2. Давня література і «Богогласник»
Іван Франко
Реформація релігійна з початку XVI віку дала могучий товчок розвоєві духовому і літературному всіх європейських народів. Товчок той дався почути й нашому народові хоч посередньо, та все-таки досить сильно. З півночі через Литву і Білу Русь доходило до нас протестантство безпосередньо, проявляючись такими працями, як переклад Біблії Скорини, «Катехізис» Будного і т. ін. Прямо з заходу доходив ще давніше гуситизм, продерлось пізніше соцініанство. Але далеко важнішою була друга хвиля того могучого руху – католицька реакція проти реформації. Та реакція католицька захопила цілу Польщу, віддала в ній усе майже виховання публічне в руки єзуїтів, а бажаючи здобути для Риму відплату за страчену Німеччину, Англію й часть Франції, подвоїла змагання польські около асиміляції руської шляхти і около сотворення унії обряду грецького з римським.
Під кінець XVI віку одно й друге їй в значній мірі удається. В р. 1596 відбувся звісний собор Берестейський, де руські владики прийняли унію з Римом, а в кілька літ опісля умер князь Костянтин Василь Острозький, остання могуча опора православної Русі. Але власне ті побіди католицької реакції, котра швидко опісля упоралась і з неглибоко вкоріненим литовсько-польським протестантизмом, розбудили і в русинах дрімаючого духу протесту, попхнули їх на дорогу організації громадської і освітньої. В часі собору Берестейського вже існували і досить були змоглися численні братства церковні у Львові, Луцьку і т. д., а й поза тими братствами були вже підготовлені сили, що мали розпочати боротьбу з реакцією католицькою на тім самім полі, на котрім вона вважала себе побідителькою, т. є. на полі освіти і науки теологічної.
Горді слова єзуїта Скарги, що католицизм – то світло, а православіє – тьма і неуцтво, мусили глибоко в душі заболіти кожного русина і викликали велику полемічну бурю. Відповіді на ухвали Берестейського собору і на підпираючу ті ухвали книгу Скарги «О jedności kościoła bożego» виходять і з Острога од князя Костянтина Василя, і од псевдонімноґо та вельми талановитого Христофора Філалета, і в кінці з далекої Афонської гори од нашого знаменитого червоноруса Івана Вишенського.
Особливо сей послідній муж, хоч не дбав зовсім о те, щоби письма його були друковані, але кидав їх в народ мов оживляючий дощ, нехай падуть де хочуть і нехай з ними буде що хоче. – зробив багато для скріплення церковно-громадських організацій з нашім краю і для звернення братчиків на дорогу освіти.
«Письма мої читайте на зібраннях, – навчає він в передмові до збірничка своїх творів, захованого в рукописі в монастирі Підгорецькім, – нехай читає один, хто до того найздатніший, нехай читає звільна і невеличкими шматочками, по дві або три сторони на раз, щоби кожний братчик міг їх вирозуміти і розміркувати. А прочитавши, подавайте далі або перепишіть».
Правда, Іван Вишенський не радить закладати шкіл в дусі західнім, противний західній схоластичній премудрості з її Платонами і Арістотелями, рад би відгородити Русь од того руху, котрий обхопив усю Європу, але що ж, коли власне своїм накликуванням до думання, до читання книг, до організації братств він був одним з могучих пропагандистів того руху. Писання його, гарячі, сильні і енергійні, потроху безладні, як імпровізація, але все вірні духові автора, читані були пильно. Не видавано їх друком аж до наших часів, бо ще за його життя (перед р. 1625) в літературі нашій зайняли перворядне місце інші люди, вивчені власне в тих школах, на тій схоластичній філософії, а почасти і в дусі того віку відродження, проти котрих виступав Іван Вишенський. Ставровецький, Кальнофойський, Могила, Галятовський, Баранович, Сакович, Смотрицький – цілий ряд людей енергійних, талановитих, трудящих і, як на свій час, очитаних і вчених, гідно репрезентують наше літературне відродження.
Постають школи і шкільні підручники, починаються досліди над язиком і проби витворення язика літературного на підставі язика церковного, з більшою або меншою примішкою язика народного. Вчені єрархи видають коштовні книги церковні. Острозький заставляє цілу комісію працювати над переводом і виданням Біблії, котре мусимо ще й нині вважати взірцевим. Література полемічно-теологічна розвивається сильно, але попри неї починає рости і література світська. Перекладаються на нашу мову такі світові книги, як «Gesta Romanorum». Якась невідома рука пересаджує на Білу Русь таку чужоземну квітку, як лицарський роман о Трістані і Ізольді. Інший безіменний автор перекладає на чисту майже мову народну протестантські пісні церковні, щоб дати тексти для співу – може, на зборах братств, в більшій половині зайнятих духовними справами. Львів’янин Гаватович пише також майже по чисто народному свої інтермедії – о коті в мішку і о найкращім сні, черпаючи сюжет до них чи то з польської книжки людової о Sowizdrzale, чи з її німецького оригіналу о Till’ю Ulenspiegel’ю та з «Gest’ів». З заходу через Польщу або й безпосередньо з Німеччини приходить до нас і релігійна драма і вертеп.
В другій половині XVII віку бачимо драму релігійну вже розширену, представлення драматичні йдуть в Києві, Кам’янці, Львові, мабуть, і в Жовкві, у Собеських, бо в Смерекові, коло Жовкви, доховався досі текст одної такої драми о муках Христових. Она писана язиком народним всуміш з полонізмами і немногими словами церковними, а пролог писаний по-польськи; однак дух в ній далеко не католицький і фактичний скелет біблійного оповідання про муку Христову дуже перемінений. Рівночасно з тими західними напливами оживають і старі наші літературні та церковні традиції, появляються нові літописи, хронографи, збірники житій святих, нової популярності набирають старі апокрифи, з котрих деякі, як знаменита книга Єноха, переводяться й на народний язик.
Але все те роблять православні або протестанти. Значна часть южноруського народу, котра тим часом перейшла на унію і в XVII віці переходила чимраз більше, разом з відлученням від церкви східної немовби пропадає для Русі. Уніати в значній часті пишуть по-польськи, а хоч і не цураються Русі, то все-таки можемо сміло сказати, що унія в XVII віці не видала майже нічого такого, що могло б стати під пару вищенаведеним творам православних і протестантів.
В XVIII в. основно змінюється стан нашої літератури, і змінюється не на добре. Хмельниччина, Виговщина, а далі Руїна підкопують індивідуальне життя нашого народу, переносять центри його духового руху в інші сторони. Література духовна упадає, а з хвилею підчинення київської митрополії під патріархат московський центр тої літератури переноситься до Москви, а на Україні починається систематичне нищення тих пам’ятників нашої літератури і праці, котрі недавно ще так сильно піддержували православіє в нашім краю, але в очах московських ортодоксів були не досить православними.
Життя народне передвигається на лівий берег Дніпра, народ займає великі простори Слобідської України. Серед козацької старшини якийсь час держаться ще традиції літературні XVII віку, повстають об’ємисті літописи козацькі Величка і др., в значній часті компіляції і переробки давніших записок. Потомки старшини козацької рвуться до європейської освіти, але рівночасно чимраз більше русифікуються, а місцева література в самім джерелі розбігається на дві течії язикові: російську і народно-українську. Все, що більше або менше підходило до сеї другої течії, згори засуджене було на те, щоби бутніти в поросі бібліотек або ширитися способом так примітивним, як переписування. Ані літопис Величка, ані вірші Климентія, ані драми Довгалевського, ані віршована переробка новел Боккаччо, ані множество інших творів літературних того часу не були публіковані друком, не зробили на суспільність українську того впливу, який би були могли зробити при незначності і слабім розвої тодішньої літератури російської.
Не ліпше діялось і в тій часті України, що осталась під Польщею. Позбавлена головного свого центру – Києва і головної своєї сили – козацтва, котре привернулось до Росії або шарпалось в безпліднім а фатальнім «шатании между чахи и ляхи», та часть нашого краю була надто сама в собі роздвоєна різницею обрядовою. Православіє, котре хоронило найбільшу часть літературної традиції XVII віку, упадало чимраз більше під напором католицизму і унії. Вчасно починається тут обертання очей на Північ, відки Скит Манявський одержує постійні підмоги, куди 1689 р. їздить ігумен Підгорецького монастиря Ломиковський емісії від львівського владики. Але й унія, котра з початком XVIII віку в Русі Червоній бере рішучу перевагу, не може серед польської суспільності ані в польській державі добитись рівноправності; з латинством і упадає чимраз нижче. Василіани полонізуються, вище духовенство бореться о свої права і привілеї, братства підупадають ураз із зубожінням міщанства. Коли судити з друкованих плодів тогочасного письменства, то здавалось би, що всякий самостійний рух духовий завмер тут цілковито. А прецінь так не було.
В лоні тої бідної, опущеної і погордженої суспільності руської доконувався, хоч звільна, значущий поворот, переварювалися традиції літературні XVII віку, робились несмілі, але все-таки замітні кроки в тім напрямі, котрий був єдиноспасаючим – до народу, до народної мови. Сліди такої еволюції ми бачимо в деяких рукописних пам’ятниках того часу. Найдальшими її етапами є такі твори з останнього десятиліття XVIII в., як «Букварь языка словенского», виданий у Львові 1790 р. з доданою при кінці його «Свѣцкою полѣтикою», писаною майже чистим язиком народним, як «Богогласник», виданий 1791 р. в Почаєві, і видані там же 1796 р. «Науки парохіяльныя».
«Богогласник» ми вважаємо найважнішим твором червоноруської літератури XVIII віку, одиноким важним здобутком уніатським на полі нашої літератури до часів Шашкевича. Ми піднесли вже потрохи в першім розділі сеї розвідки, в чім бачимо важність «Богогласника». Тут звернемо увагу ще на деякі другі моменти.
«Богогласник» не є твором одноцільним ані з одного часу. Се є збірник пісень церковних, котрі постали в лоні унії в різні часи, походили од різних авторів і писані були в різнім дусі. Є се не збірна праця групи людей, але радше здобуток довгої роботи кількох поколінь; деякі пісні походять з XVII віку, других автори дожили ще XIX віку, як Дм. Левковський, котрий умер 1821 р. в Дрогобичі. Не всі пісні, утворені в тім довгім часі, ввійшли в «Богогласник»; збирачі його самі кажуть, що виключили багато таких, котрі або задля старості, попсованих рукописів та кепських копій стались незрозумілі, або таких, котрих текст був добрий, але мелодія незвісна.
Певна річ, що, крім того, уйшло їх уваги багато пісень, котрих і текст був добрий, і мелодія звісна, але котрі розсипані були десь по рукописних збірниках або співались по дальших закутках краю. Здається надто, що збирачі трохи неохітно давали місце в своїм збірнику пісням, зложеним в чисто народнім дусі і на народній мові; принаймні в двох місцях «Богогласника» вони відділяють окремо пісні «простѣйшим языком сложенныя». Документно знаємо о одній пісні, писаній народним язиком і в дусі народних пісень, що вона звісна була одному з авторів і збирачів «Богогласника», згаданому вже Левковському, але в друкований «Богогласник» не ввійшла – може, задля свого надто світського змісту; се гарна «Пѣснь о свѣтѣ» або «Пѣснь моральна о плачливом станѣ нищого студента», написана Александром Падальським перед 1750 роком.
Хто були автори тих пісень? Акростихи самих пісень заховали нам поверх 20 назв, але всі ті назви мало нам говорять. Хто були ті Левковські, Рольські, Достоєвські, Мастиборські, Моравські, Пашковські, Тарнавські, Дяченки і др., котрих пам’ять загибла, а котрих пісні співаються й досі побожним руським народом? Літописи церковні ані світські нічого не говорить нам о них; хіба де случайні записки на маргінесах книг церковних або не менше случайно доховані шематизми та пом’яники зможуть нам вказати стан та дату смерті одного або другого з тих скромних трудівників нашого слова. А все ж таки, з другого боку, імена їх і говорять нам дещо. Вони показують, що правдива побожність, правдива, тиха і глибока сила слова нашого, котра в ту тяжку пору висохла була на вершках нашої ієрархії, живим ключем била серед нижчого монастирського і зовсім низького світського духовенства, а то й серед малограмотних, але тим ближчих до народу дяків. Прості братчики та послушники монастирські, світські, духовні та дяки – се, по нашій думці, автори тих пісень. Все се народ бідний, робучий, покривджений долею, народ, котрий ураз із згаданим уже Падальським справедливо міг о собі сказати:
А хто ж на сем свѣтѣ без долѣ вродился,
Тому свѣт марне, як колом, котился;
Лѣта плинут марне, як бистриє рѣки,
Часи молодиє, як з дожджу потоки,
Все то марне минаєт.
Нѣхто чоловѣка в нещастю не знає,
Як на собѣ сукней богатих не має,
Хоча й би йон был и чесного рода,
Як немаш в кишени, то певна незгода,
Хоч би бил наймудрѣшший.
Серед такого-то народу, котрий був немов типовим експонентом долі цілої руської інтелігенції, цілого руського життя духового, постали між іншими й ті безіменні, торжественно радісні пісні, котрі через кілька день роздадуться в кожній руській хаті, попідвіконню найбідніших руських осель, всюди несучи, хоч на момент, радість, світло і тепло, що пливе з правдивого піднесення духу в сферу ідеальних бажань і змагань. В таких-то сумрачних низинах зародились ті правдиві перли церковної поезії, наші колядки, про того, котрий
Убого ся народив,
Богатого засмутив…
Примітки
…переклад Біблії Скорини… – Білоруський першодрукар Георгій Скорина (бл. 1490 – бл. 1540) видав 1517 р. у Празі Біблію у своєму перекладі.
…«Катехізис» Будного… – Симон Будний, білоруський культурний діяч XVI ст., у 1562 р. видав у Несвіжі (тепер Мінська обл.) «Катихисіс, то єсть наука стародавная хрістіаньская от святого писма, для простых людей языка руского, в пытаніах и отказех собрана». У передмові він висловився на захист прав української та білоруської мов.
Гуситизм – ідеї чеського національно-визвольного руху, пов’язані з іменем Яна Гуса (1369 – 1415), керівника руху і реформатора церкви.
Соцініанство – раціоналістичний напрям серед протестантів, що відображав прагнення і настрої демократичних верств населення. Виник в середині XVI ст. в Швейцарії, у другій половині XVI і на початку XVII ст. набув поширення у Польщі, Литві та на Україні. Соцініани заперечували християнське вчення про трійцю, проголошували свободу совісті, надавали великого значення освіті, засновували школи, друкарні. В XVII ст. соцініанство на землях Речі Посполитої було розгромлено католицькою реакцією.
Острозький Василь (Костянтин) Костянтинович (1526 – 1608) – український культурний діяч. Заснував школу і друкарню в Острозі. Підтримував православну церкву.
Скарга (Павенський) Петро (1536 – 1612) – польський єзуїт, проповідник. Брав активну участь у підготовці і проведенні Брестської церковної унії 1596 р.
Філалет Христофор – автор відомої пам’ятки української полемічної публіцистики кінця XVI ст. «Апокрисиса» (1597 – 1598). Дослідники вважають, що під цим псевдонімом виступав Мартин Броневський, один з близьких друзів Костянтина Острозького.
Транквіліон-Ставровецький Кирило (? – 1646) – український письменник, церковно-освітній діяч і видавець. Автор книг «Зерцало богословіи» (1618), «Перло многоцѣнное» (1646).
Кальнофойський Афанасій (перша пол. XVII ст.) – чернець Києво-Печерського монастиря, автор книги житій-чудес польською мовою «Teraturgema» (1638).
Могила Петро (1596 – 1647) – український церковний і культурно-освітній діяч, київський митрополит, засновник Києво-Могилянської колегії.
Галятовський Іоаникій (? – 1688) – український письменник, громадсько-політичний і культурний діяч, ректор Києво-Могилянської колегії. Автор збірників проповідей та оповідань «Ключ разумѣнія» (1659), «Небо новое» (1665).
Баранович Лазар (1620 – 1693) – український церковний діяч, письменник. Автор книг «Меч духовный» (1666), «Трубы словес проповѣдных» (1674).
Сакович Касіян (бл. 1578 – 1647) – український церковний діяч, письменник, ректор Київської братської школи. Автор віршів і полемічно-богословських творів. Спочатку підтримував православіє, а потім прийняв унію.
Смотрицький Мелетій Герасимович (бл. 1578 – 1633) – український письменник-полеміст, філолог і церковний діяч. Автор полемічного твору, написаного польською мовою, «Тренос, або плач східної церкви…» (1610).
«Gesta Romanorum» («Римські діяння») – середньовічний літературний збірник, що містить близько 180 оповідань псевдоісторичного характеру. Оповідання з цього збірника були широко відомі на Україні у XVII – XVIII ст.
…лицарський роман о Трістані і Ізольді. – Середньовічний роман, версії якого опрацьовані майже у всіх європейських літературах. Відомий у XVII – XVIII ст. також на Україні.
…польської книжки людової о Sowizdrzale… – Мається на увазі польський переклад німецьких оповідань про Тіля Уленшпігеля. Переклад цей з’явився вперше в 30-х рр. XVI ст. і набув у польській літературі XVII – XIX ст. величезної популярності, породивши цілу «совізжальську» літературу.
…мабуть, і в Жовкві, у Собеських… – Містечко Жовква (тепер Нестеров) на Львівщині в XVII ст. належало польським магнатам Собеським.
…драми о муках Христових. – Мова йде про твір «Dialogus de passione Christi».
Книга Єноха – одна з апокрифічних книг Старого завіту, її уривки були відомі з творів церковних християнських письменників.
…Літопис Величка… – твір козацького літописця першої чверті XVIII ст. Самійла Васильовича Величка «Сказаніє о войнѣ козацкой з полякамі, чрез Зѣновія Богдана Хмелніцкого гетмана войск запорожскіх в осмі лѣтех точівшойся…» (рукопис, 1720). Виданий у 1848 – 1864 рр. (4 томи).
…вірші Климентія… – Климентій Зиновіїв – український поет другої пол. XVII – поч. XVIII ст.
…драми Довгалевського… – шкільні драми українського письменника першої половини XVIII ст. Митрофана Довгалевського «Комическое дѣйствіе» (1736) і «Властотворній образ человѣколюбія божія» (1737).
…віршована переробка новел Боккаччо… – скорочений український переказ силабічними віршами однієї з новел «Декамерона» Боккаччо, що з’явився в кінці XVII – на початку XVIII ст.
Скит Манявський – монастир поблизу с. Маняви (тепер Богородчанського району Івано-Франківської області), заснований 1612 р. Іовом Княгиницьким, послідовником Івана Вишенського. Був одним з культурних осередків на території Західної України. Закритий у 1785 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 11 – 16.