Короткий огляд української історії та літератури

Іван Франко

Я ризикую товкти воду в ступі, якщо не подам перед моїм оглядом української літератури 1904 року деяких загальних зауважень про українців та їхній духовий розвиток, котрі, хоч і не містять нічого нового чи зовсім не відомого дотепер німецькій публіці, проте можуть бути корисними для розуміння подальшого огляду.

Українці, за офіційною російською термінологією – малороси чи південнороси, є частиною великого руського племені, яке складається з трьох більш-менш виразно відмінних типів: великоруського (за офіційною російською термінологією – російського), білоруського і південноруського, або ж рутенського, – останнє з двох найменувань західне, латинське.

Сам народ іменує себе в Галичині русинами, однак у Росії – українцями; це останнє означення як символ пробудженої і все міцнішої національної свідомости сприймають також дедалі ширші кола інтелігенції і простого люду в Галичині, і незабаром воно могло б здобути загальне значення також і в Європі після процесу Фр. Боденштедта (див. «Поетичну Україну» 1841 року).

[Дозволю собі вказати тут на одну мовну й писемну помилку деяких німців. Адже дехто вимовляє назву «Україна» як трискладове «Ukrane» і зрештою так і пише, що цілком неправильно, її треба вимовляти як чотирискладову, зі звуком «йот» між «а» та «і» й наголосом на «і». – Іван Франко.]

Цей народ населяє велику територію між рікою Сян у Галичині і Кавказькими горами, де, незважаючи на більш чи менш значні острівці чужих колоній, він мешкає в компактній масі і на сьогодні може налічувати до 32 мільйонів душ. Хоча антропологічно він виказує велике розмаїття типів, історично у всьому своєму обширі ніколи не утворював єдиної державної цілості, а в етнологічному вимірі також являє дуже різноманітні картини як наслідок пристосування до різноманітних умов життя, проте, з іншого боку, в мові і народних традиціях, у звичаях і способі життя він демонструє таку глибинну єдність, яку заледве чи зустрінеш деінде у такій мірі і в народу, настільки численного та розселеного на таких широких просторах, під настільки розмаїтими політичними й національними впливами.

Ця єдність мови призводить до того, що літературні твори, написані на Кубані, Десні чи Дніпрі, друкуються на Дністрі чи Сяні і беззастережно зрозумілі не тільки для освічених верств, а й для народних мас.

Ця південноруська, українська народність, завдяки своїм природним здібностям і щасливому географічному положенню, ще в передісторичні, коли й не ще давніші, часи заклала основи своєрідної культури і могутнього, цікавого державного устрою, високий розвиток і поступовий розпад якого можемо простежити у світлі багатих історичних свідчень з IX до XIV сторіччя та продовженням і перетворенням якого стала починаючи з XIV сторіччя спадщина й велика історична праця північноруського, московського племени.

Час розквіту цього староруського державного ладу був у X сторіччі; це також час народження староруського письменства, котрий, наскільки він доступний нашому дослідженню, збігається з остаточною християнізацією Південної Русі (близько 989 року). Народжене під переважним впливом Візантії, це письменство, одначе, в XI – XIII сторіччях розквітло багатим і своєрідним цвітом, який, попри участь усіх руських племен в культурній праці, у своїх найкращих витворах усе-таки був позначений безсумнівною печаттю південноруського, українського духу.

Щоб підтвердити правдивість цих слів, тут достатньо було б назвати тільки найкращі витвори тодішнього релігійного красномовства (митрополит Іларіон, Кирило Туровський, митрополит Климентій зі Смоленська), світської історіографії (найстаріший літопис, Київський літопис, Волинський літопис і переказ про осліплення князя Василька), агіографії (Київський патерик, житія і чудеса святого князя Володимира, Бориса і Гліба, святого Миколая), подорожей (паломництво ігумена Данила до Святої Землі) і поетичного мистецтва («Слово про Ігорів похід», пісня про Євшан-зілля).

Велика монгольська навала 1240 року завдала староруському державному устроєві першого смертельного удару, хоча вона у жодному разі не викликала аж такої тотальної руїни, як тривалий час уважалося. Основний політичний осередок руського життя відтоді переміщується на північ; духове життя шукає нових шляхів у все ближчому єднанні із Заходом. У XIV сторіччі дедалі більша частина Південної Руси переходить під панування Литви, а водночас руська культура, мова й література переможно проникають до палаців литовських князів і магнатів.

У XV сторіччі починається об’єднання Литви з Польщею, яке після довгих спроб і чвар знаходить завершення у Люблінській унії 1569 року. Паралельно з тим на початку XV сторіччя бачимо південноруських митрополитів учасниками західноєвропейських церковних соборів у Констанці, Флоренції і Феррарі, а наприкінці цього сторіччя (1491) один німець, Швайпольт Фіоль, видрукував церковнослов’янські ритуальні книги в Кракові.

Ще 1519 року білорус Франциск Скорина почав друкувати в Празі свій перший популярний переклад Біблії, проте незабаром Польща з її щойно створеною національною літературою стає основним джерелом південноруського письменства. Численні переклади з польської мови поволі затоплюють поважний нижній шар писемних творів із давніших князівських часів.

Мова, у тих старіших творах ієратично-церковнослов’янська, наближається до народних виразів, але водночас усмоктує безліч полонізмів. Хоча ще до кінця XVI сторіччя визначні представники Південної Руси прагнуть протидіяти цій полонізації за допомогою тіснішого прилучення до грецької культури, – так виникають греко-слов’янські школи з грецькими викладачами у Львові й Острозі, – усе-таки незабаром перемагає західний вплив, латина витісняє грецьку мову, і церковна унія з Римом 1596 року настійно спонукає південноросів, як уніатів, так і православних, до все ближчих взаємин із Заходом.

Не бракує також політичних зв’язків: 1595 року Еріх Лясота фон Стеблау, посланець імператора Рудольфа II, перебуваючи в укріпленому таборі (Січі) українських козаків нижче Дніпрових порогів, спонукає ці своєрідні військові загони до воєн проти турків і татар в інтересах німецької імперії.

Кількома роками пізніше князь Костянтин Острозький намагається створити у боротьбі проти унії лігу з південноруських православних і литовських та великопольських протестантів. У церковній полеміці проти польського католицизму південноруські полемісти раз по раз удаються до протестантських аргументів. У той час як північноруська гілка, вибудовуючись на староруській, переважно південноруській основі, не так, щоб аж надто ревно оберігала староруську духову традицію, а радше всіляко її затемнювала, звужувала й консервувала і щонайбільше звеличувала у безформних і некритичних компіляціях, геній південноруського народу за найнесприятливіших обставин створив собі нову автономну вояцьку верству, нову мову, нове письменство, нову школу і нову вченість, навіть новий, цілком своєрідний героїчний епос, так звані думи. І всі ці витвори пізніше, з другої половини XVII сторіччя, впливали також на північноруське плем’я, запліднюючи й частково революціонізуючи його, і стали другою властивою основою сучасної Росії.

З 1648 року, коли почалися великі війни козаків проти поляків під проводом Богдана Хмельницького, Правобережна Україна зазнала такого жахливого спустошення, що, порівняно з ним, попередні руйнації Бату-хана й Менглі-Гірея були дитячими забавами. Великі маси української людності тікали на лівий берег Дніпра, де вони населяли нескінченні необжиті степи від Дніпра до Дону. Ця Лівобережна Україна з 1654 року остаточно відійшла до Росії; водночас і на правому березі Дніпра Київ, серце України, став російською твердинею. Українські духові й політичні сили відтепер підлягають потужному процесові поглинання північноруською державою.

Українці стають піонерами європеїзації Росії, вони засновують на півночі перші справжні школи, приносять нове життя до церкви й державного організму, готують грунт для реформ Петра Великого й утворюють штаб його найстаранніших сподвижників (Феофан Прокопович та інші). Однак у результаті це призводить до послаблення інтелігентних і обдарованих елементів в Україні, тож у XVIII сторіччі зауважуємо великий занепад і знесилення у духовій і літературній царинах. Водночас такий же занепад бачимо в польській частині України, де український простолюд був дуже ослаблений й зубожілий, а інтелігенція або знищена, або полонізована.

Тільки наприкінці XVIII сторіччя там і там починаються зміни на краще. З першим розподілом Польщі, у 1772 році, частина українського народу (Східна Галичина) перейшла під владу Австрії. Остання уже раніше мала під своїм пануванням частину цього народу, угорських русинів, і там з 1744 року, від часу сходження на престол Марії-Терези, настало прикметне піднесення просвіти народу, системи народних і вищих шкіл та письменства.

Схожим чином велика імператриця хотіла впоратися з новоприєднаними королівськими землями. Поліпшення економічного і правового становища селянства, створення справжньої народної школи, виховання освіченого духовенства, а також належні дотації – це були основні проблеми, на яких вона зосереджувала увагу.

Чого не судилося цілком здійснити їй, те з геніальною ініціативою й великою енергією продовжив її великий син Йосиф II. Заснування головної греко-католицької семінарії у Львові, реорганізація Ставропігійського братства там само, заснування Львівського університету, де водночас читалися лекції руською мовою, – поруч із далекосяжними й далекоглядними аграрними реформами, – це ті великі справи, які в пам’яті руського народу нерозривно пов’язані з іменем Йосифа II. Щоправда, виконання цих справ, звичайно ж, не з вини їхнього творця, відставало від його намірів; та попри все з цього часу для галицьких русинів починається нове життя, ера національної регенерації.

Та ж ера почалася на Лівобережній Україні з 1798 року, коли вийшли перші три пісні гумористичної героїчної поеми Івана Котляревського «Перелицьована Енеїда», написані українською народною мовою. Із цього часу починається сучасна українська література, серед представників якої в російській Україні досить назвати поряд із Котляревським бодай Гулака-Артемовського, Бодянського, Квітку-Основ’яненка, Максимовича, Метлинського, затим трьох великих світочів – Шевченка, Куліша і Костомарова, з пізніших – Марка Вовчка, Івана Левицького, Михайла Старицького, Панаса Мирного, Михайла Драгоманова, Степана Руданського, у Галичині – Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Антона Могильницького, Миколу Устияновича, Осипа Федьковича, якщо промовчати про молодше й новіше покоління. Хоча ця література розвивалася в гранично ненормальних умовах і з різноманітними перешкодами, вона все-таки протягом минулого сторіччя, – що так скажу, – виконувала дуже знаменну культурну працю, висвітлювала обставини, порушувала життєві питання і провадила духову боротьбу, що робить її любою й дорогою для своєї нації і гарантує їй почесне становище також в очах інших націй.

Примітки

Боденштедт Фрідріх (1819 – 1892) – німецький поет, перекладач, професор слов’янських мов у Мюнхені.

…«Поетичну Україну» 1841 року… – Йдеться про збірку українських народних пісень у німецькому перекладі («Poetische Ukraine»), яку видав у Штутгарті Ф. Боденштедт. Насправді ж рік видання збірки – 1845.

…митрополит Климентій зі Смоленська… – Клим (Климентій) Смолятич (? – після 1164), давньоруський письменник і церковно-політичний діяч, київський митрополит протягом 1147 – 1154 рр., автор «Посланій пресвитеру Фомѣ».

…найстаріший літопис… – «Повість временних літ».

Київський літопис – одна з найдавніших історичних пам’яток Київської Русі, складова частина Іпатіївського літопису, продовження «Повісті временних літ». Охоплює події 1118 – 1199 рр.

Волинський літопис – мається на увазі «Галицько-Волинський літопис», пам’ятка історіографії та літератури XIII ст., яка збереглася в Іпатіївському літописному зведенні XVI ст. У ній відображено події в Галицько-Волинському князівстві; галицька частина літопису охоплює події 1201 – 1261 рр., волинська – події 1262 – 1291 рр.

Київський Патерик – «Києво-Печерський патерик».

Данило ігумен (XI – поч. XII ст.) – автор опису подорожі до Святої Землі – Палестини 1106 – 1107 рр., що являє собою спогади автора про подорож, а також містить елементи географічного й економічного опису, оповідання про святі місця, легенди, апокрифи.

«Пісня про Євшан-зілля» – оповідання, уміщене в Галицько-Волинському літописі про степове зілля євшан (полин, або чорнобиль) та половецького співака Ора.

Констанцький собор – католицький церковний собор, що відбувся в м. Констанці (тепер у Південній Німеччині) 5 листопада 1414 р. – 22 квітня 1418 р.

Флорентійський собор – відбувся в 1439 – 1442 рр. у м. Флоренції (Італія).

Ферарський собор – католицький церковний собор, що відбувся в м. Ферара (Північна Італія) 1438 р.

Фіоль Швайпольт (бл. 1460 – після 1525) – слов’янський першодрукар, засновник друкарні у Кракові.

Скорина Франциск (Георгій; бл. 1490 – бл. 1541) – білоруський та український учений-гуманіст, діяч культури, друкар.

…унія з Римом 1596 року… – Йдеться про Берестейську (Брестську) церковну унію 1596 р.

Лясота Еріх (бл. 1550 – 1616) – австрійський посол імператора Рудольфа II, мандрівник і дипломат. Влітку 1594 р. відвідав Запорозьку Січ.

Рудольф II (1552 – 1612) – австрійський імператор (з 1576 р.) з династії Габсбургів.

Марія-Тереза (1717 – 1780) – німецька імператриця (з 1740 р.), королева Угорщини й Чехії.

Заснування головної греко-католицької семінарії у Львові… – Йдеться про Греко-католицьку духовну семінарію у Львові, засновану 30 серпня 1783 р. австрійським цісарем Йосифом II.

…заснування львівського університету… – 20 січня 1661 р. король Ян II Казимир підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету».

Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778 – 1843) – український письменник, прозаїк, драматург.

Мирний Панас – псевдонім Панаса Яковича Рудченка (1849 – 1920), українського письменника.

Руданський Степан Васильович (1833/4 – 1873) – український поет.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811 – 1843) – український письменник, найдіяльніший представник «Руської трійці». Ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837).

Могильницький Антін Любич (1811 – 1873) – український громадський діяч, священик, поет-романтик.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 555 – 561.