7. Видання колядок
Іван Франко
Неупереджений читатель, прочитавши отсі мої уваги о наших колядах церковних, певно, не схоче мене посуджувати о те, що я перецінюю їх вартість. Противно, я добре бачу їх хиби, а іменно риторичність великої їх часті, надмірну штучність форми при браку мелодійності та граціозності самого язика. Але, з другого боку, уважний розбір показує нам чималу їх вартість яко творів літературних, і для того я думаю, що й слід відноситись до них з таким пієтизмом, з яким відноситься всяка наука до предмета своїх дослідів. Подвійно се потрібне при творах, що в значній часті увійшли в уста народу і в склад його культу.
Для того я думаю, що й, видаючи друком ті твори для загального ужитку, треба відноситися до них з таким самим пієтизмом, подаючи текст або зовсім без зміни, поправляючи хіба орфографію та інтерпункцію, або зміняючи хіба деякі надто вже разючі полонізми. З моїх дотеперішніх заміток читатель, я думаю, міг достаточно переконатися, що ті старі автори, котрі укладали ті пісні, звичайно, добре знали, що писали, і завдавали собі при писанні стільки труду, що нинішнім нашим віршописам подай господи хоч десяту часть тої праці над формою і над поглибленням самої речі!
А прецінь, у нас, не знаю як і відки, виродилась думка, що ті пісні церковні з погляду на змисл і форму – твори без вартості, звичайні собі стишилища, котрих не можна брати на серйоз. Слідом за таким поглядом пішло й те, що появилось досить званих і незваних майстрів, котрі, користуючись обставиною, що пісні ті суть літературною res nullius і нікому за ними прилюдно упімнутися, взялись поправляти їх – як? Се постараюсь показати бодай на деяких прикладах.
Та попереду кілька слів загальних про видання наших пісень. Хто і коли почав збирати їх тексти і ноти – не знаємо. Перший звісний нам збірник зроблений був Левковським около р. 1777; він находиться в рукописі в бібліотеці капітули перемишльської. Перше видання, обнімаюче около 250 пісень церковних, назване «Богогласник», вийшло в Почаєві з датою 1790 р., але з додатком в середині одної пісні, уложеної 1791 р. Там же вийшов 1806 р. збірничок пісень, котрі не ввійшли в «Богогласник». В р. 1825 вийшло оп’ять в Почаєві друге, незмінене видання «Богогласника» – з р. 1790. В рік опісля в Почаєві запанувало православіє, і про дальші видання уніатських пісень там не було вже мови. Праця та переноситься до Галичини, а іменно спочатку до Перемишля, де 1836 р. виходить книжечка «Пѣсни богоговѣйныя, избранныя из почаєвскаго Богогласника». Деякі пісні печатались много разів дрібними листками; виходили й виходять досі поменші збірнички, про котрі тут не місце говорити.
В р. 1850 видав тодішній сеньйор Інституту Ставропігійського Сосновський третє по загальному числу, а перше львівське видання цілого «Богогласника», розуміється, «исправленное». Щоправда, пок[ійний] Сосновський був ще чоловік скромний, тексту пісень загальнозвісних він майже не тикав, а коли старався декуди по-своєму «модернізувати» язик, то хіба так, що де старий текст говорив:
Совершихом, предложихом лѣтны пѣсни цѣло,
Нѣкіими говѣйными желанноє дѣло, –
то він, покійничок, замість сього писав:
Исправилши предлагаєм лѣтни пѣсни цѣло,
С нѣкіими говѣйними – желанноє дѣло.
Або де в давнім тексті було:
На сія же, видиш яже, не тчи похвал сѣти, –
він поправляв «тчи», на «чти». Одним словом, відразу видно було, що чоловік працює в поті лиця і з щирою охотою, але не відповідає за свою роботу, бо «не вѣдает, что творит». В тексті пісень він вдовольнявся такими змінами, як «Діва» зам[ість] «Панна», хоч змін цих не міг усюди консеквентно перевести.
Заслуга грунтовної і справді монументальної переробки всього «Богогласника» приналежить аж неназваним (на жаль!) добродіям, котрі потрудились над найновішим виданням, що вийшло накладом Інституту Ставропігійського 1886 р. Тут уже сміло можна сказати, що нові видавці не пожалували труду і показали, до чого спосібне молодше покоління. Вибираю на виривки кілька прикладів тих переробок і постараюсь дійти, якими принципами руководились видавці при своїй праці. Ось, напр., перша строфа одної з найпопулярніших пісень:
Вселенная, веселися,
Бог от Дѣвы днесь родися
Во вертепѣ со быдляты,
Которому ся кланяти
Царіє приходят.
Видавцям нашим не подобаються нещасні «быдлята», – за що? Трудно зміркувати. Чи полонізм, чи «тривіалізм» – досить, «быдлята» мусять іти проч! І ось постають чудові по своїй безбарвності стихи:
Христу богу поклонитись
И глубоко покоритись
Царіє приходят.
Кому ся поправка ліпше подобається від тривіальних, та все-таки пластичних слів оригіналу, той може її собі взяти. Дальше йде в тім же роді. Оригінал каже:
Ливан, смирну, злато – дары
Гды принесли тріє цари, –
а наші «справщики», щоб змодернізувати (зовсім непотрібно!) «злато» (народ і так співає «злото») на «золото», а ливан і смирну також на відповідні терміни, творять ось який відстрашаючий дистих:
Миро, золото, кадило
Сердце трех царей дарило.
Те «сердце» – одно у «трех» царей і даруюче такі дари – справді варте пам’яті людської. Або хоч би зовсім зрозумілий і нетривіальний дистих:
Іосифе, не смутися,
Веселіє днесь родися.
З якої рації його змінено на безбарвний і зовсім конвенціональний:
Іосифе, веселися,
Рожденному поклонися –
сього я ніяким способом не можу зміркувати.
Візьмім котру-небудь іншу коляду, от хоч би не менше загальнозвісну «Небо и земля нынѣ торжествуют». Маємо там ось яку строфку:
Слово отчеє взяло на ся тѣло,
В темностях земных сонце засвѣтило.
В тій гарній своєю простотою і пластикою строфці нашим справщикам не подобались дві речі: «взяло на ся» – фі! провінціалізм! – і «темності» – ciemności!, полонізм, хоч між нашим народом се слово також уживається. І ось вони беруться до діла. Ну, замість «взяло на ся» прийде «воспріяло» – се вже буде таке старослов’янське, що й Остромирові б не встид. Але в «темностях»! – що тут з тими «темностями» зробити? Чи довго думали, чи не довго, про се історія мовчить, досить, що результатом їх думання вийшло монументальне слово «в тменах». Що собі наші справщики виображали під тим словом, – не знаю, але, по всякому граматичному змислу судячи, «теменах» походить від «темя», по-великоруськи те саме, що наше «тім’я». Значить, он де сонце засвітило ! Жаль, що хоч один добрий промінь не впав на тім’я наших справщиків!
Або чудова строфка в тій самій пісні:
Ангелы служат своєму королю
И во вертепѣ творят єго волю.
Що сталось з нею через те одно, що справщикам нашим не подобалось одне слово – «король»:
Ангелы служат богу господеви
И над вертепом спѣвают цареви.
Для чого тут конечно замість «короля» мусив явитися «цар» – сього не знаю; знаю тільки одне, що десять таких поправок не стоїть одної стрічки «И во вертепѣ творят єго волю».
А тепер представте собі, що наші справщики з такими принципами язиковими й естетичними беруться по-своєму до такої пісні, як «Бог натуру»! Що вони з неї зроблять! Прошу поглянути:
Бог природу хотяй избавити,
Воцаритись во Сіонѣ на тронѣ.
Очевидно, справщики не зрозуміли змислу оригіналу і бухнули таку дурницю, що бог зійшов на землю, щоб самому воцаритесь в Сіоні на троні, а не щоб піднести земну натуру до небесного Сіону.
Друга строфа вийшла ще краще:
Слава наша лежить днесь на сѣнѣ
Во храминѣ, отець мати всѣм знати:
Торжествует и ликует бог агнец
И юнец всѣм возжеланный.
Признаюсь, що не зумію перекласти на людську мову сю в’язку нісенітниць. Оригінал каже: «Торжествуймо и ликуймо: отсе слава наша лежить днесь на сѣні в яскинѣ, а именно: отець, мати з бидлятами, и бог агнець, дитя, всѣм пожадане». Наші справщики з яскині (вертепу) зробили «храмину», т. є. будинок, палату, всупереч письму святому; щоби викинути ніщо не винні «бидлята», вони воліли викинути з пісні й усякий змисл і поставити нічого не означаючі слова «всім знати», а вкінці ні к селу ні к городу заставили самого новонародженого торжествувати і ликувати – чого і як? – се нехай зрозуміє, хто хоче.
Або в іншій строфі, де оригінал каже:
Страшаются слышаще языцы вся єлицы
Царя вѣков –
т[о] зн[ачить] «Всі, які є народи, чуючи про се, почувають страх перед царем віків», – наші справщики не знати для чого пишуть:
Принимают слышаще языки вся елики
Царя вѣков.
І що ж виходить? Раз те, що змисл змінений, а друге: що ж се за мова? Ні вона церковна, ні російська, ні наша. Ті незабутні «языки вся елики» – повинні статись правдивою «притчею во языцѣх».
Я не скінчив би, коли б хотів вивішувати тут напоказ всі здобутки праці наших справщиків. Вже і з того, що досі було показано, читатель, надіюсь, переконався, що наші старі, цінні пісні церковні на наших очах і під ослоною так поважної фірми Інституту Ставропігійського попалися в руки якихось недорік, котрі без іскри поетичного дару, без крихітки того релігійного настрою, що був джерелом сих пісень, без відчуття їх красоти і без зрозуміння не раз їх змислу, бачили в них тільки терпливий предмет язикових і інших експериментів.
Ми чули, що інститут Ставропігійський задумує приготовити нове видання «Богогласника». Для того головно ми й зважилися надужити трохи терпеливості читателів, щоби висказати, як самі знаємо, значення того нашого літературного пам’ятника. Надіємось, що на будуще ані публіка, ані компетентні сфери не позволять поповнювати негідних експериментів з сею цінною книгою, і нову її редакцію повірять людям фаховим, котрі зуміють ушанувати думку і форму старих оригіналів і погодити її з сучасними вимогами руської публіки.
Р. S. Отся розправка поміщена була в передсвяточних числах «Діла» з р. 1889. Є се тільки частина з моєї обширнішої роботи про наші пісні церковні. Друкуючи в щоденному часописі резюме з деяких глав своєї праці, я не вважав потрібним подавати при ньому той науковий баласт цитат, без котрого подібна праця в очах спеціаліста тратить половину своєї вартості. Так само я тільки поверхово начеркнув історично-літературний фон, на котрім виросли наші пісні церковні. Усе те ширше і докладніше оброблене буде в моїй праці про всі пісні церковні.
Примітки
Ставропігійський інститут у Львові – культурно-освітня установа реакційно-клерикального спрямування, з 60-х рр. XIX ст. очолювалась москвофілами.
…що й Остромирові б не встид. – І. Франко має на увазі одну з найдавніших пам’яток староруського письма Остромирове євангеліє, переписане у 1056 – 1057 рр. для новгородського посадника Остромира.
Є се тільки частина з моєї обширнішої роботи про наші пісні церковні. – Наприкінці 1880-х років І. Франко задумав написати велике дослідження про «Богогласник», але задум цей лишився нездійсненим, написано лише окремі фрагменти роботи – «Наші коляди» (1899), «Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході. Вступ до студій над «Богогласником». – «Записки Наукового товариства імені Шевченка», т. 113, 1913, с. 5 – 22. В архіві І. Франка зберігаються окремі чорнові уривки цієї праці (відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, № 507, 508, 509, 510, 638).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 36 – 41.