо не найдено його трупа, і ми виправились його шукати.
Селянин
О, слава тобі, боже, щосьмо ся так щасливо здибали!
Стригонь
Хто ж ти? Що се має значити?
Селянин
Я знаю, де князь, я вас заведу до нього.
Воїни
(громадяться круг нього)
Що-що, князь наш жиє, ти знаєш, де князь наш?
Селянин
Знаю-знаю, і за мною чим скорше, бо не зовсім безпечні руки, котрі го держать.
(Рушає в гущавину.)
Стригонь
Гов! Зажди! А може, ти нас хочеш завести в яку засідку, в яку яму, щоби нас погубити? Чоловіче, уважай, що не твоя голова на плечах!
Селянин
Брате рицарю, я в ваших руках і готов кождої хвилі смерть утерпіти, сли слова мої неправдиві! За мною, браття, а тихо і осторожно, шаблі з піхов, по дорозі оповім вам цілу річ ближче!
Відходять в ліс.
Ява третя
Внутренність печери, освічена походнею. Всеволод, Лабій, Палій, Гарій.
Всеволод
Браття, я виздоровів уже достаточно і дякую вам за ваше старання, тепер моє желаніє єсть, щоби ви пустили мене на волю і випровадили з сього лісу.
Гарій
Ба, старче, але коли ж ти нам скажеш, що ти за один?
Всеволод
Нащо вам тоє? Погадайте лишень, що то не принесе ніякої користі, сли мя будете ту ще довше держати.
Гарій
Ба, але ж прецінь подумай і ти, що ми дармо тебе не лічили, не заходили, що і нас коштувало те немало труду, старання і праці.
Всеволод
Я вам дуже вдячний за вашу щиру охоту, но видите самі, що ту не маю під руков, чим би вам віддячитися. Єсли хочете мене провести в мої добра, то одержите нагороду такую, що, певно, не пожалуєте свого труду і заходу.
Лабій
Гарію, якийсь я неспокійний в душі, спіши-но на стражницю, чи нема якого небезпеченства?
Гарій
Таже там стоять тамті, ніт чого боятися.
Лабій
Піди, Гарію, і оглянь, чи все в порядку, а невелика би річ була, сли би-сь і сам з ними постояв на варті. Я з старцем поговорю і угоджуся.
Гарій
Ба-ба, іди, Гарій, я з старцем ураджуся! Ти урадишся – то для себе, що мені з того? Ей, ватажку-ватажку, пам’ятай, щоби ту з нами не прийшло до якої неприємності!
Лабій
Що ти ще одворкуєш, Гарію, чого тобі треба?
Гарій
Ватажку, скажу ти отверто, ти щось од кількох дней микитиш, – здається, укладаєш з Палієм і тим старим якусь зраду против товариства! Пам’ятай, як наші закони в тім взгляді говорять!
Лабій
Що, ти мні важишся грозити законами? А знаєш, як вони виражаються о непослусі? Я начальник ваш, принаймні в сій хвилі, і кажу тобі сейчас рушати на стражницю! Чуєш?
Гарій
Чую-чую і йду, но пам’ятай, що ти все на себе закарбуєш!
(Відходить.)
Лабій
Палію, чим ближче до цілі, тим ми якось тяжче на серці! Всегда ми ся бачить, що якесь нещастя велике зближається і висить над нашими головами!
Палій
Ех, ти би ся далі й розплакав! Фе, так низько упасти! Рушай, поговори з старцем по-людськи о чім річ, і кінець. Прецінь він в наших руках а на наші условія пристане, бо що ж в них великого?
Всеволод
(на другій стороні сцени)
Що тії люди задумують? Над чим вони нараджуються? Чи дати ся їм пізнати? Але ні, сли не від тих двоїх, то від тамтих могло би мні грозити небезпеченство. Особа князя у преступників соєдинена більше з понятієм справедливості і кари, як милосердія і ласки. Ох, але як же видобутися із тої яскині? І врем’я наглить, непевність вже в моїй душі, а бачу і межи ними уже якась сварня і незгода – готово прийти до бійки, а в той час я в найбільшім небезпеченстві. Правда, ще до сього часу зі мнов они обходяться яко-тако, але хто ж запевнить мені будучність? Боже мій, твоя воля в тім всім, ти кинув мене на час в тую пропасть, щоби через жар непевності, туги і непокою укріпити мою віру, любов і постоянність, щоби мені дати закуштувати неволі і підчиненності! Свята воля твоя, небесний отче, але, ох, сли минув уже час проби, збав мя із сеї опасності!
Лабій
(зближається до Всеволода)
Старче, чому не скажеш нам, хто ти? Видиш, що ми ту з тобов лагідно і щиро обходимося, – і доки мене ту, можеш того бути і на будучність певний. Ми пізнали, що ти щось немало значиш в краї, – скажи нам про те, хто ти і що за один, а ми, знаючи те, одкриєм тобі важну просьбу, котру до тебе маєм.
Всеволод
Ви ту пани і господарі, як же я можу вам одкритися, не знаючи, яких господарів маю перед собов? Поверховність ваша не много доброго каже по вас сподіватися, а що ся касає мене, то можете сміло предложити мні свою просьбу – сли лиш в моїй силі те, чого вам треба, я вам певне не одмовлю. Видите, я би охотно вам звірився, але вашим товаришам не вірю, хоч і за вас мні ніхто не заручить.
Лабій
Га, правда се, правда! Ні, старче, не думай, що ми уже так низько упали, що ми збраталися з дикими звірами, товаришами жизні нашої! Недоля вигнала нас з-посеред людей, вона гонить нас тими дикими дорогами, але, уходячи з-межи людей, ми ще серця свого не згубили, не згубили совісті! О, і ми чувствуєм чужу недолю, бо чувствуєм свою, а ненавидимо щастя, бо-сьмо його не зазнали, проклинаєм судьбу, що нас вела самими тернами, коли іншим хоч кілька кроків земної дороги рожами умаїть! Ллє ми пізнали і сього життя тягар, почувствовали і те прокляття, котре на нім тяжить, – ми раді назад вернутися на путь добра і чесноти!
Всеволод
Га, то кваптеся, щоби судьба не перетяла вам одвороту, щоби не було запізно!
Лабій
Старче, скажи, скажи скоріш, хто ти, – бо сам бачиш, що врем’я уходить, а серце моє віщує горе, – хто знає, чи за хвилю не буде запізно!
Всеволод
Ватажку, досить тобі нехай буде, що моє значення в краї велике і мій маєток значний. Виведи мя відси а можеш бути певний значної нагороди або, єсли ти ся подобає остати у мене, можеш бути певний моїх взглядів і моєї ласки.
Лабій
Га, ти мні то прирікаєш?
Всеволод
Прирікаю.
Лабій
А отсей мій товариш, товариш моєї недолі і виступку, сли також схоче бути товаришем моєї поправи?..
Всеволод
І йому ласка моя, і його прийму в мою службу.
Палій
Старче, я повторяю – ми не знаєм, хто ти, яким правом обіцюєш нам вільність і чи потрафиш при спосібності додержати того, що обіцюєш? А єсли ти на те тілько прирікав нам тепер золоті гори, щоби від нас видобутися, а потому замісто помочі і ласки видав нас караючій справедливості і в руки катам червоним?
Всеволод
Як же ж вам доказати, що щиро думаю і що вас зовсім не хочу зводити?
Лабій
Присягни, що можеш і схочеш заховати нас при житті.
Всеволод
Присягаю!
Лабій
Що нас приймеш в свою службу…
Всеволод
Присягаю!
Лабій
Що постараєшся, щоби і право перебачило наші виступки…
Всеволод
І тоє вам присягаю, але тільки взглядом виступків давніших до нинішнього дня! За будучність я не можу стояти.
Лабій і Палій
(кидаються до його ніг)
Пане нашої будучності! Дякуєм, дякуєм тобі за твою ласку! Будучність нам не страшна, сли минувшності мара щезне за нами! Ми присягаєм тобі, що не найдеш і преданніших слуг, як ми для тебе будем!
За сценою чути крик, брязк оружжя, зойк і ломот. Гарій ранений і весь окровавлений впадає.
Гарій
Га, ватажку, зрада, проклята зрада! Ми пропали!
Лабій
(зривається)
Що се?
Гарій
(слабне)
Ох! Воїни якісь добуваються сюда, кричать: «Де князь наш?» Спіши боронити входу, товариші наші бороняться ще, але, поранені тяжко, недовго устояти зможуть! Спіши, ох!..
(Паде і конає.)
Лабій і Палій
(стоять хвилю немов остовпілі).
Князя шукають? Чого вони хотять?
(Хапають оружжя і хотять вибігати.)
Всеволод
Стійте, я князь сього краю!
Палій
Га, зрада, ватажку, зрада! Пропали-сьмо! Но ні, коли нам гинути, то гинь же і ти з своїм княжеством!
(Кидається до князя.)
Всеволод
Преступнику, чи ж мало ти ласки, котру-м ти приобіцяв? Ти смієш свою руку піднести на пана свого?
Лабій
Ох, владітелю наш, ти не відкликуєш свого слова?..
Ломіт взрастаючий за сценов, зойк конаючих, впадають Стригонь, селянин і воїни з добутими мечами.
Стригонь
Ось, ось він! Боже, дяка тобі, що ми не запізно прибули!
(Кидається до князя.)
Пане наш, ти ту, в тій темній яскині, а за тобов плаче весь край кровавими сльозами!
Всеволод
Га, спішім відси! Но хто ти, що так ненадійно, як ангел, рятуєш мене з сеї ями?
Стригонь
Слуга, ділаючий свою повинність, гражданин, дбаючий о добро свого краю.
(Показуючи на Лабія і Палія, котрих тим часом воїни окружили.)
А з тими що ділати? Їх товариші погибли всі.
Всеволод
Зв’яжіть їх і ведіть до столиці зі мною!
Палій
(пручається)
Га, така була твоя присяга, таке твоє слово, що будем вільнії?
Всеволод
Право розсудить, чи-сьте на вільність заслужили, держачи в неволі князя! Візьміть їх і провадьте!
Лабій
Княже, пане наш, заклинаю тя, не забувай, що, хоч в кайданах, маєш в нас двох вірних слуг!
Палій
Ні, лиш одного, і то підлого!
Воїни відводять їх.
Всеволод
Нехай преступників провадять окутих у город, но нич їм злого не ділати! А ти ж (до Стригоня) скажи, як звешся і щось за один! Мені здається, що часто я видав тебе межи рицарством.
Стригонь
Я з дружини Стаглава, Стригонь ім’я моє.
Всеволод
Скажи ж, що діється в краї!
Стригонь
Пане і княже мій, сумна се повість і кровава. Но ти збирайся скоро з нами, опусти тую яскиню і рушаймо ко граду, бо я почуваю, що там нове і велике нещастя!
Всеволод
А хто ж вам сказав, що я ту, хто вас запровадив сюда?
Стригонь
Отсей селянин.
Всеволод
Га, рушаймо, а по дорозі скажете мені, які нещастя в тім короткім часі край сей навідили!
Відходять.
Ява четверта
Обширна долина, кругом гори, оброслі лісом. Ратибор, військо в рядах і народ вооружений. В глибині сцени видко брами столиці.
Народ.
Живи, живи, наш князь Ратибор! До пекла з Ростиславом, в порох з ним із престола, не йому владіти над нами!
Воїни.
В порох з ростиславцями! Гурра, на столицю!
Ратибор
Браття, ви потомлені походом, спочнім ту, бо тяжка ще праця нас жде, но чей, дасть бог, послідня!
Воїни.
Ні, наперед, на Ростислава, Стаглавів сину, не даймо і хвилі часу врагові до скріпленія сил своїх! Нехай ще днесь заходяче сонце узрить золоту княжу корону на твоїй голові!
Ратибор
Заждіть, товариші! Насамперед належить вислати одного, щоб обкликав круг города вашу волю, що ви мене вибираєте князем своїм, і щоби завізвав місто до підданя ся. (До одного із воїнів.) Ти, приятелю, спіши вперед наших рядів, візьми з собою двох-трьох трубачів і обклич, нехай граждане піддадуться і отворять брами, бо дуже мні було б жаль, єсли би мури сього славного і святого гнізда наших князів мали обмитися кров’ю власних його дітей.
Воїн
А взглядом Ростислава що оголосити?
Ратибор
Йому моя ласка і братня прихильність.
Воїн
Що, сину Стаглава? Ти забув о зганьбленії свого роду?
Ратибор
Його воля не зганьбить того, що чесне само в собі.
Воїн
А твоя ж власна минувша недоля?
Ратибор
Сли побідим, стане минувша зовсім, – то і пощо ж о ній пам’ятати?
Воїн
Але чи ж думаєш, що тобі на будучність нич од нього не грозить?
Ратибор
Скритих і підлих підступів не боїться правий чоловік, а на силу є сила і в мене.
Воїн
Як твоя воля – я іду сповнити, що мні велено!
(Відходить.)
Ратибор
Боже мій, як дивна жизнь чоловіка! Як фаля водна під подувом того ж самого вітру-щастя раз взноситься, то знов другий раз опадає! Бач, щастя сприяло мні, коли-м ще не думав о тій блищачій золотій власті, до котрої тепер я примушений спішити! Щастя сприяло мні, коли я ранений дістався в дім того, котрому тепер несу страшну грозу війни, друхочучий таран, котрий має розвалити високий мур його надій! Я тогді слабий, безпомічний, почув, що в мні є серце живе, тепле, жаждуче жару, чувства сильного, солодкого – любві. Я почув те, бо-м найшов друге серце, що чувствовало то само, що в небесную гармонію складалося з моїм. Я забув про свою рану, я жив тілько в тім чувстві, і воно оздоровило мене. Щастя взносило мя що раз то вище, солодкії надії росли, красніли, мов ясне, погідне небо блистало передо мнов; нараз із того ж погідного неба вирвався грім і розірвав вінець золотого щастя, котрий разом сплів наші серця, розвалив наші надії, але чи під їх руїнами згибла наша любов? Ні-ні, вона була чиста і свята, вона була животворяща, вона мусить бути вічна! Бо хто в других життя вливає, чи ж той може умерти? Ох, але моє серце тогді страшну понесло рану, чую її ще тепер!.. А нині! По тяжкім горі, котре, мов змора, мов сон тяжкий, холодним великаном перевалилось через мою душу, нині знов щастя порвало мя в свої скажені обнятія, вплело мя в своє колесо і насліпо жене зо мнов високо вгору, – серце хоч дрожить, та не плаче! Боже, вскорі і її маю узріти, – як же з нев стрінуся?.. О, яко побідник її брата, яко князь, тиран, а не яко коханок! О, боже мій, боже, як же тяжко ти мене досвідчаєш! О судьбо, за що ж так по кусневі рвеш моє серце, а часті кладеш в холодну кроваву могилу, кладеш перед моїми очима?..
Крик воїнів за сценов.
Га, що за новий крик?
Воїни.
До рядів! До оружжя! Держися кріпко!
Голоси за сценов під горою.
Гурра! Гурра! Погибель бунтівникам! Погибель ратиборцям!
Ратибор
Га, що се? Бачу, се несподіваний напад! Щастя моє, не опускай мя хоч в тій хвилі! (Вилітає, кричачи.) До оружжя! Порядкуйся! За мною!
Отвирається ширша сцена – вид на цілу долину. На одній її стороні, у підніжжя гори, борба. В замішанні чути голос Ратибора: «Наперед, товариші! Держіться кріпко! Ще хвиля – а пирснуть їх ряди!» Галас, брязк оружжя, зойки ранених. Воїни входять.
Один із воїнів.
А що, брате, що се там діється?
Другий
Відділ неприятелів, досить сильний, уставлений був за ліском під горов і кинувся на наших, котрі, не сподіваючися такого привітання, зразу зачали ся були мішати.
Первий
Як же ж тепер стоїть діло?
Вторий
Скоро Ратибор приспів, змінилося все. Наші прибули в більшім множестві і добрім порядку і наперли на них. Всім нова одвага в серця вступила, скоро узріли приклад молодого князя. Той ти, брате, бореться! Враги перед ним, як трава перед косов або порох перед вітром, – так пирскають!
Первий
Куди ж ти ідеш? Я спішу до битви.
Вторий
Не знаю, чи буде ще там чого спішити! Бачить ми ся, що вскорі буде по всьому! Но бач, ту знов що інного!
З противного боку, з другої гори випадає новий відряд ворогів і кидається на ратиборців. Крик, борба затята. Ратиборці починають мішатися. Гурма селян, уступаючи, входить на сцену.
Один селянин.
Ух! Клятії ростиславці! То нас ту в тій котлині обсіли, як комарі медведя!
Вторий
(окровавлений)
Ей, іди, тобі до витребеньків, а з мене душа вилазить крізь діру в боці, що ми якась ростиславська бестія видовбнула! Будь ласкав, візьми трохи глини, розмочи в крові або в якій калюжі і заліпи ми тії челюсті, бо уже зачинаю слабнути!
Переходять.
Інниї селяни.
Уступаймо, уступаймо! Ростиславці, як скажені, женуть за нами!
(Переходять сцену.)
За ними другі, уступаючи перед ростиславцями.
Один із ростиславців
Та, то їх ту виловимо, як риби в саджавці, – клятих бунтівників!
Другий
О, ту їм певно буде тепло! Тії гори мають ще, слава богу, досить дров і буде чим всіх їх попечи, як пискорі на рожнах, а насамперед їх шибайголову начальника Ратибора!
Третій
А що ж тобі зробив Ратибор, що би-сь го рад так немилосердно спечи?
Вторий
Що ми зробив? Або ж то нич, що ми не дав з своїм проклятим нападом і обіду доїсти на коронаційній учті?
Четвертий
Наперед, наперед. Доконуймо побіди на своїм крилі, заки тамтії на противній стороні потрафлять укріпитися. Князь ще зброїться в місті, небавом і він ту прибуде!
Переходять, но збоку впадають на них воїни Ратибора з криком: «Живи, Ратибор, князь наш! Побіда і Ратибор!» Ростиславці бороняться затято, вкінці, окружені, падуть.
Один із ростиславців
(в борбі з ратиборцем)
Дай спокій, скажений, я вже послаб! Стій!
Ратиборець
Отсе маєш лікарство на змучення!
(Убиває го.)
Ратоборці відходять в противну сторону.
Один із послідніх
Дурна голота, селяне, уляклися леда-чого, тай в ноги! Но нич ту ще так страшного, ми потрафим і на два боки боронитися!
Відходять, селяни з противного боку наступають.
Один селянин.
Чи чув-єсь, куме, як сміються з нас, що ми уляклися леда горстки ворогів та й змикитили!
Вторий
Ходім же і покажім їм, що ми ще не такі боягузи! Наперед!
Відходять.
В тій хвилі ззаду новий відділ ростиславців впадає і вдирається майже в середину ратиборців. Заразом отвирається брама города в глибині сцени, Ростислав з новими відрядами виступає і кидається на війська Ратибора. Крик страшний, замішання, вітер зривається і підіймає хмару пилу. Ростислава видко межи рядами продираючогося ко Ратибору, в кінці все криється в поросі. Хвилю ще сцена остає отверта, потім спускається заслона.
Ява п’ята
Зала княжеська пуста, престол взаді сцени. Слуги вносять раненого Ростислава.
Ростислав
Легше, легше! Ох, як страшно болить тая рана з його руки! Здає ми ся, через ню уходить моє життя! А він здоров, а він не терпить тепер! Що йому, що він в путах, що він в моїх руках, мій плінник! (До слуг.) Посадіть мя ще раз на той престол, на тую золотую гору, на котру я дерся ціле життя.
Слуги саджають го на престол.
Віддаліться трохи! Ох, щастя моє, чи ту ти мало мене завести? Днесь, днесь і послідній раз я засідаю тоє місце? Як же хорошо, з яким же золотим блеском ти нині рано взійшло для мене, о святеє сонце! Які надії, які сни і мечти родилися в моїй душі враз з твоїми ранніми лучами! А тепер як кроваво заходиш, як видимо теряєш свій блеск, своє світло! Отака й моя судьба! Нині я пережив ціле своє земне життя в тім сні скорім, короткім а неспокійнім, з котрого лиш по тоє буджуся, щоби умерти! Але ні, я гину, чую се, – а чи ж він, мій враг смертельний, мій убійця, має жити і, хоч побіджений, завладіти тим, чим побідитель не міг? Го-го, брате Ратиборе! Ти одним махом своєї славної шаблі задав дві смертельні рани – одну мені, а другу, брате, собі! Разом, товаришу, разом загинем! (До слуг.) Нехай ввійде дружина моя!
Слуги відходять, по хвилі весь двір входить сумний і тихо стає в півкрузі по обох сторонах престолу.
Піддані мої! Бог дарив нас днесь новою побідою – сила бунтівників зломлена упала, як дуб громом розтрісканий, – але і мене трафила грізна стріла судьби – і я гину. Тож слухайте послідніх слів, котрі, яко владітель, вискажу із сього місця. (До слуг.) Ввести сюди пліненого начальника бунту!
Слуги одходять, по хвилі вертають, ведучи Ратибора в кайданах. Той спокійний стає перед престолом. Ростислав дико глядить на нього.
Га, видиш, зухвалий бунтівнику, де тя завела твоя скажена затятість.
Ратибор
На однім щаблі стоїмо оба!
Ростислав
Га, ти ще висміваєшся із мене? Ні, не думай, що смертельна тая рана, котру задало мені твоє безбожне желізо! Я жию, але ти, ти в тій хвилі не числишся межи живих!
Ратибор
Я твій плінник, роби зі мнов, що хочеш, – бач, мої руки зв’язані, не здужаю їх більше підняти на тебе! Досить, досить на цілу жизнь два дні щастя, два дні надії – ти її в тім степені, що я, і на хвилину не зазнав! Княже, ми порівнялись в житті, я не жалую світу, не жалую корони, не жалую тебе, лиш жалую сього краю, котрий через нас так багато утерпів, лиш жалую свого рідного народу, котрий за нас так много крові пролив, так много синів своїх оплакує!
Ростислав
Не говори: за нас! На тобі ціла вина!
Ратибор
Милишся! Ми однакі мали права до сього місця, ти мав лишень більше щастя, більше затятості!
Ростислав
Га, черве підлий, що ся в’єш під моїми ногами! Ти ще наставляєш жало своє против мене, а не знаєш, що в тій хвилі розтоптати тя можу!
Ратибор
Топчи – я готов, лиш уважай, чи стане ти сили!
Ростислав
(кличе)
Гей, слуги, вірні слуги мої!
Слуги приходять.
Візьміть сього бунтівника, віддайте го катам в руки і веліть, щоби ми сейчас принесено його голову!
Мирослава
(вбігає)
О боже мій, ось він, ось моє щастя! Ратиборе! Брате!
(Паде зімліла у стіп престолу.)
Дворяни кидаються до неї.
Ратибор
(відвертається).
Боже, того я боявся! Хвиля, хвиля ще, а була би душа моя спокійно відлетіла на суд твій правий, – пощо ж ще тая новая рана на моє бідне серце, пощо вона ще раз взбуджає любов життя і жаль за сим світом?
Дворяни тим часом відтерли Мирославу.
Ростислав
Сестро, що се має значитися?
Мирослава
Брате мій, княже, пане! Що зробила тобі сестра твоя, що ти хочеш убити ю, убити її серце і щастя навіки?
Ратибор
Не навіки, зоре моя, не надовго розлучать нас!
Мирослава
Ох, і ти, і ти против мене? Га, ходи зі мнов, киньмося перед престолом його – він прецінь брат мій, він помилує нас, він не схоче убивати мене!
Ратибор
Він князь, а я бунтівник!
Ростислав
Слуги, чого ж стоїте? Беріть його, виповняйте розказ пана свого!
Мирослава
(кидається перед престолом)
Брате мій, брате мій милий, помилуй сестру свою, помилуй його, не убивай мене в цвіті жизні!
Ростислав
Нещасна! Засліплена! Бач, і я в цвіті жизні, і я убитий од нього! Сестро, іди, вимажи із серця свого тую потвору, нехай ім’я його не долітає ніколи до мого слуху!
Мирослава
Ні-ні, мні серце недармо віщувало недолю – пропала моя надія, моє щастя молоде! Соколе мій, Ратиборе, ти мій князь, ти пан жизні і смерті моєї! Ходи, спіши, ходіть, слуги, ведіть нас разом – разом під топір ката, разом в ліпшу будучність!
За сценою щораз взрастаючий крик народу: «Живи, князь наш!» Отвираються двері, входять Всеволод, Стригонь, воїни і народ.
Ростислав
О боже мій, чи се сон? Що мні?.. Се ж князь і пан мій! Ох, рана моя, ох, серце моє!
(Хоче зіскочити з престолу, паде лицем на землю, в’ється і конає.)
Всеволод підходить ко престолу, дворяни кидаються до Ростислава – той мертвий.
Всеволод
Народе мій, що се значиться? Що за фурія страшна запустила свій меч пагубний в твою грудь? Де єдність, де згода, котров недавно пишалися сини твої, де цвіт молодежі твоєї, де найзнаменитшії з дітей твоїх? Судьба на хвилю скрила мя перед твоїми очима, а вже сам против себе підняв ти меч вражди, підняв ти желізо убійства, а вже кров дітей твоїх поїть поля і лани твої, звірі кості їх розтягають, а круків стада співають зловіщую пісню смерті і заглади! Народе мій, що з тобою сталося?
Голоси народу за сценою.
Живи, живи, князь наш Всеволод!
Всеволод
А що ж ту бачу? Найліпший син землі сеї в путах, другий мертвий на лиці своїм лежить кровавий, страшний! О боже, боже предків наших, за що зіслав ти таку кару на сей край? Ратиборе, чув я про твої діла, знаю твою жизнь і твій характер. Ти один з-межи всіх годен наслідити по мні престол сей, нещастя докінчило огневої проби, ти показався достойним щастя! Візьми руку сеї дівиці, що з сльозами болю і жалю в очах а з сльозами радості і надії в серці стоїть коло тебе! Бог най благословить вашу любов! Мирославе, візьми його руку, бач сей ланцюг, що його скував, – нехай він всегда буде вам пам’яткою нещастя, котре показало ваше достоїнство, пам’яткою вічного союзу ваших серць, вічного союзу чесноти і надгороди! (Кладе їх руки разом і благословить їх.) Обоє ви стратили отців, нехай же я вам тоє місце заступлю! (До слуг.) Візьміть тіло сього нещасливого і похороніть обіч його отця. Бог і його тяжко досвідчив, не поминаймо лихом тих, котрих він забрав на свій суд. (Сідає на престол.) А тепер приступи сюда, Стригоню!
Стригонь виступає наперед і зближається ко престолу.
Отсе лицар, котрий один з-межи братніх незгод повзяв думку рятувати князя свого. Він один не забув мене – він вирвав мене із темної печери, з-межи опришків, він тепер первий має право до моєї вдячності. Стригоню, віднині ти начальник одного із моїх полків, а половина дібр Хрудоша твоя. Сподіваюся, що Мирослава згодиться з тим.
Мирослава
Ох, пане мій, забери і всі – вони тільки відновляють в моїм серці пам’ять мого горя! Ти дав мені життя, ти вирвав мене із гробу одчаяння, я більше нич не хочу!
Всеволод
Воїнам, товаришам твоїм, Стригоню, велю виплатити із державного скарбу отвітну надгороду за їх вірність.
Стригонь
О мій владітелю, чи ж я заслужив на так велику ласку твою через те, що-м учинив свій обов’язок?
Всеволод
Край сей числить тисячі рицарів, а ніхто із них не догадався той обов’язок сповнити. Іди і заслугуй дальше на ласку мою і мого наслідника, свого давнішого пана, трудячися коло добра і взросту сього краю!
Стригонь усувається набік.
Тепер введіть сюда пійманих опришків!
Слуги вводять Лабія і Палія.
Лабій і Палій
(кидаються перед престол)
Ласки, милосердія для преступних, для кающихся!
Всеволод
Встаньте! Правда, ви ведля права преступники, але вас нещастя і недостаток збив з правої дороги! Ви помимо свого упадку заховали в своїх серцях хоч іскру людськості, ви не зганьбили святині свого духу, – тому ж людськість принимає вас назад в свій круг. Я прирік вам ласку і службу, ідіть, ви відтепер в числі слуг моїх!
Лабій і Палій
(за ними дворяни і народ)
Живи, живи многая літа, князь наш Всеволод!
Заслона спадає.
Кінець
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 23, с. 32 – 48.