Дія перша

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13

Подвір’я перед школою. В глибині сцени школа під гонтами, з ганком. Насеред сцени стовп з дзвінком угорі. Направо огородець, засаджений яриною. Бокові куліси показують вид на гори, зарослі лісами, і на кавалок села над берегом річки.

Ява перша

Юлія, голова легко окрита хусточкою, в домовім чистенькім убранні порається в городці, коплючи картоплю, а опісля рвучи квасолю, Омелян стоїть під стовпом і довго дзвонить у дзвінок.

Омелян

(перестає дзвонити і кашляє).

У, та й утомився! Добре то кажуть: худа парафія, де ксьондз пробощ дзвонить. Таке й моє.

Юлія

(з городця).

Але як ти, Мілечку, міг так спуститися на сього війта? Я тобі зараз казала, що він тілько на словах такий щедрий. Бачиш, навіть нікого не прислав, щоби школу замести та дров нарубати.

Омелян

Ну, та що ж я мав зробити? Адже ж за ковнір його не візьму та не присилую, щоби прислав.

Юлія

Але ж бо тобі належиться прислуга.

Омелян

Та що з того? Належиться, то певно, та їм, бачиш, не пильно діється.

Юлія

Але ж то так не можна плазом пускати. Ти до староства удайся. Адже ж вони нас так узимі голодом заморять і заморозять.

Омелян

Та ти, Юлечко, не гарячися. Якось-то буде.

Юлія

Я тебе, Мільку, не розумію. І де в тебе той спокій, ота холодність береться! Осьмий раз отсе тебе перенесли, як клубком з місця на місце кидають, а ти все нічого. Все своє «якось-то буде» та й «якось-то буде»!

Омелян

Що ж робити, сестричко. Вже коли чоловік на таке пішов, то треба терпіти. А якби я почав собі все до серця брати, то давно б одурів.

Юлія

А я не можу! Як бачу кривду та неправду, то, здається, зі шкіри б вискочила. Все нутро в мені перевертається.

Омелян

(сміється).

Ну, то треба тобі відси чим скорше втікати, небого! Вже я бачу, що тут нам такий горіх на зуби дали, що треба добрих вилиць, щоб його розкусити. Ади, кілько дзвоню та й дзвоню, і щоби тобі одна дитина до школи прийшла. Треба ще раз стрібувати.

(Дзвонить.)

Юлія

Та покинь! І що тобі за неволя? Не йдуть діти, то як собі хочуть. Маєш виказ і всіх подай на кару – от тобі й усе.

Омелян

Ні, Юлечко, се не буде добре. Подавай на кару! Хіба се вчительське діло? Хіба я на те вчився і на те сюди прийшов? Я прийшов сюди вчити, просвічати людей, а не за здекуційника бути.

Юлія

Омельку, Омельку! Невже ти й досі, по осьмих переносинах, не вилічився зі свого ідеалізму? Просвічати людей! Се дуже добре, але як вони самі того не хочуть? І війт тобі виразно казав зараз по нашім приїзді, що: «Ви нас, пане, до школи не гніть».

Омелян

Е, п’яний був! Плів щось таке, що й купи не держалося.

Юлія

А проте його правда. Адже ж сам бачиш, за ті три дні, що ми тутка, крім війта, ані одна жива душа до нас не заглянула. Якби не отсей городець і не те, що твій попередник у нім насадив та нам лишив, то нам би прийшлось з голоду гинути.

Омелян

Е, та чень то якось зміниться. Все так зле не буде. Адже мій попередник п’ятнадцять літ ось тут прожив, поки не вмер. І маєток по собі лишив.

Юлія

Не бійся, ти, певно, нічого по собі не лишиш!

(Бере кошик з картоплею і квасолею в одну, а мотику в другу руку і через перелаз виходить із городця.)

Ява друга

Ті самі і війт, у гуні повище колін, з борсуковою торбою через плечі, з люлькою в зубах, котру раз у раз пихкає. Говорить ліниво, звільна, мов неохітно, з довгими паузами.

Війт

Слава Сусу Христу!

Омелян

Слава навіки!

Війт підходить ближче, оглядає будинок шкільний, стукає чоботом о сходи ганку і сідає на них.

Юлія

Пане начальнику! Ви нам обіцяли когось до прислуги, а отсе вже третій день і нікого нема. Бійтеся бога, як се може бути? Таже треба і дров урубати, і замести, і порядок у школі зробити.

Війт

(шкробається в голову).

Та я – казав. Ось Ількові Товкачеві казав.

Юлія

Ну, і що ж? Чому не прийшов?

Війт

Видко ся не хоче.

Юлія

Ба, але ж ми без прислуги не можемо бути. Се нам належиться.

Війт

Та належиться.

Юлія

Ну, то як же буде?

Війт

Або я знаю.

Юлія

Ну, та хтось мусить знати. Як ви накажете, то так мусить бути.

Війт

Та я його не всилую.

Юлія

То, може, хто інший схоче.

Війт

А може, й схоче. Зачекаємо, аж зголоситься.

Юлія

(нетерпливо).

Е, вам чекання, але ми тим часом можемо з голоду і з холоду згинути.

Війт

Е, чень так зараз не згинете.

Юлія

(з плачем).

Господи! Та се якась колода, не чоловік. Аж тут нам певно прийдеться пропасти!

(Хапає кошик і мотику і втікає до школи.)

Ява третя

Омелян, війт.

Війт

(довго, рівнодушно глядить на Омеляна, що все ще з виразом утоми стоїть під стовпом, держачи шнур від дзвінка в руках).

То ваша жона?

Омелян

Ні, сестра.

Війт

Гарячка!

(По хвилі.)

А ви з жидів?

Омелян

Я? Та з яких жидів? Я такий русин, як і ви, хлопський син.

Війт

А ви бороду носите, як жид.

Омелян

Ну, що ви! Хіба тілько жиди бороди носять?

Війт

В нашім селі тілько жиди. Як зголите бороду, тогді вам повірю, що ви русин.

Омелян

А то що знов? Що вам до моєї бороди? Ви би подивилися по селі! Дзвоню вже півгодини, і ані одна дитина до школи не йде. Адже ж нині я маю розпочати школу.

Війт

Ви, паночку, не мучтеся. Хоч до вечора дзвоніть, а дитина вам жадна не прийде.

Омелян

Ато чому?

Війт

Бо так, що не прийде. Ми до жида своїх дітей на науку посилати не будемо.

Омелян

Пане начальнику! Та що вам за жид до голови прилип? Ну, та коли вже так, то най буде по-вашому. Зголю тоту нещасну бороду.

Війт

І добре зробите. І Товкач казав: «Я, богу дякувати, господар. До жида услуговувати не піду». Зголите бороду, то він прийде.

Омелян

Ну, а діти?

Війт

Нащо вам дітей?

Омелян

Та до науки.

Війт

А нащо їм наука?

Омелян

Нащо наука? То я ще маю вам се виясняти? А нащо школу в селі маєте?

Війт

Староство казало. Ми аж бунтувалися – ба, не ми, а наші тати. Аж восько до нас приходило. Через тоту прокляту школу село на біду зійшло. Обдерли!

Омелян

Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.

Війт

А хіба й без неї ми пси?

Омелян

Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить.

Війт

Овва! Ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас! Га?

Омелян

Пане війте, я не розумію, до чого має вести наша розмова. Ви знаєте, що я не з власної охоти сюди прийшов, а надала мене рада шкільна. Ви знаєте, що мій обов’язок учити, а ваш обов’язок зробити так, щоби діти ходили до школи.

Війт

Е, пане навчителю! Тоті всі обов’язки – то там у вас у письмах та в паперах. А ми люди прості. Хочете з нами жити, то жийте так, як бог приказав, як небіжчик навчитель жив.

Омелян

Ну, а як же він жив?

Війт

Та як жив? Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством занимався, а дітей наших до книжки не конопадив.

Омелян

Не конопадив!

Війт

А ні! Котрі схотіли, то часом у неділю сходилися до школи. То він їм образки якісь показував, співанок їх учив співати.

Омелян

Та й тілько всеї науки було?

Війт

Та тілько.

Омелян

Ну, а пан інспектор хіба ніколи до вас не заїздив?

Війт

Та за тих 15 літ був, може, зо п’ять раз. Ой, ой, біди кілько було! Треба було аж із сусіднього села школярів позичати.

Омелян

Що, що, що ви мовите? Школярів позичати?

Війт

Таже не як, а так! Позичали ми по 10 хлопців, домішали троха своїх, таких, що хоць літери розпізнати вміли, та й так якось від пана шпектора обганялися.

Омелян

Господи! До нинішнього дня я був би не повірив, щоби таке в нашім краю могло діятися. Ну, і що ж, ви гадаєте, що й далі так має бути?

Війт

Гадаю, що так.

Омелян

Що я буду собі господарювати, за вчительство гроші брати, а на показ для інспектора хлопців із другого села позичати?

Війт

А чому ж би-сте не мали так робити? Що вам за неволя наші діти мучити і від господарської роботи відривати?

Омелян

Але ж, війте, я мушу! Чи ви не розумієте, що значить обов’язок? Я задармо хліба їсти не хочу. А хочете мати такого вчителя, щоби по-вашому робив, то зараз подавайте до ради шкільної, щоб вам іншого дали.

Війт

Е, стрібуємо ще з вами.

Омелян

І не зачинайте! Кажу вам крайнє слово: як мені нині – ну, завтра – діти до школи не прийдуть, то всіх на кару подаю.

Війт

Та куди подасте?

Омелян

До староства.

Війт

А як?

Омелян

Як то як? На письмі.

Війт

А ваше письмо має ноги або крила, щоби до староства дійшло?

Омелян

Що се ви? Як то?

Війт

А так. Відси до староства п’ять миль возовою дорогою, а три милі верхами. А як я знаю, що ви хочете нам шкодити, то жадного вашого письма до пошти не передам.

Омелян

Як то? Ви би сміли урядові письма…

Війт

А чи я знаю, котре урядове, а котре ні? Жадного з села не пущу. Хіба бисте хотіли самі пішки нести, бо фіри не дістанете. А пішки йти відси і назад, то треба трьох річей: добрих ніг, добрих грудей і три дні часу. А як підете, то ми вас заскаржимо, що ви школи не пильнуєте, а до міста без потреби волочитеся.

Омелян, котрий під час розмови з війтом увесь час неспокійно кидався з місця на місце, нараз підбігає до стовпа і починає щосили дзвонити.

А вам що, пане навчителю? Чого дзвоните?

Омелян

(задиханий).

Пане війте!.. Або йдіть відси… або заріжте мене зараз!.. Не можу слухати… Господи! Що се зо мною? За які гріхи ти мене вкинув у сесю западню? Як пророка Данила в львину яму! Та я одурію тут! Я зовсім… зовсім страчуся!..

Війт

(встає, підходить до Омеляна і плеще його рукою по плечах).

Слухайте, пане навчителю! Ви так дуже не мечіться! А теє… знаєте що? Ліпше з нами по добру! Задретеся зо мною, з другим, з третім – і нічого не виграєте, бігме, нічого. А так… послухайте моєї ради! Бороду оту жидівську зголіть! Не подоба вам з нею. Дітей нам не невольте! Нас карами ніякими не лоточте, то найліпше буде.

Омелян

(розлючений).

А я вам покажу, що по-мойому буде! Не смієте мене неволити! Я не ваш слуга! Я мушу робити те, пощо мене тут прислали. З голоду згину, а на своїм поставлю!

Війт

(виймає люльку, плює).

Га, трібуйте!

(Звільна відходить.)

Ява четверта

Омелян, Юлія

Омелян

(якийсь час ходить по подвір’ї, взявшися обома руками за голову, відтак іде на ганок і стукає до дверей).

Юльцю, гей, Юльцю!

Юлія

(виходить з сокирою в руках).

А чого тобі треба?

Омелян

(здивований).

А ти що?

Юлія

Та треба дров урубати. Хотіла розпалювати, та не найшла ані полінця дрібного. А пару грубших колод є.

Омелян

(бере від неї сокиру).

Та дай мені! Се не твоє діло дрова рубати.

Юлія

(не дає).

Е, що ти знаєш! Лиши!

Омелян таки бере сокиру.

Ну, про мене. Я тобі принесу зараз одну колодку, та полупай, коли вже так наперся!

(Відходить і вертає з колодкою, котру Омелько зараз зачинає рубати.)

Але ти мене чогось кликав, Мільку. Чого тобі треба?

Омелян

(перестає рубати).

Ага! Маєш ще муку?

Юлія

Та маю.

Омелян

Спечи мені хліб. Мушу йти до міста.

Юлія

До міста? Йти?

Омелян

Так. Знаєш, чим мене війт потішив? Скоро я йому сказав, що хочу подати до староства виказ дітей, котрі не ходять до школи, він мені відповів, що жадного мого письма не подасть на пошту. «Хіба, – каже, – самі собі занесете».

Юлія

Але я тебе не пущу, Мільку! Се далека дорога. Горами. Ще тебе пересядуть і вб’ють де в лісах.

Омелян

Не бійся! На таких, що пересідають, у мене є револьвер. А я сього стерпіти не можу. В клітку, як воробець, заперти себе не дам!

(Зачинає знов рубати.)

Ява п’ята

Ті самі, Товкач і Загонистий.

Товкач

Слава Сусу Христу!

Юлія

Слава навіки!

Мужики наближаються, познімавши капелюхи, зукоса глядять на Омеляна, відтак підходять до Юлії, що стоїть у ганку.

Товкач

Чи то пан навчитель?

Юлія

Так.

Товкач

А ви його жінка?

Юлія

Ні, сестра.

Товкач

(глядить на неї довше).

Сестра. Гм! Сестра.

Юлія

А чого вам треба?

Товкач

Та так. Ми до пана навчителя.

Юлія

Мільку, тут люди до тебе.

Омелян

(котрий досі рубав, перестає і обертається).

Ви до мене?

Товкач

Рубайте! Рубайте! Ми зачекаємо.

Оба сідають на ганку. Омелян рубає.

Юлія

Ви тутешні господарі?

Товкач

А так.

Юлія

І не встид вам отак сидіти і дивитися, як ваш учитель сам дрова рубає?

Товкач

Що ж, робота не встид.

Юлія

Дуже красно! Громада зобов’язалася дати вчителеві прислугу; а отсе вже три дні, як ми сюди приїхали, і ніхто до нас ані не загляне! Ми могли би й погинути тут.

Товкач

Гм! А може, то ваша річ була насамперед до нас заглянути?

Юлія

Так? Щоби-сте потім казали, що ходимо до вас жебрати! Знаємо ми вже таке!

Товкач

Ну, а якби хто й так сказав, то би вам коруна з голови не злетіла. Може би й рацію мав. Адже не ми на ваш хліб прийшли, а ви на наш.

Юлія

Господи! Дай мені святу терпливість з тими людьми, а то я готова одуріти!

(Вбігає до хати, лускаючи дверми.)

Ява шоста

Ті самі без Юлії. Омелян рубає.

Товкач

Гаряча панна!

Загонистий

Та що! Молоде. Оговтається ще. Ну, та, може би, зачати з тим професором говорити?

Товкач

(встає і кличе з ганку).

Пане навчителю! Та буде того рубання! Ходіть сюда, щось вам маємо сказати!

Омелян

(затинає сокиру в колодку і підходить до них).

Дай боже час добрий! Ну що там, господарі?

Товкач і Загонистий

(кланяються).

Та дай господи!

Товкач

Та ми тут до пана навчителя з антересом.

Омелян

Ого! А то з яким?

Товкач

Ну, говоріть, куме Семку! То ваша справа.

Загонистий

(жестикулюючи, розлізло).

Та тож, видите, така справа. Я держав Вовкових дві парі волів. Так рік літом медвідь у полонині пару вбив. Друга пара о спасі в Лютовиськах пішла за п’ять-двадцять. То на такі гроші мені Вовк на грунт сів. Тепер я хочу знов дві парі в нього взяти. А він жадає поруки. Я даю ось кума Товкача, а він каже: «То мало». Каже: «Ідіть до нового навчителя. Як він за вас поручить, то добре». Такий-то наш антерес.

Омелян

(витріщив на нього очі).

Ану, стрільте мені в лоб, чи хоч що-небудь розумію! Що ви, чоловіче, говорите?

Загонистий

Таже по-руськи та й по-людськи до пана говорю, не як!

Омелян

Вовк, медвідь, дві парі волів, порука, і я тут якогось біса приплетений! Нічогісінько не розберу.

Загонистий

Та що тут розбирати? Кажу вам ще раз. Вовкових пара волів угибла, то я йому за се п’ять-двадцять у довзі. Хочу взяти знов дві парі, бо без худоби чоловік, як без очей. Ну, а Вовк каже конче, щоби й ви за мене поручили.

Омелян

Я? За вовка?

Загонистий

Та не за Вовка, а за мене. Вовк каже.

Омелян

Вовк каже? То я вовкові маю за воли ручити?

Загонистий

Та не за воли, а за мене.

Омелян

Я за вас? А ви хто такий?

Загонистий

Та газда тутешній, Семко Загонистий зовуть.

Омелян

Так що ж ви з вовками за інтереси маєте? Ловите вовків, чи що?

Загонистий

Та яких вовків, преч би ся казало?

Омелян

Ну, адже ось воли для вовка берете.

Загонистий

Та не для вовка, а від Вовка, нашого рендаря.

Товкач

То в нас, пане навчителю, жид такий є. Вовк називається.

Омелян

Агій на вас! А відки ж я се маю знати? Говорите: вовк, воли, медвідь, а я стою, як туман. Так чого ж той Вовк хоче?

Загонистий

Та хоче, щоби ви поручили за мене.

Омелян

Я за вас? Але ж я вас не знаю! Перший раз вас бачу. То як я можу знати, хто ви і який ви?

Товкач

Ні, пане навчителю! На кума Семка можете спуститися. Я за них ручу.

Омелян

Ви ручите? А ви хто такий? Я вас також не знаю.

Товкач

Та я. Ілько Товкач, ваш близький сусід.

Омелян

Ви Товкач? Може, той самий, що мав мені порядок робити в школі?

Товкач

(радісно).

А той, той!

Омелян

І маєте ви сумління? Війт вам каже, а ви ані ду-ду!

Товкач

(сміється).

Е, пане навчителю! Що то говорити? Війт мені каже! Або то я війтів слуга? Як схочу, то буду робити, а ні, то війт мене не всилує. У нас по-сусідськи. Які ви будете для нас, такі ми для вас. Зробите ви нам вигоду, то ми вам і дві зробимо.

Омелян

Але я не хочу вашої вигоди. Дайте мені то, що мені належиться. А не схочете, то я буду шукати інших способів. Ну, скажіть по правді, чому ви досі не приходили?

Товкач

(шкробається в голову).

Та чому не приходив? Так випало, що не приходив. Не було коли.

Омелян

Ні, неправду говорите. Я вас часто видав, як ви сиділи на подвір’ї або над рікою. Ну, признайтеся: війт вам не казав?

Товкач

(живо).

Війт? Ні! Ховай боже!

Омелян

Ну, то хтось другий?

Товкач

(шкробається в голову).

А не скажете нікому? Ну, то вам скажу. Вовк не казав.

(Конфідентно.)

Бо треба вам знати, пане навчителю, що Вовк у нас у селі найстарша особа. Чи то війт, чи паламар, чи хто-будь, усі його слухають. О, бо то сила! Він що хоче, то зробить. Кажуть, що він три хованці має.

Омелян

І він отсе післав вас до мене?

Загонистий

Ая, так.

Омелян

Щоб я за вас поруку йому дав?

Загонистий

За мене, пане навчителю.

Омелян

Гм! То диво! Що се може значити?

Товкач

Не знаємо.

Омелян

Адже ж я ані вас не знаю, ані його. У мене маєтку нема, то що ж моя порука варта? І інтересу вашого зовсім не розумію. То що ж се все за комедія?

Товкач

Або я знаю? Знаю тілько, що нам виразно сказав: «Ідіть до нового навчителя! Як він з вами разом дасть свою поруку, то я вам бички дам».

Омелян

Не розумію, хоч мене застрельте.

Загонистий

Так що ж, не хочете мене порятувати? Адже ж без худоби мені загибіль!

Омелян

Чоловіче добрий! Мені борше між вами загибіль буде. Як же я вас порятую?

Товкач

Пане навчителю! То не по-сусідськи! Не відмовляйте нам тої просьби. Вовк – мудра голова. Вже як йому вашої поруки треба, то видно, що треба. А як нам сього відмовите, то не буде вам життя в селі.

Омелян

Люди! Ну, нате, з’їжте мене живцем, але не жадайте від мене чогось такого, чого я зовсім не розумію. Хто знає, може, то якесь циганство? Вовк, воли, медвідь, порука… Тьфу! Знаєте що? Підіть ви до Вовка і кажіть йому, най сам прийде до мене. Може, я з ним якось ліпше розмовлюся.

Загонистий

Е, знов ходи! Знов лазь! Ще хто знає, чи Вовк схоче до вас прийти?

Омелян

Ну, то я інакше нічого для вас не можу зробити. Насліпо в ваші інтереси влазити не думаю.

Товкач

Та ні, куме! Їх правда. Ходімо до Вовка. Не бійтеся, він прийде! В ласці божій, пане навчителю!

Відходять.

Ява сьома

Омелян знов береться рубати, Юлія в вікні.

Юлія

Пішли вже ті люди?

Омелян

Пішли.

Юлія

Та чого хотіли?

Омелян

А дідько їх знає чого! Слухав їх, слухав і нічого не розумів. Вовк, воли, медвідь, п’ять-двадцять, порука – агій на вас! Одно тілько я зрозумів, що тут у селі є жид Вольф – усьому селу голова, і що той Вольф скаже, то всі й роблять. Знаєш, один із тих людей – то той Товкач, що мав нам услугувати.

Юлія

І спокійнісінько дивився, як ти дрова рубаєш.

Омелян

Предобродушно признався мені, що се той самий Вовк, чи Вольф, не казав йому йти до нас. А тепер той Вовк підослав їх, щоб я йому ручив за якісь воли, чи бики, чи за медведя, чи за що – сам не знаю.

Юлія

Ну, то пропадемо ми тут. Уже як жид на нас розставляє свої сіті, то пропадемо. Краще втікаймо завчасу!

Омелян

Ну, втікаймо! Хто знає, чи є чого втікати? Може, сей Вовк не такий страшний. Я післав тих людей до нього, щоб йому переказали, що я хочу з ним самим розмовитися.

Юлія

Он, мабуть, він і йде! Аякже, завертає до нас. Чи вийти й мені до розмови?

Омелян

Ні, Юлечко. Дай спокій! Могла би-сь попсувати.

Юлія

Як гадаєш. Ну, то подай мені тих патиків, що ти нарубав. Буду розпалювати. Вже далі полуднє, а ми й не снідали.

Омелян подає їй у вікно оберемок полін, вона щезає в хаті.

Ява восьма

Омелян, Вольф

Вольф зупиняється насеред подвір’я.

Омелян

(підходить до нього і глядить питаючими очима).

З ким маю?..

Вольф

(поважно).

Маєте честь говорити з Вольфом Зільберглянцом, тутешнім орендарем і предприємцем. Я не є простий жид. Я з ружне панство інтерес проваджу, і всюди мені честь дають.

Омелян

Я вам, пане Вольф, честі не уймаю. Може, позволите ближче, ось тут на ганок, у холод. Прошу, сідайте!

Вольф входить на ганок і сідає на лавці.

Я чув, що ви тут у селі маєте великий вплив.

Вольф

Ну, що ж. Люди мене знають – вірять мені. Я їм вигоду роблю, то й вони мене слухають.

Омелян

Даруйте, пане Вольф, що я казав вас просити до себе. Ви тут прислали до мене людей. Щось вони мені плели таке – за воли, за медведі, за поруку, що я ані дрібки не зрозумів. Може, будете ласкаві вияснити, о що ходить?

Вольф

Видно, що ви ще не знаєте наших інтересів. Ну, добре. То так було. Той чоловік, Семко Загонистий, – так собі, п’яничка! – держав мої дві пари биків.

Омелян

Як то держав?

Вольф

Та так держав. Я купив малі, річняки, а він узяв на вигодовок. Мав вигодувати, по трьох роках ми мали їх продати і зиском поділитися.

Омелян

Ага! Ну, що ж далі?

Вольф

Ну, торік пара пропала. Каже: медвідь побив. Може, й побив, то мене не обходить.

Омелян

Вас не обходить?

Вольф

Ні. Угода така, що що пропаде, то його.

Омелян

То ніби ваш тілько зиск, а страта тілько його.

Вольф

Так, так, так! Ну, слухайте ж! Другу пару ми продали за п’ять-двадцять.

Омелян

За 25 ринських пару волів?

Вольф

Ну, так! За 125.

Омелян

Ага, за 125! Так же й говоріть.

Вольф

Ну, то й тамта пара була би стілько ж варта. То я собі 62 срібла з тої пари стягнув, а 62 заінтабулював на його грунті.

Омелян

А багато в нього грунту?

Вольф

Та де там багато. Всього з десять моргів буде, та й то по горах. Корчі, ялівці. Ну, а тепер він приходить до мене, щоб я знов йому дві пари бичків дав.

Омелян

Знов на такий самий вигодовок?

Вольф

Так, так.

Омелян

Тепер розумію! А ви не хочете йому повірити.

Вольф

Таки ні.

Омелян

Не маєте певності.

Вольф

Не маю.

Омелян

Жадаєте поруки.

Вольф

Жадаю.

Омелян

Ну, пане Вольф! Тепер я міг би без дальшої розмови взяти вас за отсей ваш атласовий ковнір і викинути за ворота, але на перший раз сього не зроблю, а тілько кажу вам словами: геть мені відси! І не смійте мені тут показуватися!

Вольф

(зривається).

Що, що, що? Ти до мене смієш так говорити?

Омелян

Такому тикай, як єсть сам, а не мені, розумієш? Марш мені звідси!

Вольф

Коли мені не хочеться! Овва, що мені за пан! Кікімун!

Омелян

(хапає за сокиру).

Жиде, не доводи мене до стеклості! Вступися, бо нежиття твоє і моє!

Вольф тремтить і звільна, взадгузь, цофається, паде зі сходів і опісля бігцем утікає зі сцени.

Вольф

(за сценою).

Чекай, чекай! Ти розбійник! Ти опришок! Я тебе навчу!

Ява дев’ята

Омелян з сокирою, зі школи вибігає Юлія, з противного боку входить Хоростіль, з клунком на плечах, у полотнянім плащі і брилі, через плечі перевішена пушка ботанічна.

Юлія

Омельку. Що се ти? Де жид?

(Побачивши Хоростіля, радісно.)

Ах! Чи бачиш, що за гість до нас!

Омелян

Господи! Та се Іван!

(Біжить против нього, обнімаються і цілуються, відтак Хоростіль входить на ганок і горячо цілує руку Юлії.)

Хоростіль

Здорові були! Та поздоровляю на новій посаді!

Омелян і Юлія

Спасибі! Спасибі!

Хоростіль

Я, як бачите, ще по своїй природничій екскурсії волочуся. Тілько припадком у одного знайомого довідався, що вас із Лепехова взяли і сюди перенесли. І так зрадів, довідавшися!

Юлія

(віддувши губки).

Було чого радіти! Видно, що дуже вам наше сусідство в Лепехові навкучило.

Хоростіль

Ай, панно Юліє! Які ви недобрі! Зараз он куди підхапуєте. Я зрадів того, що мені через отсе село дорога лежала до моєї Кременівки. Але, коли погадав, що ми вже з вами не сусіди, що від Кременівки до вас цілих десять миль, то аж заплакав, бігме, заплакав.

Омелян

Міг би-сь, брате, ще й над нашою долею заплакати. Знаєш, я думаю, що нам тут прийдеться пропасти. Зовсім дике село і дикі люди.

Хоростіль

Чув я дещо про них та й загалом, шляючися щовакацій по горах, знаю троха сей нарід. І дуже вас жалую. Не такого тут треба чоловіка, як ти, Омельку, от що я тобі скажу.

Юлія

А я гадала, що ми з вами вже й не побачимось. Так нас раптовно перенесли, не було навіть коли розвідатися, де ви обертаєтесь. Я тілько пару слів написала і в переїзді через ваше село лишила у тої баби, що школи пильнує.

Хоростіль

Які ви добрі! Значить, ви тямили про мене! Ну, та се ви, хіба не знаючи мене, могли думати, що ніколи не побачимось.

Юлія

Ай, господи! Та що се я! Гість з дороги прийшов, брат ще досі без снідання – знаєте, у нас таке, що нема кому й дров раз урубати! Сам пан учитель мусив рубати. Але я зараз!

(Біжить у двері, зараз вертає.)

Ага, а може, схочете тут на ганку снідання пити?

Омелян

Що ж, се можна.

Юлія

Ну, то ходи винеси столик! Сідайте, пане Іване!

(Омелян і Юлія виносять столик і пару крісел, Юлія накриває столик скатертю, приносить філіжанки і наливає каву.)

Прошу! Тілько за булки вибачайте! Не напекли.

Хоростіль

Певно, цигани лопату вкрали?

Юлія

То-то є, що вкрали! Та прошу брати хліба! І масла! Се ще наше лепехівське.

Хоростіль

Ну, а ви, пані? Та сідайте і ви з нами!

Юлія

(наливає й собі).

А ви думали, що як? Не бійтеся, я також парою не жию.

(Сідає коло брата, проти Хоростіля, всі п’ють каву, хвиля мовчанки.)

Хоростіль

Ну, а тепер розкажи мені, братчику, що се у тебе за історія була з жидом? Власне входжу на твоє подвір’я, а проти мене жид, мов із пращі, ледво хлипає зо страху. А ти за ним із сокирою!

Юлія

З сокирою! Омелько з сокирою! Господи, се, мабуть, кінець світу буде.

Омелян

Не можете собі представити, що тут за відносини. Я б і в сні такого не прибаг. Адже подумай собі…

Ява десята

Ті самі, війт, Товкач, Загонистий.

Війт

(звільна, але рішуче наближається і стає перед самим ганком у грізній позі).

Пане навчителю, а то що такого?

Омелян

Яке що?

Війт

Як ви сміли образити нашого орендаря і радного громадського?

Омелян

То той Вовк у вас радний у громаді?

Війт

(кінчить).

І презуса місцевої ради шкільної?

Омелян

То він мій начальник? Бігме, я не знав! Я гадав, що він простий собі вовк.

Війт

Але я вас питаю, пане заволоко, як ви смієте ображати такого чоловіка? Чи вас на то сюди прислали?

Омелян

(встає звільна, силується бути спокійним).

Пане начальнику! Тут, на тім обійсті, я господар і ображати себе не позволю. А коли ваш пан вовк чує себе ображеним, то най мене подає до суду і най скаже, за що я його образив? А ви до того не маєте права мішатися.

Війт

Я не маю права? Зараз побачимо, чи маю право! А будьте ласкаві, скажіть мені, що се тут за гість у вас?

Омелян

То моя річ, а не ваша. Не бійтеся, я знаю приписи мельдункові. Як буде час, то вам його замельдую, а поки ні, то не маєте права мене самі питати.

Війт

(здержує свою лютість).

Чи так? Ну, зараз ми то будемо бачити.

(Відводить Товкача набік і шепче йому щось до уха.)

Загонистий

(входить на ганок).

То так, пане! Такі ви добрі! Так мене хочете порятувати?

Омелян

Але ж, чоловіче божий! Жид вас хоче зі шкіри обдерти, оциганити, а я маю ще своєю порукою мішатися в тоту погану справу? Адже ж тут видима річ, що жид хоче мене в лапку зловити, щоби мене мати в руках.

Загонистий

Але я через вас пропаду без худоби! То вам се нічого, га? Небіжчик пан навчитіль ручив за нас, а ви не хочете!

Тим часом війт і Товкач входять також на ганок. Юлія, неспокійна, встає від столика і стає при дверях. Хоростіль сидить спокійно, роблячи цигаро.

Війт

(стає перед Хоростелем).

Ви, пане, хто такий?

Хоростіль

(спокійно).

Називаюся пан Хоростіль

Війт

Хоростіль! Хоростіль! Хоростіль може встати, коли з начальником говорить.

Хоростіль

Хоростіль встає тілько перед такими, що того гідні.

Війт

(флегматично).

Куме Ільку! А підійміть-но того пана, щоби знав морес!

Товкач наближається до Хоростеля.

Хоростіль

(відтручує його).

Геть від мене!

Війт

Так? А будьте ласкаві сказати нам, хто ви такий?

Хоростіль

Коли мені не хочеться.

Війт

Так? То власті громадській так відповідаєте?

Хоростіль

Не власті, а напасникам, що мене без дання рації чіпаються.

Омелян

Пане начальнику, знайте, що я вам сього плазом не пущу! Не маєте права мого гостя в моїм домі напастувати.

Війт

Вже я буду бачити, чи маю право, чи ні. Але вам насамперед покажу, чи ви маєте право приймати у себе бунтівника, сициліста та шпига московського.

Юлія

Ой господи! От тобі й на!

Хоростіль

Не бійтеся, пані! Будьте спокійні і смійтеся з сеї дурної бесіди.

Війт

(кричить).

Я вам покажу, чия тут дурна бесіда! Покажи мені пас! Маєш пас?

Хоростіль показує йому фігу.

Війт

Так ти без паса? А! Добре! Люди, в’яжіть його!

Омелян

(заслонює його).

Пане начальнику! Чи ви вдуріли? Що се ви робите?

Загонистий

(відпихає його).

Набік! Ми з вами тепер не так поговоримо!

Хоростіль

(сидить і курить).

Омельку, вспокійся! Хочете паса, пане начальнику? Я вам зараз покажу.

(Схапується живо і заступає вихід ганку.)

Омельку, стань у дверях!

(Видобуває з ботанічної пушки величезного вужа.)

Ось вам мій пас!

Війт

(цофається переляканий, люди тож).

Ой господи! Чарівник!

Товкач

Гадина! Матінко, яка страшенна!

Загонистий

Пек, пек! осина їй!

(Ховається за Товкача.)

Хоростіль

(наближається з вужем до війта).

Хочете? Хочете? Придивіться!

Війт цофається аж до дверей, у котрих стоять Омелян і Юлія

Знаєте тепер, хто я є?

Війт

Ой паночку! Змилуйтеся! Дамо вам спокій, не губіть нас!

Хоростіль

Дасте мені спокій! Хіба я вас боюся? Ви мене питайте, чи я вам дам спокій? Хочете, я тілько раз свисну, то будете таких пасів мати повну хату, комору і обору.

Війт

Ой господи! Панчику любий! Що хочете, дамо вам, тілько нам того не робіть!

Хоростіль

Ні, я вас мушу навчити розуму, як з людьми обходитися! Вас і отих ваших чесних сусідів.

Товкач і Загонистий

Ой, ой, ой!

Всі три вискакують з ганку вбік і тікають.

Ява одинадцята

Омелян, Юлія, Хоростіль.

Хоростіль

(сміється).

Ха, ха, ха! А то драпцює! Пане начальнику, гов!

Омелян

Іване, бійся бога! Що ти наробив?

Хоростіль

Нічогісінько! Ані гадки не май!

Омелян

Але ж він зараз скличе всю громаду, і тебе тут палками вб’ють як чарівника.

Хоростіль

Не бійся! І не покажуться.

Омелян

Може би, самі не посміли, але жид їх підбунтує.

Хоростіль

Та не лякайся ти за мене. Адже ж я не дурний на них чекати. Я й так спішуся, то й зараз собі піду. Дороги по тих горах я знаю добре, ніхто мене не догонить. А якби до тебе чіпалися, то навіть не признавайся, що мене знаєш. Скажи, що перший раз мене бачив.

Юлія

То ви хотіли б уже йти від нас?

Хоростіль

Га, що робити! І рад би лишитися, та годі. Обов’язок.

Омелян

Слухай, Іване! Адже тобі дорога через Турку.

Хоростіль

Так.

Омелян

То, може, можна через тебе передати деякі письма на пошту?

Хоростіль

І овшім.

Омелян

Адже знаєш? Як я сказав війтові, що подам на кару тих, чиї діти до школи не ходять, то він мені спокійнісінько відповів: «А я жадного вашого письма на пошту не передам».

Хоростіль

Вали на нього скаргу! Родичів подавай на кару! Не даруй ані крихітки! Покажи їм свою енергію. Ставляться вони до тебе, постався й ти до них! Як вони зм’якнуть, тоді й ти можеш.

Юлія

Добре вам так говорити! Ви здоровий, сильний, а брат що проти вас? Хрущ.

Омелян

Так слухай же, брате! Зажди ще тут хвильку. Я зараз усе приладжу. Спис дітей у мене вже готовий. А решту я за мінуточку…

Хоростіль

Добре, добре.

Омелян відходить у школу.

Ява дванадцята

Юлія, Хоростіль

Юлія

Ну, та й відважний ви чоловік! Знаєте, як вас оті бойки обступили, я гадала, що так і кинуться на вас, задушать…

Хоростіль

Ну, се не така легка річ мене задушити.

Юлія

Не можете собі представити, як я боялася за вас і за брата. Знаєте, я вже так надумала: як скоро вони схочуть котрому з вас що злого зробити – хоплю за сокиру і валю першого-ліпшого по голові.

Хоростіль

Ну, та й рішучі ж ви, панно Юліє!

Юлія

А мій бідний брат хорий, безсильний, згризений… Знаєте, він часами кров’ю плює, тілько таїться з тим від мене.

Хоростіль

Не для нього учительський хліб! Не для нього се місце!

Юлія

Знаєте, я не раз боюся, щоби з ним щось злого не зробилося. Адже ж отсе осьмий раз його переносять. І якби за які-небудь непорядки або провини! Та де там! Учитель він прекрасний, усюди похвальні свідоцтва мав, люди були з нього вдоволені. Так що ж, усе винаходять у нього щось «політичне»! В однім місці війтові шахрайства відкрив, у другім з сільськими лихварями задерся, в третім читальню заложив, у четвертім касу позичкову до порядку допровадив – отсе й були його гріхи. І все найшлися темні духи, що за такі річі його вигризли з села.

Хоростіль

Думаю, що й тут він не подовжить. Самі бачите, що тут темні духи сидять, як у бога за дверми. Тут їх цілі стада, цілі легіони. Ой, не Омелька тут потрібно!

Юлія

От такому сильному, та енергічному, та дотепному, як ви…

Хоростіль

Ах, і не говоріть мені! І мені се вчительство давно вже вухами ллється! Та, правду кажучи, я давно б його покинув – адже у мене по батькові є свій грунт і хата, господарство таке, що можна жити. А притім, знаєте, я з третього року прав пішов на вчительство. Тоді мені параграфи вухами ллялися, думалось, що віддихну після них в чистій атмосфері педагогії та праці, пожиточної для загалу. А нині встидно й признатися, я іноді попросту тужу за параграфами, за університетом. Та дві річі держали мене досі.

Юлія

А то які?

Хоростіль

Одна – людська біда. Став чоловік тим учителем і зараз, як та верба, мусив пустити коріння. Сей приходить за порадою, і другий, і десятий. Тому напиши, сьому розповідж, з тамтим піди до пана, з іншим до війта, а то й до староства, і до уряду податкового, і до лікаря. І як раз чоловік у все те втягнеться, то потому й вилізти годі.

Юлія

Се справді таке діло, що затягає чоловіка в себе, немов вир у ріці. Я не вам пара – що я можу і що я знаю! – а живеш отак у селі і познайомишся з жінками та дівчатами, то ні відси ні відти тілько набереться різного діла, що аж голова тріщить. Тут шити вчиш, там варити вчиш, тут у слабості допоможеш, там хоч словом потішиш або з власної мізерії чим-небудь порятуєш… І бідуєш отак рік або два в селі, мов на терні, а виїжджаючи плачеш, мовби рідню прощала.

Хоростіль

Ну, а друга причина, що мене досі держала при вчительстві, тепер уже, мабуть, не буде держати.

Юлія

Ов, а се що за причина?

Хоростіль

Ваше сусідство. Як учитель, я міг бувати у вас, говорити з вами…

Юлія

Се могли б і не бувши вчителем.

Хоростіль

Я знаю, що ви і ваш брат не мали б нічого против того, але інші! Але власті!

Юлія

А я й не знала, що вам наше сусідство таку пакість чинило, приковувало вас до вчительської тачки.

Хоростіль

Не говоріть сього, панно Юліє! Але коли я довідався, що вас перенесено… Ех, та що буду про се говорити? Хіба ви не знаєте, як я вас люблю?

Юлія

Пане Хоростіль! Я вас просила не говорити більше об тім! Я вам казала, що і я вас… що після брата ви для мене найсимпатичніший чоловік…

Хоростіль

І чому ж би вам в такім разі не вислухати мене? Чому б не бути вам моєю? Я покинув би вчительство, пішов би на університет… Я скінчив би ті права, став би адвокатом, а потім осів би у себе на селі, на грунті і провадив би хлопські справи, воював би з хлопською кривдою.

Юлія

Се дуже гарні думки, і я не знаю, чому б вам їх і без мене не виконати.

Хоростіль

Бачите, бракує мені когось, хто б мене піддержав, додав мені духу. Чоловік троха лінивий. Вас мені бракує, панно Юліє. Як прийду додому, як погляну в свої чотири пусті кути, то так мені відразу, мовби хто крила обскуб. Так і пропадають усі мої наміри.

Юлія

Дуже мені вас жаль, пане Хоростіль, але вірте мені… невже ж ви думаєте, що я могла б чим-небудь допомогти вам?

Хоростіль

Ах, пані! Сам ваш вид, сам ваш голос додає мені енергії, смілості і відваги. Отак собі подумати, щоб така розумна, енергічна, щира людина була моєю товаришкою в житті – господи! Та в мені аж дух захапує на саму думку про таке щастя.

Юлія

Ей, пане! Поетизуєте занадто. Творите собі в фантазії чудові образи, любите ті образи, впиваєтеся ними, а потому, коли маєте при собі живу людину з її хибами, приходить розчарування, приходить розлад між ідеалом і дійсністю – і готове нещастя. Вірте мені! Я дуже добре знаю сама себе і свої хиби. Що я? Проста, малообразована дівчина. І чим я зможу бути для вас?.. Ах, пане, якби ви знали…

(Плаче.)

Хоростіль

(бере її за руку).

Що ви, панно Юліє? Що вам?

Юлія

(не віднімаючи руки).

Якби ви знали, яким жалем наповняють мене ваші гарячі слова! Як рвуть мою душу, показуючи, як мало я придатна на те, щоб бути вам такою дружиною, якої вам хочеться, якої вам треба і якої ви справді стоїте.

Хоростіль

Ну, пані! Се вже, їй-богу, з вашого боку пересадна скромність. Не бійтеся, я не такий ідеаліст, за якого ви мене вважаєте.

Юлія

А коли ви не такий ідеаліст, то як же се ви не можете на хвилину ввійти в моє положення? Адже ж бачите самі, у мене брат бідний, безпомічний, слабовитий… без моєї помочі йому зовсім пропадати. Правда, гріх би-м мала, кажучи, що він хоче мене спиняти при собі. Противно. Та все ж таки подумайте, він одинока людина, близька мені на світі. Для нього мені й праця не страшна, і нужда, і горе, і турботи. Виходячи замуж, прийдеться покинути його. Боюсь подумати, що з ним тоді буде. Ну, а коли й замужем щастя не знайду, коли сумління щохвиля буде мені шептати, що я поступила легкомисно – ні, сама думка про таке життя могла б мене вбити!

Хоростіль

А я думав усе-таки, що пані за той рік нашого сусідування потроха пізнали мене… що про легкомисне рішення з вашого боку не може бути й мови.

Юлія

Що ж, пізнала! Та самі бачите, що мала рацію, не можучи досі рішитися. Хіба ж ви самі перед хвилею не призналися, що вам брак ініціативи, що ви троха ліниві! Правда, ви скажете тепер, що вам бракує піддержки, але потому можете сказати: жінка мені заважає… Як не одно, то друге.

Хоростіль

Але ж ви остро судите, пані!

Юлія

Та скажіть, чи не маю рації?

Хоростіль

(понуривши голову).

Так, значить, нема для мене ніякої надії?

Юлія

(зриває цвіт квасолі і б’є його по голові).

От тобі й лицар! Зараз голову понурив і починає трагічним тоном.

(Передразнюючи гробовий тон.)

Нема для вас надії! Ідіть у монастир!

(Весело.)

Слухайте, пане Хоростіль, що я вам скажу! Здобудьтеся на енергію. Кидайте вчительство, їдьте до Львова, кінчіть університет, а потім…

Хоростіль

(випростуваний).

Потім…

Юлія

Ну, що потім? Потім робіть адвокатські чи які там екзамени, реалізуйте свої ідеали…

Хоростіль

А ви?

Юлія

Я? Що ж я? Я на університет з вами не піду.

Хоростіль

Але будете ждати на мене?

Юлія

Здається, не втікаю нікуди.

Хоростіль

Але можна до вас потім зголоситися?

Юлія

До нас зголошуйтеся щовакацій, ми гостям усе будемо раді.

Хоростіль

Ех, панно, не хочете мене розуміти…

Юлія

Ех, пане, занадто далеко ви своїм розумом забігаєте. Буде з вас і того, що досі сказала. Он брат іде.

Ява тринадцята

Ті самі і Омелян.

Омелян

(з запечатаною ковертою в руці).

Отсе, друже мій, даси на пошту. То виказ дітей. А зі скаргою на війта, знаєш, я роздумав. Бог з ним! Не буду задиратися. Хто знає, чи така скарга мені самому б і більше не пошкодила.

Хоростіль

Га, як собі міркуєш. А знаєш, я там у Турці знайомий де з ким із урядників. Можна їм про твою біду розповісти?

Омелян

О, се інше діло! Розповіж! Коли такий один урядник, хоч би дрібний, нашому війтові до чола натуркає, то се зовсім інакше має значення, як моя скарга.

Хоростіль

(сховавши письмо).

Ну, а тепер, друже мій, бувай здоров!

Омелян

(цілується з ним).

Дуже жаль, що не можеш у нас довше лишитися… А не забудь за письмо!

Хоростіль

(стискає руку Юлії).

І ви, панно, будьте здорові! Чого вам більше бажати? Щоб ваша рішучість і енергія не покидали вас ніколи!

Юлія

А напишіть нам, як вам живеться. Нам тут, у тій пустині, кожде слово з-поза тих гір буде за малину.

Омелян

А куди ж думаєш іти?

Хоростіль

Отсюди твоїм огородом, та через потік, та стежкою просто уверх. То ніхто в селі й не побачить, куди я пішов. Ну, здорово оставайтеся!

(Бере плащ і пушку на себе, бриль на голову і, кланяючись, виходить. Юлія, сперта на ганок, глядить довго за ним.)

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 65 – 88.