3. Українські коляди і європейські різдвяні вірші
Іван Франко
Різдвяні свята – се, без сумніву, найпоетичніше свято у слов’ян, ба й у всіх народів християнських. Чисто людський, а в значній мірі й соціальний інтерес в’яжеться тут найтісніше з інтересом догматично-обрядовим. Народження того, що мав статися вчителем і просвітителем світу, потіхою «всѣх труждающихся и обремененных», народження його серед найбідніших обставин, в стайні між худобиною, все те від перших віків християнства чинило сей празник правдивим празником бідних, убогих духом та повних того «благоволенія», тої щирості до людей, котра й є найбільшою славою божою на землі, найвищим і єдиним ідеалізмом в житті людському.
Подія та, котру церков установила святкувати безпосередньо по зимовім пересиленню дня й ночі (21 грудня), т. є. на самім початку нового зросту дня, немов знаменуючи нею нехибне наближення нової весни для людськості, здавна була улюбленою темою для християнських поетів, була основою многих легенд, котрі розвивали просте й чудове в своїй простоті оповідання євангельське. Легенди ті, розсипані в писаннях святих отців, в апокрифічних «словах» вроді «слова Афродітіана о чюдеси иже бѣ в перстѣй земли и о звѣздѣ», «слова» Палладія, Никифора і др[угих] о пробуванні Ісуса в Єгипті і т. ін.
Щоправда, значна часть тих легенд, що опісля ввійшли і в наші богослужебні книги, має переважно характер романтичний, любується в чудесах і дивних пригодах. Зате поезія церковна пізніших часів особливо на Заході, ведена правдивим чуттям, відвертається від них і вертає до здорового, чистого джерела оповідань євангельських. Правда, перші пісні о рождестві Христовім були радше зведеними в віршову форму догмами; їх матеріалом було не стільки оповідання євангельське, як радше догматичне толкування оповідання, розсноване на алегоричнім толкуванні Старого завіту. Приміром тої догматичної поезії нехай послужать слідуючі три строфи з гімну Венантія Гонорія Фортуната, латинського поета з VI століття, котрий належить до найчільніших поетів в католицькій гімнології:
Maria ventre concipit
Verbi fidelis semina;
Quem totus mundus non capit,
Portant puellae viscera.
Radix Iesse floruit
Et virga fructum edidit.
Foecunda partum protulit,
Et mater virgo permanet.
Adam vetus quod polluit,
Adam novus hoc abluit;
Turnens quod ille dejicit,
Humillimus hie erigit!
[Марія почала в животі сімена правдивого слова; того, котрого світ увесь не може обняти, носить нутро діви. Зацвіла ліска Єссеєва, й пруток дав плоди; плідна мати привела чадо, а осталась дівою. Що старий Адам замазав, се новий Адам обмиває; що тамтой, загордівши, зіпхнув, се сей, унизившись, підносить]
Строфам тим, помимо їх догматичної хитроумності, годі відмовити простоти і сили виразу. Вони тим інтересніші, що фрази, в них ужиті, майже стереотипово проходять через усі літератури Заходу і стрічаються також в наших колядках. В іншім гімні латинськім VI або VII віку стрічаємо вже деякі, хоч нечисленні, ще побутові риски; се є звісний гімн: «Angelus pastoribus dixit vigilantibus», перекладений, мабуть, ще в XVI або XVII віці на польське, а з польського переведений в нашім віці на нашу мову – се популярна у нас коляда «Ангел пастирем мовив». Побутова сторона євангельських легенд о рождестві Христовім розвинена далеко ширше в німецьких піснях різдвянських. Конечно, пісні ті, творені так само, як і наші, серед нижчих верств народних, черпали з життя хлопа німецького із німецької природи деталі для розмалювання сцен євангельських. Христос після них родиться взимі, серед морозів:
Zu Betleheme daz geschach,
Von frost so leit got ungemach
– каже одна пісня з XIV віку, зовсім так само, як польська, в котрій пастухи говорять до маленького Ісуса:
Jak że cię porzucim, pociecho nasza,
W tak okrutne mrozy idąc do łasa!
Або як наша:
Іисус мой возлежите яслех на сѣнѣ,
И зимно терпит,
Створитель дрижит,
Который в руках свѣт держит.
Німецька пісня іде ще далі в малюванні деталей; з наївністю, властивою людовій поезії, вона оповідає:
Joseph bei dem krippelein sasz,
bisz dasz er schier erfroren was.
Joseph nam ein pfännelein
und macht dem kinde ein müsselein
[Іосиф сидів коло ясел, аж трохи не замерз. Іосиф узяв риночку і зварив дитині клиїчок].
Наша колядка не пускає так широко поводів побожній фантазії і говорить тільки:
Іосифе старенький,
Плаче Ісус маленький!
Помагай його
Чистій діві колисати
І піснь йому заспівати:
Люляй, пане наш!
А в іншім місці вона показує нам, як
Іосиф в руках носить
Ісуса маленького
«Люляй, люляй!»
– приспівує, і т. д.
Німецька пісня з особливим натиском підносить бідний стан Ісуса і його родичів. Вони в містечку не можуть ніде найти нічлігу, всі проганяють їх з хат, як жебраків, аж один милосердніший господар позволяє їм спати в стодолі на соломі. З вдоволенням, властивим бідному робучому чоловікові, безіменний автор пісні з початку XVI віку, кінчить свою пісню слідуючими словами:
Maria die kunt spinnen,
des freit sy sich;
Joseph der kunt zimmern,
des nerten sy sich.
Jhesus der kunt haspen garn.
Der reich war, der wird arm;
Der arm, der wird reich;
So bit wir got von himel,
das er uns helf in sein ewigs reich.
Так само пастухи, котрі після оповідання євангельського перші прийшли вітати Христа, почувши співи ангельські, являються в піснях німецьких простими німецькими пастухами XV або XVI віку. Епізод о пастухах розроблений був особливо в містеріях і вертепних драмах на тему різдва Христового в Італії, Франції і Німеччині; на тисячні лади розсновується там коротесеньке біблійне оповідання, котре стається канвою, в котру вплітаються то грубо гумористичні розмови та анекдоти, то тенденційні, соціальні речі про бідноту робучого люду, кривди та утиски і т. ін.
Дивним якимсь способом трохи не весь той драматичний матеріал відбився в польських колядах, т. зв. пасторалках, немовби європейська повінь, котра з часом потрощила і знесла з лиця землі західноєвропейську містерію і релігійну драму, якраз на польський берег викинула цілу купу обломків і трісок. І хоч обломки ті на польськім грунті одержали потрохи й локальну окраску, то все-таки, по моїй думці, зовсім невластиво бачити в них, як се чинить гр[аф] Тарновський (гл[яди] «Czas», 1882), оригінальні плоди польської ниви. В наших колядах далеко менше, ба навіть-таки дуже мало є елементів, занесених із західноєвропейської релігійної драми. Майже одиноким незаперечним свідоцтвом того впливу (трудно сказати, чи безпосереднього, чи через посередництво польського) є пісня, що починається словами:
Не плач, Рахили,
Зря чада цѣлы!
Є се діалог, в котрім Рахіль плаче за своїми дітьми, що помордував Ірод, а поет (очевидно, поставлений замість якоїсь іншої особи в драмі) потішає її. Конечно, треба додати, що й деякі «пасторалки» польські, коли не цілком переведені на нашу мову (як «Согласно співайте»), то все-таки послужили взірцем творцям наших коляд і спонукали їх також до ширшого, драматичнішого і більш реалістичного оброблення епізоду з пастухами, як напр., в слідуючій строфі коляди, що починається словами «Нині, Адаме, возвеселися»:
«Вітай малоє, вітай дитятко,
Златорунноє з неба ягнятко!» –
Пастиріє так повідали,
Гди со дари єго вітали:
Кладуть булку і гомулку,
А до того масла много
Із ягням – пред дитям;
Потом грали во кимвали,
Во свиріли і сопіли,
Співали, плясали.
Правдиво поетичною в своїй сердечній простоті є промова пастухів, наведена в іншій пісні («Цвіт мисленний»), в котрій епізод сей так представлений:
Пастирів там приспіли,
Бога в плоті гди узріли,
Яко творця вітают,
Честь от сердца воздают:
«Прийми віру за офіру,
Преблагий боже! Больше не може
Пастир дати з подлой хати,
Кромі ягняти».
Так і бачиться нам, що чуємо мову людей з XVII віку, коли мужики називалися «подлими», конечно, не в значенні моральнім, а в значенні бідноти і упослідження соціального.
Як бачать читателі з наведених досі цитат і порівнянь, наша коляда церковна є далеко більше строгою і поздержливою, коли ходить о реалістичне малювання деталей, ніж пісні німецькі і польські, і тільки де-не-де проскочить дві-три побутові рисочки. Не можемо сказати, щоб се малювало характер нашого народу і його поетичної творчості загалом; противно, в піснях чисто народних ми бачимо, що народ наш любується в яркім малюванні подробиць побутових, і можемо хіба ураз із К.-Е. Францозом подивляти ту незрівнянну пластику, вірність і певність в схоплюванні тих подробиць і в їх доборі.
Коли коляди церковні відрізняються від пісень народних більш тусклим колоритом, то причини сього треба шукати деінде. Може бути, що автори пісень потрохи і з умислу ретушували колорит своїх творів в той спосіб, щоб достроїтися до загального духу нашого богослужения, більш строгого, більше зверненого вглиб, більше ділаючого на чуття (конечно, на чуття того, хто може його відчути, хто розуміє всі подробиці того, що і як і чому співається), а менше на фантазію. Намагання таке могло у авторів явитись і зовсім мимоволі; адже ж вони сяк чи так мали весь вік діло з церковними обрядами і піснями і пройнялись наскрізь їх духом. Але мені здається, що коли сей вплив і справді був, то все-таки він не був головний і рішучий. Перше місце треба тут признати тим джерелам, з котрих вони безпосередньо черпали мотиви до своїх творів.
Ми бачили, що в наших колядках є чимало ремінісценцій і гімнів латинських, і пісень церковних німецьких і польських, і навіть дещо трохи слідів впливу середньовікової драми релігійної. Та все-таки впливи ті не вичерпують усього змісту наших коляд. Головним і найвидатнішим їх джерелом були книги, котрі автори по своїй професії все мусили мати під рукою і в уживанні – книги церковні і богослужебні.
Поетичні не раз, часто однако ж тільки, риторичні і догматично загострені канони, стихирі і антифони чинів богослужебних, писання отців церкви, прологи і житія, акафісти і толкування письма святого, а вкінці легенди апокрифічні, котрі помимо заказів властей церковних часто користувались такою самою повагою, як і писання канонічні, і переписувались, а то й друкувались поряд з ними, – ось що мусило їм давати канву до укладання пісень, ось що мусило в головній мірі вплинути на їх колорит, а почасти й на їх стійність поетичну. Вплив тих джерел, переважно творів візантійських з доби великого упадку смаку, мусимо назвати не дуже то корисним. Велика часть наших коляд церковних не здужала охоронитись від тої самої риторичності і догматичної хитроумності, від тих далеких і за волосся натяганих порівнянь та ремінісценцій із Старого завіту, які характеризують вищенаведені твори.
Тільки в немногих случаях, де колядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво релігійний настрій і глибоке чуття автора здужали перетопити ті далекі від себе елементи в одну органічну цілість, там тільки ми одержали пісні справді взірцеві, твори високої поетичної стійності, яких не повстидалась би жодна література на світі і котрі сміло можуть видержати порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу так широку популярність і не стратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив’язання до своїх гарних та поетичних звичаїв і обрядів.
Щоб докладніше вияснити мою думку про різнородні складники, які зложились на утворення наших коляд, і оправдати свій суд про ті складники, я позволю собі подати аналіз кількох коляд, котрі можна вважати типовими для кожної з намічених груп.
Примітки
Тарновський Станіслав (1837 – 1917) – реакційний польський історик літератури, професор Краківського університету.
«Czas» – польська консервативна газета, виходила у Кракові протягом 1848 – 1934 рр., потім у Варшаві в 1935 – 1939 рр.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 17 – 23.