Дія третя

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14

Декорація та сама, що в першій дії. Рано.

Ява перша

Товкач і Загонистий носять лавки зі школи і уставляють на подвір’ї. Омелян дає порядок.

Омелян

Ось тут! Ось тут! Присуньте ближче! Се вже остатня?

Товкач

Та вже.

Омелян

От бачите! Робота невелика, а все-таки для екзамену ліпше буде.

Загонистий

Ну, та певно. Там і для дітей задуха, а ще як старші посходяться.

Омелян

Ще тілько таблицю винесіть.

Товкач

Я зараз. (Іде в школу і по хвилі несе таблицю.) Тілько де ми її поставимо?

Омелян

А ось на стовпі кілок, а там на верха я прибив двома гвіздками ремінець. Тут її повісимо.

Товкач

Ай справді, тут добре буде! (Вішає таблицю.) А ви, куме, біжіть по столик!

Омелян

Коли б тілько нам дощ нашого екзамену не попсував. Щось Магура ніби хмуриться.

Загонистий

Е, ні! Буде гарно. Адіть, пара вгору йде. Підбереться.

(Іде в школу.)

Омелян

А як гадаєте, багато господарів прийде на екзамен?

Товкач

(радісно).

Е, пане навчителю! Я гадаю, що ціле село прийде! Всі, з ким тілько здиблешся, ні про що більше не говорять, як тілько про екзамен.

Омелян

Як так? Чому?

Товкач

Ну, бійтеся бога! Адже ж у нас уже звиш 20 літ школа. Зразу нас били та мучили, щоб ми школу закладали. Добре. Ми заложили. Тоді нас обдерли до сорочки на будову. Добре, ми збудували. Тоді показалося раптом, що для нашої школи нема вчителя, і вона три роки стояла пусто. А врешті надали вчителя, той жив у нас 15 літ і нічого не вчив. Сам жидові вислуговувався, на людей скарги писав, а прийшлося що до чого, як бувало пан шпектор на візитацію приїде, то з сусіднього села хлопців позичав. А такого екзамену, як ви отсе нині робите, ми ще зроду не видали.

Омелян

Ну, та екзамен нічого такого великого не є. Не то головне, що на екзамені, а то, що за ввесь рік діти вчаться.

Тим часом Загонистий вийшов зі столиком і ставить його близ стовпа на подвір’ї, прислухаючися розмові.

Загонистий

Ні, пане навчителю! Ви вже нічого не кажіть. Три роки ви в нашім селі вчите, і ми, хоч темні та неписьменні, а, не бійтеся, також дещо розуміємо і добре видимо, що ви робите і як ви робите. Ми добре бачимо, кілько наші діти за ті два роки скористали.

Омелян

Я дуже рад, що ви се бачите. То прецінь мій обов’язок, щоби діти зі школи туманами не виходили.

Товкач

Е, ба! Обов’язок! А чому ж не кождий професор розуміє той обов’язок так, як ви?

Омелян

Не моя річ судити других, любі мої. Я так розумію, і досить мені.

Товкач

Знаєте, пане навчителю, що нам ще й досі встидно, коли собі пригадаємо, як ми вас приймили. Господи, як нас було засліпило!

Омелян

Ну, що вже про те згадувати! Дав бог, минулося.

Загонистий

Ой, не було би то так швидко минулося, якби нам Вовка не були з села взяли.

Омелян

І не знаєте, де він?

Товкач

Та кажуть, що в криміналі сидить.

Загонистий

А другі кажуть, що щось троха сидів, а потому викрутився.

Товкач

Е, говоріть, куме! Викрутився! Та якби викрутився, то би вернув у село.

Загонистий

Та його жінка щось таке бомкала. «Мій Вольцьо, – каже, – не в криміналі. Най бог боронить! Він у Бориславі, якийсь там інтерес має».

Омелян

Ну, коли так, то, певно, незадовго будемо мати тоту радість, що його знов у себе побачимо.

Товкач

Е, чень бог дасть, що йому там десь і без нас голову скрутить.

Омелян

Але розкажіть мені докладно, як се сталося, що ви до інспектора ходили?

Загонистий

Та попросту. Оногди були ми в Турці – я, кум ось та й війт. Війт пішов до староства. Вертає та й каже: «Чуєте, сусіди, пан шпектор із Дрогобича приїхав, є тут». А мені немов щось блисло в голові. «Ей, – кажу, – кумове! Ходімо до нього!» – «Чого?» – питають. «Як то, – кажу, – чого? Адже три роки, як нам надали нового вчителя, а ще у нас ані разу не були. Отсе в четвер у нас екзамен, – запросімо й пана шпектора, най приїде подивитися та послухати».

Товкач

А ми, недовго радивши, взяли та й пішли.

Омелян

І що ж? Як вас приймив?

Товкач

Та що, ховай боже! Ладно. Говорив так по-людськи, делікатно!

Омелян

О, він дуже делікатний!

Загонистий

Розпитував про вас, як жиєте, як з громадою поводитесь, як учите?

Товкач

Чи ми контенті вами? Розуміється, ми один навперед другого вас вихвалювали.

Загонистий

Видно було по нім, що йому се дуже подобалося. Все потакував, аж нам слова піддавав.

Товкач

Дуже чемний та людяний пан! «Конечно, – каже, – приїду до вас на екзамен. Аби там не знати що, то приїду».

Омелян

Га, дай боже. Про мене, може приїжджати і кождого дня.

Ява друга

Ті самі і Юлія виходить із школи, з платком на голові і з засуканими рукавами, з ножем у руці. Чула остатні слова.

Юлія

А про мене, не може! Та я би зовсім пропала, якби так частіше прийшлося для нього гостину ладити.

Товкач

А ви, панночко, не дуже мучтеся! Хоч то ніби великий пан – пан шпектор! – ну, але він чень бідному навчителеві у селі в горах не подивується.

Юлія

(через перелаз входить до городця, рве ярину, ріже зрізованець і говорить).

Не подивується? Може, й не подивується, але мені самій неприємно.

(Побачивши Пасічну, що здалека надходить.)

А ось моя сусіда! Ось моя помічниця! Ну, господи тобі слава, що ви приходите, Пасічна, а то я зовсім не можу собі ради дати!

Ява третя

Ті самі і Пасічна несе щось у фартусі.

Пасічна

Слава Сусу Христу!

Товкач

Слава навіки!

Пасічна

(до Юлії).

Ей, панночко! Та що ж би то було, щоби я не прийшла вас у такім ділі порятувати. Та ви даруйте, що я трошка припізнилася. Знаєте, як то при господарстві. То одно, то друге. Ба худоба, ба слуга, ба се, ба те…

Юлія

Та спасибі вам, що хоч тепер приходите!

Пасічна

Я вам тут дечого принесла, може, придасться.

Юлія

О, спасибі вам! Та ходімо до хати! Там у мене в кухні горить. Ходіть!

Обі відходять до хати.

Ява четверта

Омелян, Товкач, Загонистий; обидва мужики сидять в лавках, курячи люльки.

Товкач

Господи! І чому-то чоловік ще раз не може бути молодий, щоб міг отак у лавку засісти та за книжку взятися?

Загонистий

Бігме, я, хоч старий, як чую, коли мої малі читають та розповідають, що їх у школі вчили, то й мене самого охота зносить на старість за книжку засісти.

Товкач

Якби так можна, то гадаєте, що й я б сього не зробив?

Омелян

А чому ж би не можна? Ось чекайте, тепер мої перші школярі вже виходять з класів, то ми по вакаціях заведемо з ними недільну школу. То там будуть могли й старші приходити і вчитися.

Загонистий

Ей, чи направду?

Омелян

Авжеж, що не на жарт

Загонистий

А бог би вам, паночку, здоровля дав! Та я не знаю, ми вас озолотимо за вашу роботу, за ваше добре серце.

Товкач

То-то й є, куме! Добре серце – то грунт. Інший робить, і видно, що силується добре робити, та що: як йому тота робота з душі, з серця не плине, то все воно якось так виходить, як не ївши танцювати.

Ява п’ята

Ті самі, війт і купа парубків і дітей втягають з криком і гамором до половини на сцену віз із купою смеречини.

Війт

Ну, гов! Та куди тут далі? Дайте спокій! Най віз тут стоїть, бо не буде куди рушитися! (Обертається до Омеляна.) Слава Сусу!

Омелян

Слава навіки! А се що, пане начальнику?

Війт

(з люлькою в зубах).

Говоріть: що? Наперлася хлопчівня: позвольте та й позвольте, пане начальнику, на громадській толоці смерічок нарубати та на нинішній агзамент школу обмаїти! Ну, та я смерічок не бороню.

(До парубків.)

Ну, хлопці! Маєте маїти, то звивайтеся швидко!

Парубки.

Ми зараз, пане начальнику! Тілько чи пан навчитель позволять?

Омелян

Та що вже з вами маю робити? Маїть!

Парубки, діти і старші носять з воза смерічки і втикають їх у землю попід школу, обтикають ганок, вікна і т. д.

1 парубок

(в заклопотанні підступає до Омеляна).

Пане навчителю!

Омелян

А що тобі, Максиме?

1 парубок

У нас от, у парубоцтва, є до вас іще одна просьба.

Омелян

А то яка?

1 парубок

Та… Ми маємо маленький довжок.

Омелян

Довжок? У кого?

1 парубок

Ба, та у вас.

Омелян

У мене? Не тямлю, щоб я що у вас зичив.

1 парубок.

А борони боже! То не такий довжок. Ми у вас… І не то щоб позичили. А знаєте, тогді, коли ми вам у школі таку субернацію зробили… Ви були такі добрі, що-сте за нами просили. А ми… тямите, ми тогді, шарпаючися з вами, сурдут вам роздерли.

Омелян

Нічого сього не тямлю.

1 парубок.

Та… може, ви й не тямите, але ваш сурдут тямить.

(Бере за полу.)

Адіть, ось іще видно, де був роздертий, латка є.

Омелян

(зворушений).

Ну… ну, то чого ж вам ще треба!

1 парубок

Та знаєте… тота латка у нас як гріх на сумлінні. То ви… не прогнівайтеся, пане навчителю… Біг-ме, що ми не хочемо вас образити! То ми зложилися і… і… і… (Біжить до воза і приносить звиток.) Ось вам нове убрання!

Омелян

Господи боже! Хлопці! Що се ви зо мною робите! Де ж се видано?

1 парубок

Пане навчителю! Не робіть нам того! Прийміть від нас той дарунок. Ми вас полюбили, як рідного тата..

Парубки і діти

(обступають).

Так, так!

Війт

Пане навчителю! І я до них прилучаюся. Най то буде наша відплата за ті прикрості, яких ви у нас зазнали.

Омелян

(обнімає їх).

Браття мої! Діти! І най же мені тепер хто скаже, що наш нарід невдячний! Що не варто для нього працювати і навіть життя своє для його добра віддати!

Ява шоста

Ті самі і Вольф, входить звільна, озираючись.

Вольф

Ни! Добрий день!

Всі.

А! Наш Вовк!

Війт

Дай боже здоровля! О, давно не видані гості! А ви відки, пане Вовк? Де так довго гостювали?

Вольф

Так собі! Всюди був. Гешефти були.

Війт

А давно до нас загостили?

Вольф

Та от власне тепер приїхав. А бачачи з гостинця, що тут вас така купа, я зацікавився та й прийшов. Та дай боже щастя з празником!

Омелян

Та дай господи!

Вольф

А, пан навчитель! Ни, wie gehts?

Омелян

Так собі. Гірше бувало.

Вольф

(оглядається).

Та що тут, жените когось чи віддаєте замуж?

Війт

Та де там! Нині, пане Вовк, агзамент у нас. Пан навчитель так нам красно дітей учать, що диво. Незадовго вся громада тут на агзамент зійдеться, то ми загадали робити його надворі, а не в хаті.

Вольф

А то вільно?

Омелян

А хіба заказано?

Вольф

Я не знаю, але я про таке ніколи не чував.

Омелян

Е, ви, може, й про таке не чували, щоби хлопи взагалі читати, писати знали. Та що діяти, пане Вовк, треба і до сього привикати.

Вольф

Ни, що ж, якось привикнемо! А у мене до вас маленьке діло є, пане навчителю.

Омелян

У вас до мене?

Вольф

Не бійтеся! То не жадна порука! Я вчора у Турці бачився з паном інспектором. Говорив з ним про всякі речі. Він і о вас згадав і просив мене передати вам отсей білет.

(Добуває з портфеля і дає білет у коверті.)

Омелян

Ну, дивних листоносів вибирає собі пан інспектор.

Вольф

Поштаря не було, а він казав, що діло пильне.

Омелян

(розпечатує і читає).

От тобі й на! Юльцю! Юльцю! А ходи-но сюда!

Ява сьома

Ті самі і Юлія виходить з дому.

Юлія

Чи ти мене кликав?

Омелян

А так! Ади, білет від пана інспектора.

Юлія

Білет? А що він пише?

Омелян

Дуже перепрошає, що не може нині приїхати до нас на екзамен, бо перешкоджений.

Війт і селяни

Овва! То шкода!

Юлія

Ба, а для кого ж я з обідом лагоджуся? І тілько заходу!

Омелян

Ну, сестричко, дарма! Якось ми тому обідові дамо раду. А заходи так само як сос – задармо.

Юлія

Добре тобі жартувати, але я ніг і рук собі не чую.

Омелян

Ну, Юлечко, я тобі тому не винен. Хіба схочеш пану інспекторові процес о відшкодування видати. Та й то не виграєш, бо він у тебе обіду не замовляв.

Юлія

(нетерпеливо).

Ну, пішов уже торочити! А мені ніколи й слухати!

Ява восьма

Ті самі без Юлії.

Омелян

Ну що ж, люди добрі. Коли пан інспектор на нас не ласкав, то може б ми могли зачинати екзамен?

Війт

Та що ж, діти всі тут. А ми раді послухати.

Вольф

А мені позволите?

Омелян

Що ж, кождому вільно, то чому ж би й вам не було вільно? Слухайте. Ну, діти, сідайте в лавки!

Хлопці і дівчата сідають у лавки і розкладають книжки, скриптури і т. і.

Ява дев’ята

Ті самі, Хоростіль у блузі і полотнянім плащі, з пушкою через плечі.

Хоростіль

Слава Ісусу Христу, люди добрі!

Всі

Слава навіки!

Омелян

А, Хоростіль! Здоров був, Іване!

Цілуються.

Війт

(до Товкача).

Куме! То той самий, тямите? що тоді так нас був перепудив.

Товкач

Ой, ой! Чарівник! Той, що з гадиною…

Хоростіль

А, панове господарі! Ми вже колись бачилися!

(Стискає їм руки, Товкач з острахом.)

Я гадаю, що ви не гніваєтеся на мене за тодішній жарт?

Товкач

Ой панцю! Я від вашого жарту тоді мало не розхорувався.

Хоростіль

Ба, людонькове! А ви зо мною також не дуже-то чемно хотіли жартувати. Ну, але най то з тим часом іде! Чи як ви кажете?

Війт

Та ми на пана не гнівні. Нам потому пан навчитель розповіли за вас. Ну, що вже то й згадувати!

Хоростіль

Отсе й найліпше. Ну, але що се у вас, празник якийсь нині?

Війт

Та таки так, що празник. Агзамент, панцю. То в нас рідка річ.

Хоростіль

А, коли так, то дуже добре! І я послухаю.

Війт

Просимо, просимо!

Хоростіль

Ну, а як же тобі, Омельку, ведеться? Давно ми бачилися! Як твоє здоровля?

Омелян

(кашляє).

Та так, посередині. Працюю, то й не маю часу думати про здоровля. А тутешнє повітря, братику – то половина здоровля.

Війт

О, у нас повітря славне!..

Хоростіль

А що ж сестра? Здорова?

Омелян

Спасибі, здорова!

Хоростіль

А що? Все ще не може привикнути до сих гір?

Омелян

Ні, богу дякувати, привикає потроха!

Хоростіль

(розчарований).

Та-а-ак? А, та ось і вона!

(Іде напроти Юлії.)

Ява десята

Ті самі і Юлія

Хоростіль

Добрий день вам, пані! Здорові були!

Юлія

А, пан Хоростіль!

(Подає руку.)

От рідкий гість!

Хоростіль

Коби тілько впору!

Юлія

А то чому? Сама пора. Бачите, у нас сьогодні екзамен. А ви знов зі своїм природництвом. Певно, знов якусь вужаку в пушці маєте?

Хоростіль

А най бог боронить! Пару ростинок, кільканадцять родів хрущів…

Юлія

Ну, я надіюсь, що сим разом ви побудете у нас пару день. Та про се нема що й говорити. Ми вас не пустимо.

Хоростіль

Що ж, коли так, то буду вашим невольником. А хрущі збирати пустите?

Юлія

І самі з Омельком з вами разом підемо. У нас є дуже гарні. Там за закрутом смереки рубають, то я колись на стятих смереках дуже гарні хрущі бачила. Такі великі, з довгими рогами.

Хоростіль

От цікаво. Зараз першу екскурсію туди зробимо.

Омелян

А знаєш, братику, яка нам неприємна пригода лучилася? Обіцявся був до нас на екзамен пан інспектор, і власне перед хвилею дістаємо від нього білет, що не може він прибути.

Хоростіль

А, так! Там у Турці нині якийсь бенкет – на честь старости, чи що. То вже й йому не випадало виїздити. Але знаєш, я вчора бачився з ним у Турці. Балакали. І про тебе розмова була.

Омелян

Про мене? А то яка?

Хоростіль

Я аж уха свої забув. Пан інспектор так тебе хвалив, так хвалив! «То, – каже, – найліпша у нас учительська сила в цілім окрузі».

Юлія

Ну, то, певно, знов якийсь клопіт буде.

Хоростіль

Що? А то для чого?

Юлія

Чую вже, що та похвала для Омелька не добром пахне.

Омелян

Але ж, Юлечко! Як же можна так говорити? Повинні-смо тішитися.

Юлія

Ну, то тішся, коли маєш охоту.

Хоростіль

Я там не великий знавець тайників людської душі, але не можу сказати, щоб у розмові пана інспектора було щось нещирого. Ще якби я був учителем, його підвладним – ну. А то я відразу представився йому як укінчений юрист і доктор прав, то пан інспектор відразу став сердечний…

Юлія

Е, коли ви така велика риба, то позвольте й нам зложити вам гратуляції.

Юлія і Омелян стискають його руку.

Хоростіль

Ну, що там! Ми старі знайомі, то можемо обійтися без таких церемоній. Ну, Омельку! Твої школярі чекають, зачинайте екзамен!

Омелян

Ай справді, маєш рацію.

(Стає перед лавками.)

Ну, діти. Нині в нас празничний день. Мої перші школярі виходять зі школи. От тут, при їх татах і мамах, можу сказати, що не жаль мені тої роботи, того часу, що-сьмо разом провели в школі. Правда, скупенька моя наука. Самі початки. З того ще чоловік мудрим не буде. Але я старався подати вам спосіб, як собі далі радити, як далі вчитися. Бо вчитися, діти мої любі, треба і далі, раз у раз, весь вік. А тепер, щоби з богом почати заспівайте ту пісню, що вивчилися для екзамену!

Діти

(встають, за ними й старші – хор).

Боже великий, єдиний,

Ласку свою нам пошли,

Щоб ми добра і науки

Все набиратись могли.

Дай нам все добре любити,

З злом не брататися нам,

Розум дай ясний і волю,

Силу робучим рукам.

Боже великий, єдиний,

Молимо щиро тебе,

Дай, щоб росло і міцніло

Сім’я науки слабе!

Діти сідають.

Товкач

Ото, куме, пісня! Аж мені сльози в очах стали.

Загонистий

І в церкві би можна заспівати.

Омелян

(до першого хлопця).

Ну, Андрію, зачнемо від рахунків. Скажи мені, як тобі тато дасть 25 горіхів, а мама до того додасть іще п’ять, то кілька будеш мати разом?

1 хлопець

Півкопи.

Омелян

То значить кілько?

1 хлопець

Та тридцять.

Омелян

А як тебе брат попросить, щоби-сь йому дав 12, кілько тобі лишиться?

1 хлопець.

18.

Омелян

А як до тебе приїдуть Михайло, і Сень, і Олекса і скажуть: поділи нас тими горіхами всіх по рівній часті?

1 хлопець

Ба, а то як? Щоби мені нічого не лишилося?

Омелян

Ну, ні. І собі лиши.

1 хлопець

(подумавши).

То я їм дам по 7, а собі лишу 9.

Усі

(сміються).

Чи бач, як мудро поділив! Не треба й Саламона.

Омелян

Ну, а якби вони хотіли по 8?

1 хлопець

Е, то моя кривда буде, бо мені лиш 6 лишиться.

Омелян

Добре. Ну, а тепер прочитай нам дещо.

(Розвертає буквар, стор. 74.)

Отсе!

1 хлопець

«Що є на землі, в землі і під землею? Жиємо на землі. На землі видимо села і міста, потоки, ріки і стави, поля, сіножаті і ліси, рівнини, долини і гори. Всюди на землі жиють люди, звірята і ростини. В землі є вода, сіль, нафта, залізо, глина, пісок і каміння».

Омелян

Ну, досить. Сідай!

(До другого хлопця.)

А тепер ти, Олексо, скажи мені, що таке читав Андрій?

2 хлопець

Та про землю, що є на ній і в ній.

Омелян

Візьми книжку. Розповідай мені докладно про те, що там написано.

2 хлопець

«Жиємо на землі». Не все, що живе, жиє на землі. Риби жиють у воді, птахи в повітрі. «На землі видимо села і міста». Я ще міста ніякого не видів, але селів видів кілька: Довге, Красне, Висіцьке.

Омелян

А що ж то таке село?

2 хлопець.

То так багато хат, стодолів, стаєнь, оборогів, при хатах садки, річка, посеред них іде дорога, буває й церков, школа, коршма – і то називається село.

Омелян

Ну, а що ж то є місто?

2 хлопець

Та й там є хати, але, кажуть, такі великі, муровані, гонтами побивані. Мої татуньо робили в лісі гонти і возили до міста продавати.

Омелян

А ти видів, як вони робили?

2 хлопець

А чому ж би ні? Я й помагав їм клинці бити та пилою колодки різати.

Омелян

Ну, а що ж там далі у книжці?

2 хлопець

…«потоки, ріки і стави». Потоків у нас у горах багато. То така маленька вода, біжить по камінні і з яру збігає до ріки. А ріку маємо одну, Стрий. А ставу я ще не видів. У нас у горах нема ставів.

Омелян

Чи тілько тота одна ріка є на землі?

2 хлопець

Е, та де там! Багато є!

Омелян

Ну, а ти про які чував?

2 хлопець

Та тут недалеко за горою Сян іде, а там коло Лімни Дністер. Він геть там на долах збігається зо Стриєм. А є ще, кажуть, велика ріка Дунай.

Омелян

Ну, а що ж то таке стави?

2 хлопець

Та то так роблять: як є потічок або річка не дуже велика, а пливе широкою долиною, і не високі має береги, то возьмуть і півперек долини поставлять таку гать із дерева, глини, каміння, і зіпруть тоту воду, і вона заллє дно долини, і так стоїть, тілько верхом витікає.

Омелян

А нащо ж то таке роблять?

2 хлопець

Ну, та вода млин жене, а в ставі рибу держать.

Омелян

Добре. Можеш сідати.

Хлопець сідає.

А тепер…

Ява одинадцята

Ті самі і возний.

Возний

(входить).

Слава богу!

Всі.

Слава навіки!

Возний.

Чи тут пан професор Омелян Ткач?

Омелян

Тут! Що там таке?

Возний

Прошу, тут до пана професора письмо є, розпорядження з ради шкільної! Ось тут, прошу поквитувати.

Омелян підписується у книзі.

Так, Дякую. Не хочу переривати пану професорові заняття. Дай боже здоровля!

(Виходить, кланяючись.)

Ява дванадцята

Ті самі, без возного, Юлія і Хоростіль збігають з ганку і наближуються до Омеляна. Той поквапно отвирає письмо, читає, хитається на ногах і сідає на лавці.

Юлія

Омельку! А тобі що? Що се таке?

Хоростіль

Господи! Він поблід як стіна! (Бере за руку.) Рука зимна! Омеляне! Що се?

Омелян, важко дихаючи, добуває хустку і тулить до уст, а другою рукою хапається за груди – по хвилі кашляє і опускає руку з хусткою. Юлія заглянула на хустку і скрикнула.

Юлія

Ой господи! Кров! Омельку! Ти слабий! Що тобі?

Омелян

(глухим голосом).

Нічого, нічого! Вже легше! Вже пройшло!

(Встає і знов сідає.)

Хоростіль

Ви б, панно Юліє, принесли йому води (шепче) і оцту трошка долийте!

Юлія відходить.

Омелян

Нічого, нічого! Се так було, хвиля така. Ну, діти, будемо далі…

Хоростіль

О ні, брате! Сього не можна. У тебе кров з горла показалася, тепер тобі треба супокою, відпочинку. Я не позволю, щоб ти себе без часу губив.

Омелян

Але ж мені нічогісінько не є…

Війт

Ні, пане навчителю! Коли вам таке трафилося, – най то господь усе лихе відвертає на гори та на дебрі! – то ми вже вам дякуємо. Та й так ми бачили, як наші діти красно відповідали. Буде нам на тепер.

Омелян

Але ж ні, ні! Будемо кінчити!

(Встає – знов хитається і сідає.)

Юлія

(входить).

На, братчику! Випий води, освіжишся троха!

Омелян п’є.

Господи! І що се таке? Пане Іване, а погляньте-но, що се він за письмо дістав!

Омелян

(держить письмо в руці).

Ні, брате, чекай!

(Піднімається з лавки, опертий на Хоростеля і Юлію.)

Пане начальнику, панове громада і ви, діти! Слухайте, яка мене ласка спіткала нині, під час вашого першого екзамену!

Всі

Та що таке? Що?

Омелян

Ласка! Велика і незаслужена! Ось на, читай!

Хоростіль

(читає голосно).

«З огляду на ваші заслуги коло розвою школи народної, на ваш талант педагогічний і на ваше уміння кермувати школою, поручається вам заснування і дальше ведення школи в Волосатім, з підвищеною пенсією і всякими добродійствами».

Юлія

Ах, значить, аванс!

Омелян

І дев’яте перенесення.

Хоростіль

Та й ще до Волосатого. Ти знаєш, що се таке Волосате?

Омелян

Чував про нього, чував. Як кажуть по-латині, ultima Thule.

Юлія

Що таке, що?

Хоростіль

Крайнє село під самою угорською границею, в недоступних горах, без тракту, без комунікації. Що відносини там, коли можна, ще дикіші від тих, які ви тут застали, про се нема що й говорити. Більше як десять літ уже власті заходилися, щоб там заснувати школу – годі та й годі. Врешті вислано військову екзекуцію, і якось з тяжкою бідою школу збудовано. Та що з того? Вже п’ять літ, як у ній шинок міститься, бо ніякий учитель не хотів там подаватися.

Юлія

І се тебе, слабого, туди переносять! І ще й пишуть, мов на сміх, що се роблять, признаючи твої заслуги! Господи, що ж се значиться? Що про те думати? Адже ж ти не витримаєш самої дороги у ту пустиню! Ні, я на се не позволю. Я зараз до ради шкільної пишу. Адже се убійство, не аванс!

Товкач

Ми вас не пустимо! Ми всі підемо до пана шпектора за вами просити.

Війт

Так, так! Ми від громади за вами просьбу подамо!

Омелян

Братчики мої! Робіть, що знаєте, але я не думаю, щоб мені се щось помогло. Добре чую, що лиха доля висить наді мною.

Юлія

Ні, брате! Не трать надії. Я тебе не покину.

Хоростіль

А я хіба такий уже далекий тобі, щоб ти й на мою поміч не міг числити?

Юлія

Люди добрі! Прошу вас! Він тепер троха недужий… Будьте ласкаві, розійдіться, йому треба спокою.

Люди мовчки і сумно розходяться.

Вольф

(підходить до Омеляна).

Ну, пане навчителю! Що вам є? Може, вам доктора треба?

Омелян

Від вас мені нічого не треба.

Вольф

Як то нічого не треба? Ви мною не гордуйте! Не бійтеся, я не такий жид! Я злого не пам’ятаю!

Омелян

Чоловіче! Не муч мене! Нічого від тебе не хочу, дай мені спокій!

Вольф

(киває головою).

Все однакий! Все впертий русин! А чи я вам не казав зараз на початку, що у вас заслабі зуби, щоби мене згризти? Га? А можна було без того всього обійтись і жити собі спокійно. Ви самі не хотіли, на себе самого й нарікайте! A gut Jur!

(Доторкається рукою ярмулки і гордо відходить.)

Ява тринадцята

Омелян, Юлія, Хоростіль.

Омелян

Чи бач! Гадина! Вкусила, ще й насмівається! Ще й благородного самарянина хоче вдавати!

Юлія

Ходи, Мілечку! Ми тебе підведемо. Ходи до школи та положися!

Омелян

Ні, сестрице! Мені вже ліпше! Ади, я вже можу йти.

(Іде, спертий на Юлію і Хоростеля, і сідає на ганку.)

Ось тут посиджу. Тут ліпше. Та ти, Юлечко, не бійся, се ще нічого такого страшного нема.

Юлія

(глядить на нього).

От тобі життя! От тобі аванс! От тобі працюй, посвячайся, дослугуйся! О, я се передвиджувала, серце моє говорило мені, що панська ласка не добром для нас пахне.

(Плаче.)

Братику мій, братику! І що ж нам тепер робити? Адже я з самої турботи за твоє здоровля й сама занедужаю.

Омелян

Але ж, Юлечко! Що ти говориш!

Хоростіль

Панно Юліє! Гамуйтеся! І як вам не встидно своїм плачем, своїми словами ще додавати болю братові? Адже ж бачите, що ваші сльози його ще гірше мучать!

Юлія

(втирає сльози).

Коли мені жаль. Страшенний жаль. До всього світу і до нашої долі. Адже ж обоє з братом працюємо чесно, ненастанно, сповняємо все, що нам велить обов’язок, всю душу вкладаємо в свою працю, – а за се ось яка нам надгорода! І весь вік отак: немов на хвилечку всміхнеться доля, немов виходить так, що наша щира праця зачинає приносити плоди, – аж тут на тобі! Мов іронія якась, мов насміх злої долі! Якась незрима рука одним замахом усе нищить, усе перевертає і валить, що ми збудували, і спихає нас знов удолину, заставляє знов зачинати наново.

Хоростіль

Ну, пані, се ви троха пересаджуєте. Адже ж тепер брат ваш одержав похвалу за свою працю, одержав місце з ліпшою пенсією…

Омелян

Ой брате! Бачу я добре, що значить сей аванс. Promoveatur ut amoveatur. Якимось темним силам не сподобалося те, що я тут роблю, і постаралися, щоб мене усунути. Я чую добре: тут би я, проламавши перший лід, здобувши собі довір’я людей, міг би був зробити чимало доброго. А там… зачинати наново… боротися… ні, чую добре, що мені не стане сили.

Хоростіль

В такім разі одна тілько для тебе рада є: покинь учительство.

Омелян

Покинь учительство! Легко тобі сказати. Та хіба ж я можу се вчинити? Адже я і без хороби згину, коли покину свою працю. Знаєш, Іване, дало мені се учительство стілько клопотів і гризоти, підкопало моє здоровля, пожерло мій молодий вік, – а проте я чую добре, що зжився з ним, зрісся з ним усіми своїми думками і без нього мусив би згинути, як риба без води.

Хоростіль

А я думаю, що і у тебе се пересада, нерви. Певна річ, тобі, хочеться працювати, ти втягнувся в ту шлею і не можеш подумати життя без неї. Але мені здається, що можна придумати й іншу пожиточну працю.

Омелян

Яку? До якої праці я спосібний?

Хоростіль

Ну, тепер я би по совісті не радив тобі до жадної братися, поки не поздоровшаєш. Тепер тобі треба спокою, вигоди і свіжого повітря.

Омелян

Ну, вакації… за той час чень поправлюсь.

Хоростіль

Дай боже! Та тілько те лихо, що як тебе перенесли до Волосатого, то швидко скажуть відси забиратися. А в Волосате тобі тепер ніяким світом їхати не можна.

Юлія

Та я йому й подумати про се не дам!

Омелян

Ба, а куди ж нам подітися? Наша власна вілла (з жалібним усміхом) ще не готова.

Хоростіль

Я вас забираю до себе. Пару день пробудемо ще тут разом, а потім – і не говоріть нічого – поїдемо на моє господарство.

Омелян

Спасибі тобі, брате, за добре серце! Але я не знаю, як воно буде? Ти знаєш…

Хоростіль

Нічого я не знаю і знати не хочу. Се діло рішене. Ідете до мене і живете доти, доки ти зовсім не виздоровієш.

Омелян

Е, то, може, буде довга гостина.

Хоростіль

Се вже твоя річ. Виздоровлюй якнайшвидше – от тобі моє крайнє слово. А впрочім, pardon! Тут ще одна інстанція мусить сказати своє слово.

Юлія

А то хто?

Хоростіль

Видно, що пані почуваєтеся самі до того, що за вами черга.

Юлія

Не розумію, що я тут можу сказати, окрім подякувати вам сердечно за вашу добру волю.

Хоростіль

А забули, пані, своє слово, що-сте мені дали ось тут, на тім ганку, перед трьома роками?

Юлія

Яке слово?

Хоростіль

Як бачу, забудько з вас, панно Юліє! Мушу вам пригадати. Ви сказали: «їдьте до Львова, кінчіть університет, робіть екзамени».

Юлія

Ну, так, се я сказала, і тішить мене, що ви мене послухали. Здається, й ви самі того не жалуєте.

Хоростіль

Так, пані, не жалую. А знаєте чому? Тому, що все те я робив для вас, робив в тій солодкій надії, що, осягнувши свою ціль, здобувши собі незалежне становище або хоч можність дійти до нього, я буду міг сміло стати перед вами і сказати вам: панно Юліє, я вас люблю, щиро, горячо, надо все на світі! Я знаю, що й ви для мене не зовсім рівнодушні. Будьте моєю!

Юлія

Що ж, пане Хоростіль! Се все дуже гарно, та здається, що ви запізно приходите.

Хоростіль

Як то запізно? Ви полюбили другого? Не любите мене?

Юлія

Ні, я не про те… Але бачите самі, брат тяжко недужий. Як же ж мені, що йому так багато завдячую, думати тепер про своє щастя, покидати його, слабого та безпомічного.

Хоростіль

Але я думаю, що власне з огляду на слабість брата, на потребу для нього вигоди, спокою і довшого урльопу ви повинні прийняти моє предложення. А впрочім – боже мій! Се ж залежати буде тілько від вашого брата, щоб він покинув в такім разі учительство і лишився при нас, допомагав нам у спільній роботі, допомагав боротися з людською кривдою.

Юлія

Брат на се не пристане.

Хоростіль

Брат? Омельку, невже ти мав би стати на перепоні сповненню моїх найсвятіших надій?

Омелян

(подає йому руку).

Братику мій! Всім серцем бажаю тобі щастя. Нехай Юлія сама тобі скаже, чи я їй давно не говорив, щоб не загрібала зо мною свого віку молодого, щоби йшла за поривом свого серця. Адже ж я давно бачив, що ви любите одно одного.

Хоростіль

Але ж вона й тепер не хоче тебе покинути, і я того не жадаю. Значить – підеш до нас жити? Покинеш учительство?

Омелян

Слухай, Іване! Пощо нам забігати в будуще? Будьмо вдоволені тим, що дає теперішня хвиля. Подайте собі руки!

Юлія подає руку Хоростелеві, котрий горячо цілує її.

От так! Вірте мені, з душі, з серця благословлю сю хвилю. Вона сповнює мої гарячі, давні бажання. А коли ви такі добрі і хочете приняти до себе такого інваліда, як я…

(Втирає сльози.)

Юлія і Хоростіль

(кидаються в його обійми).

Братику! Як же ж ти можеш так говорити! Ти для нас будеш батьком, порадником!

Омелян

Ну, ну, досить того! Значить, усе в порядку. Юлечко, пора до обіду. Я голодний.

Хоростіль

Е, панно Юліє! Омелько голодний! Має апетит! Значить, з його здоровлям не так іще крухо. Ну, та ми швидко лікаря спровадимо! А тепер ходіть, я вам поможу стіл накривати!

Обоє відходять досередини.

Ява чотирнадцята

Омелян

(сам).

Любі мої! Щирі душі! Золоті серця! Благословлю тебе, нинішня хвиле! Благословлю тебе, моє нещастя, моя недуго, ти, що гадюкою підповзаєш до серця, ворушишся у груді, підточуєш – чую се добре – звільна, та ненастанно підточуєш корінь мого життя! Благословлю вас, бо ви допомогли мені звести докупи отих двоє людей, дорожчих для мене над усе на світі. Що мені власне життя! Рік муки більше чи менше! Нема чим так дуже дорожити. Аби тілько ви були щасливі… А я… я таки піду до Волосатого!

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 104 – 122.