4. Зміст колядок

Іван Франко

Стародавня а основна різниця існує між двома родами поезії. Перший Шіллер, спонуканий різницею між поезією Гете і своєю, старався вияснити ту різницю і дійшов до двох категорій: поезії наївної і сентиментальної (ми сказали б нині – рефлексійної). Поезія наївна не знає віддалення між виображенням а виразом, між чуттям а словом, між фактом а наслідком. Вона держиться речей конкретних, не силується проникнути в глибину явищ, але дбає тільки про одно, щоб найти якнайпластичніший вираз для чуття чи виображення. Поезія рефлексійна виходить з іншого джерела, з аналітичної думки. Праця розуму побуджує у поета чуття і заставляє його виливатися в словах. Обнімаючи широкі простори часу і місця, поет рефлексійний мусить часто послуговуватись абстрактами або й словами, далекими від конкретного змісту, мусить натужувати свою фантазію для підшуковування різних фігуральних виражень і порівнянь, і не раз, коли має дуже живу фантазію або коли під рукою є багатий матеріал утертих зворотів, хапає ті порівняння дуже здалека. Отсю саму основну різницю добачаємо і між нашими колядами церковними.

Перші пісні церкви християнської, які доховалися до наших часів, – гімни грецькі й латинські, повстали в часі упадку класичної літератури. Джерело поезії наївної давно вже було висохло. Поезія поганська звелась на чисту риторику, на самий добір гладких, але конвенціональних фраз та бездушних порівнянь. В тій темряві блиснув ясний промінь наївної поезії в синоптичних євангеліях, котрі в такій чи іншій формі все-таки початком своїм сягають доволі близько до джерела християнства. Але й тут впливи класичного світу швидко перемагають. Уже в листах Павлових видно школу Філона з її алегоризуючим викладом святого письма Старого завіту, а Євангеліє Іоанна вносить в теологію християнську значний запас філософії неоплатонічної, що розвивалась в Александрії. Виробляється християнська догма головно в боротьбі з єретиками, в протягу кількох століть укладається канон Нового завіту, формулюється символ віри, нагромаджується обширна література апологетична й екзегетична, котра розробляє елементи наївного вітхнення синоптиків в дусі Філона й неоплатоніків.

Всі ті здобутки теології християнської були конечно обов’язуючі і для поета християнського. Він міг і мусив користуватися тільки матеріалом, спрепарованим в великій робітні догм церковних. Всі можливі стежки були вже протоптані, всі порівняння і зближення вироблені і продискутовані якнайподрібніше. Фантазія поета не сміла ані на крок схибити з тих стежок під загрозою попасти в одну з тих восьмидесяти єресей, що, мов зачаєні звірі або скриті ями, грозили поетові на кожнім кроці. Та переважаюча праця розуму і холодної розваги, з одного боку, а також нагромадження готового матеріалу, котрий оставалось тільки комбінувати та виливати в поетичну форму, – ось дві головні характеристики старої християнської поезії. На нас вона робить переважно враження холодного догматизування, убраного не раз в досить тяжку форму риторичну.

Годі заперечити, що іменно той рід поезії рефлексійної переважає в наших піснях церковних, поміщених в «Богогласнику», а також в колядах. Воно й не могло бути інакше, коли пісні ті виходили з-під пера духовних, монахів, очитаних в книгах церковних і творах отців церкви. Візьмім для прикладу хоч би загальнозвісну коляду «Бог натуру», котру можемо вважати типовим представником того роду поезії.

Хотячи спасти «натуру», т. є. чоловіка, зродженого під натиском матерії (після неоплатоніків), alias під прокляттям первородного гріха (після виводів св. Августина) і посадити її на троні в Сіоні небеснім (після одкровенія св. Іоанна, де вичитати можна й опис того небесного Сіону, чи нового Єрусалиму, опис скопійований потрохи з Езекіїля й апокрифічної книги Єноха), бог сам знизився і у всім стався подібний до нас (після Євангелія св. Іоанна), помимо того оставшись богом (після викладу собору Ефеського проти маніхеїв і других єретиків, котрі заперечували божество Ісуса).

Тайна велика, недовідома! – озивається поет, силуючись зглибити те, що сказав в перших стрічках своєї пісні. Але розум його відмовляє служби, чується безсильним, а уста, немов в нетямі, лепечуть останній склад останнього висказаного слова: ма, ма, ма. Се лепетання по високій догматичній мудрості чинить значне враження – як усякий спочинок по трудній дорозі, як проблиск наївного, натурального голосу людського по штучній музиці. Інтересно, що після такого, хоч чисто елементарного проблиску автор не може вже зараз повернути на свій догматичний котурн і кінчить сю майстерно збудовану строфу простими сердечними словами: «Діво, сина повивай і корми своїми грудьми». Сі слова не в’яжуться логічно з попередніми, та що нас се обходить? Вони освіжують нас; з світу високих абстракцій ми тут нараз чуємося в теплім і близькім нам світі життя родинного. Поет підмішав, хоч може й не зовсім зручно і артистично, а більш механічно, поезію рефлексійну деякими зернами поезії наївної і тим учинив свою пісню дуже оригінальною, здобув їй ту популярність, якої не мають інші пісні тої категорії.

Скелет епічний в тій пісні (як і у всіх майже того роду) зовсім не існує або являється тільки уривками; случайно тільки згадані «отець, мати с бидляти», «дари благі пастухів і царів» і т. п. Перше місце займає тут скелет догматичний, котрому слід нам ближче приглянутися. Першим суставом того скелета є гріх Адама, гріх первородний, котрий від праотця нашого (після науки св. Августина, прийнятої опісля цілою церквою) перенісся на всіх людей. Внаслідок того гріха Адам і всі праведники Старого завіту аж до приходу Христового пробували в власті злого духа. Різдво Христове було для них першим віщуном скорого визволення з «неволі ворожої», тож пісня обернеться до наших прародичів радісними словами:

Нинѣ, Адаме, возвеселися,

Єва прамати от слез отрися!

А дальше також:

Вси патріарси и вси пророци,

Лик богоотец, с ним отроци

Торжествуйте!

Інтересна тут назва «богоотец»; патріархи Старого завіту названі «отцями божими» в дусі звісних генеалогій Христових, поміщених в євангеліях, – се також один із необхідних суставів догматичного скелета, бо ж, як знаємо, теологія християнська, почавши від самого Ісуса,- любила покликуватись на Старий завіт, толкуючи його в сучаснім дусі алегористів і виказуючи, що все, що було в Старім завіті виразно або лиш символічно сказано про Месію, сповнилося на Ісусі. Особливо ж любила теологія християнська протиставити Христа древньому Адамові. Як Адам був начальником («автором») роду людського по тілу, так Христос є автором новим, духовим. Ми бачимо сю фразу в латинськім гімні Фортуната, –

Автор новый, Адам вторый,

Христос избавитель.

Жизни вѣчен, вчеловѣчен

Смерти побѣдитель, –

говорить зовсім подібно наша пісня. Між польськими колядками є деякі, в котрих оповідання прямо починається сценою вигнання Адама з раю, а кінчиться різдвом Христовим, перескакуючи, очевидно, все, що було між одним і другим фактом. В нашім «Богогласнику» стрічаємо також пісню під заг[оловком] «Плач Адама праотца нашего из рая изгнаннаго», але автор її мав, очевидно, більше, почуття артистичного, бо до представлення плачу не додавав нічого більше. Зате в устах народу живе і співається декуди яко колядка дуже інтересна пісня о упадку Адама і різдві Христа яко наслідку і заразом експіяції того упадку; пісня та починається словами:

Ходить господь по раю,

З Адамом розмовляє…

Ми приглянемось їй ближче, коли будемо говорити о колядках наївного типу.

Другим основним суставом догматичного скелета наших колядок є теза, що Христос – бог, син бога отця, «Слово» неоплатоніків, перетворене з староримського fatum (від грецького φημί – ректи), що опісля сталось основою філософії Піфагора яко «слово-число» і Платона яко «ідея-поняття» (по-грецьки λόγος). «Слово отчеє взяло на ся тѣло» – говорить наша колядка, повторяючи майже дослівно Іоаннове «а Слово плоть бысть». Христос – се найвища ідея – «цвѣт мысленный», як каже наша коляда, перший з усіх живих істот враз із богом отцем і разом з ним творець світу, тож і наша колядка бачить в нім:

Царя вѣков, человѣков

Младенца, первенца

И содѣтеля.

Родячись в тілі людському, він стається Еммануїлом, т. є. «з нами богом». По своїй волі він вибирає для себе людську долю в часі, собою ж визначенім («Предвѣчный родился подлѣты»). Марія, зродивши його, знає докладно всю донеслість сього чудовного акту. Прекрасно описує колядка її настрій.

Марѣя чиста, родивши Христа,

В яслѣх восклони на сѣнѣ.

Недоумѣєт, что ся то дѣєт,

Бог умѣстися в хлѣвинѣ!

Пелены готуєт, пресладко цѣлуєт

Возлюбленнаго младенца.

«Кіим ты образом во мнѣ вмѣстился,

В дѣвствѣ без болѣзни, чадо, родился.

Радосте моя безмѣрна!»

Сей круг понять широко оброблений в наших колядках. Христос являється превеликим даром неба для землі.

Дар нинѣ пребогатый от небес прийде,

Яко капля каплющая на землю сниде.

Вертеп, в котрім він родився, являється другим небом. «Аки небо второє вертеп явися». Народження Христа – се перший акт його побіди над злим духом, над «князем міра сего», котрому він має видерти його добичу – рід людський, і для того пісня наша каже, що при різдві Христа «Самы злыи духове жалостливе плачуть». Але Христос не тільки перший творець людей; він уродився на те, щоб сотворити їх другий раз, відродити до нового, кращого життя. Пісня наша виражає се, може, й вірними з погляду догматичного, але доволі темними і заплутаними словами:

Ибо в сіє время

Человѣче племя

Проростет от главы,

Чрез источник здравый

Текущ во яскинѣ

От Маріи нынѣ

Дождем Параклита,

Тайна єсть открыта

Живущим на земли.

Христос, оставшися чоловіком, не перестає бути богом, царем ангелів і володарем світу.

Ангелы служат своєму королю

И во вертепѣ творят єго волю.

Йому служать також і всі сили природи, «вся стихія надземныя»: звізда спеціальна оповіщує царів про його різдво, а місяць по його наказу сеї ночі являється вповні.

Полнота мѣсячная была,

Гды дѣва сына породила.

Цѣлую ноч свѣтити.

Волю єго полнити

Мусѣла.

Як бачимо, для такого великого празника переривається звичайний порядок природи. Вже первісна легенда християнська, що найшла свій вираз в оповіданнях євангельських, зробила в тім початок; пізніші єретики в своїх творах апокрифічних пішли сею дорогою далеко дальше, кожний ступінь земного життя Христа і його матері зазначуючи якимсь чудом. Нашу останню цитату взяли ми вже з пісні, основаної на таких апокрифах. Границя між повістями апокрифічними а канонічними є майже зовсім затерта, бо, як ми вже вище згадали, значна часть легенд апокрифічних, коли тільки вони не нарушували основних догм, увійшла в пізніші твори отців церкви і в богослужебні книги. В часах, коли критика історична не існувала, коли найвищою похвалою для теолога було його «усердіє до звеличення імені божого», писателі церковні не цуралися і поетичних мотивів апокрифічних.

Примітки

Уже в листах Павлових видно школу Філона… – Йдеться про іудейського релігійного мислителя Філона Александрійського (бл. 20 р. до н. е. – 50 р. н. е.) і біблійного апостола Павла.

…після виводів св. Августина… – Августин (353 – 430), давньохристиянський богослов і письменник.

…після викладу собору Ефеського… – І. Франко говорить про третій вселенський собор, який відбувся 413 р. в грецькому місті Ефесі і був спрямований проти маніхейської і несторіанської єресей, які не визнавали божественності Ісуса Христа.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 23 – 28.