Осередки української літератури

Іван Франко

Обмежимося коротким оглядом найважливіших із цих центрів у російській Україні; він покаже нам основу, на якій розвиватиметься українська література за більш-менш сприятливіших обставин, як вона й тепер отримує з цих центрів численні імпульси і стимули.

Починаючи від крайнього південного сходу, одразу ж натрапляємо на столицю кубанських козаків, Катеринодар. Кубанські козаки – безпосередні нащадки запорожців, їх станова й національна свідомість ще доволі жвава і спирається також на їхню автономну військову організацію.

Автономія заходить там настільки далеко, що отаман є воднораз найвищим владним органом цензури. Тут останніми літами з’явилася прекрасна збірка козацьких народних пісень із мелодіями, і вже роками працює над збиранням етнографічних матеріалів спеціальна комісія. Як знак пробудженої потреби в публічному утвердженні національної свідомости може розглядатися прохання про дозвіл на заснування українського журналу, яке в листопаді минулого року подала до вищих органів влади група тамтешніх інтелігентних українців.

Північніше Катеринодара лежить Харків, столиця так званої Слобідської України, тобто тієї неосяжної місцевості, яка була заселена в основному тільки в другій половині XVII сторіччя завдяки великій міграції українців на схід під час кривавих воєн козаків із поляками.

Харків – досить значне торгове й промислове місто, з 1804 року воно має університет і протягом певного часу (у 1830-х роках) було центром українського духового життя. У Харківському університеті працювали професорами визначні українські письменники й учені: і згодом Олександр Потебня; тут якийсь час працював і великий російський славіст , який завдяки своїй тритомній публікації «Запорозької старовини» також зробив значний внесок до української науки.

Тут навчався згодом великий історик України , і тут же заклалися підвалини того вільнодумного федеративного слов’янофільства, котре свій найкращий вираз знайшло у 1846 – 1847 роках у статутах київського таємного товариства «Кирило-Мефодіївське братство», а також у натхненних віршах Шевченка, і котре, на противагу до московського централістичного панславізму, завбачливо прагнуло визнати за єдино варту домагань мету вільне братання слов’ян при повному збереженні індивідуальності кожної нації.

У Харкові діяв у тридцяті роки симпатичний український новеліст і меценат просвіти , який заснував тут один із перших інститутів виховання шляхетних дівчат, влаштовував українські театральні вистави і навіть (у ті часи!) робив перші підступи до популярної літератури для просвіти народу.

Тепер у Харківському університеті працюють головно два професори, які зробили великі внески до дослідження України: історик Дмитро Багалій та історик літератури й етнограф Микола Сумцов. Історико-філологічне товариство при університеті під орудою першого публікує цінні документи до історії України, етнографічні матеріали і дослідження; Товариство боротьби з неграмотністю під головуванням другого при нагоді також публікує українські популярні брошури.

Приватні особи теж часто роблять гідні визнання досягнення. Так, український письменник Ігнатій Хоткевич, що мешкає тут, видав низку науково-популярних писань, у той час як дружина банкіра Алчевська протягом довгих літ скеровувала свою діяльність і значні кошти на те, щоб улаштувати систематичні лекції в недільні й святкові дні у Харкові і прилеглих селах. Завдяки залученим спеціально для цього інтелігентним читцям і читачкам вона зачитувала вголос найважливіші твори російської і української белетристики, а також науково-популярну літературу, і при цьому ретельно нотувала часто надзвичайно цікаві зауваження й судження слухачів. Так виникла одна з найоригінальніших книг російської літератури, двотомна праця «Що треба читати народу» – єдине у своєму роді опитування про лектуру, доступну зараз російському народові.

Також 1903 року тут був організований XII конгрес російських археологів, який був пов’язаний із виставками, концертами тощо і став важливим поштовхом до розвитку української національної свідомости; завдяки старанням кількох людей вдалося привернути загальну увагу до співаків-рапсодів давніх козацьких дум, так званих кобзарів і бандуристів, ще досить численних у тій частині України, які супроводжували своє виконання грою струнного інструмента, кобзи чи бандури. Довгі роки цю верству співаків розглядали як цілком вимерлу; завдяки пошукам панів Хоткевича, Бородая та інших вдалося знайти їх ще понад сорок, докладно дослідити їхнє вправляння у своєму мистецтві, їхні школи, репертуар тощо і таким чином знову оживити надзвичайно цікаві сторінки української минувшини.

Ще далі на півночі, у прикордонній зоні української і великоруської націй, лежить досить незначне місто Вороніж, яке, одначе, заслуговує на згадку, тому що тут майже двадцять років виходив один із найкращих російських фахових друкованих органів, «Філологічні повідомлення». Річники цього вартісного ревю пропонують дуже багато праць з українознавства, насамперед низку статей Потебні, серед яких на першому місці слід поставити монументальну працю про українські й споріднені з ними різдвяні пісні.

Далі на захід лежить губернське місто Чернігів, яке з 1860-х років відіграє видатну роль в історії української літератури і духовому розвитку. «Чернігівський листок», який виходив тут у 1860-і роки за редакцією українського поета-пісняра і байкаря Леоніда Глібова, був єдиним органом, де регулярно друкувалися літературні дописи українською мовою.

Пізніше тутешнє земство здобуло собі славу одного з найліберальніших і найприязніших до народу земств у цілій Росії, і в найважчі часи утиску, що тяжів над українським словом, на його зборах знову й знову лунали голоси, які вимагали допущення української мови до початкових шкіл, фактичного скасування указу 1876 року, поваги до національної і мовної своєрідності місцевого населення.

І коли в останні роки 19 сторіччя цей указ начебто почав заникати в забутті і коли також цензура з усіма її тисячними хитрощами почала все-таки пропускати науково-популярні писання, Чернігів був першим містом, яке створило регулярне видавництво для таких книг, а також урегульоване книгорозповсюдження, і справді протягом кількох років поширювало серед народу серію з більш ніж шістдесяти почасти цілком солідних і популярно написаних брошур загальним накладом понад півмільйона примірників. У видавництві земства, крім значної маси офіційних писань, особливо статистичних досліджень про економічний стан населення, вийшла також низка дуже цінних етнографічних, історичних і бібліографічних праць, що відтоді стали необхідними довідковими посібниками для кожного дослідника у відповідній галузі, особливо фольклористичний збірник Грінченка, а також його бібліографія українського фольклору.

З 1898 року Чернігів прихистив також цікавий музей української старовини, багатий особливо щодо козацьких часів та найбільшого національного поета, Тараса Шевченка. Цей музей зібрав із великими фінансовими витратами маєтний український поміщик Тарновський і заповів місту Чернігову.

Південніше розташоване губернське місто Полтава, яке, хоча й не відігравало в минулому розвитку українського національного життя такої великої ролі, однак із різних причин заслуговує на особливу згадку. Полтава славиться тим, що в 1709 році стала могилою окремішньої української політики, щоб на початку XIX сторіччя стати немовби колискою національного відродження, адже дала притулок батькові нової української літератури, , стала місцем народження його чудового водевілю «Наталка Полтавка».

Тут восени 1903 року був відкритий пам’ятник Котляревському, і свято з нагоди цього відкриття розрослося до грандіозної української демонстрації, на якій уперше зустрілися інтелігентні українці від Сяну до Кубані, проголошувалися українські промови, зачитувалися українські вітання і врешті був заявлений протест проти утисків української мови і літератури.

Місто Ніжин, яке завдяки самопожертві українського магната, князя Безбородька, мало щедро фінансований ліцей з дорогоцінною картинною галереєю і великою бібліотекою, усе-таки не стало центром наукового і національного життя. Серед викладачів тут тепер є один із найкращих молодих славістів, М. Сперанський, який, хоча й сам великорос, багато чого зробив для дослідження давньої південноруської літератури і недавно також вніс свою лепту прекрасною працею про українських кобзарів.

Два степові міста, розташовані нижче по Дніпру, Катеринослав і Єлисаветград, здається, також прагнуть піднестися до важливих центрів духового життя. Вони є важливими осередками промисловості й торгівлі і, хоча й молоді (обидва засновані у другій половині XVIII сторіччя), усе-таки лежать на древньому культурному полі, де сотні тисяч курганів (давніх поховань) і фортечних валів нагадують про багатовікове історичне життя і де також у ближчі часи був розташований центр козацького життя, Січ Запорізька.

У Катеринославі, де є вже досить авторитетний музей південноруських старожитностей (музей Поля), 1905 року має відбутися наступний археологічний конгрес, і неприпустимо, що при обширній програмі, за якою влаштовуються подібні конгреси в Росії і яка, крім археології, охоплює також історію, етнографію, історію літератури і мистецтва, при цьому нічого не робиться і для пожвавлення національної самосвідомості. Єлисаветград за останні десятиліття став центром своєрідного селянського руху; заснований адвокатом Миколою Левицьким, цей рух мав на меті організацію сільських господарських спілок і поряд із суто економічними перевагами викликав також пожвавлення національного почуття.

Якщо перейти на правий берег Дніпра, то насамперед маємо тут давню столицю Київ, матір городів руських, один із найстаріших культурних центрів Східної Європи.

Не занурюючись в історичну ретроспективу, зауважимо тільки, що в Києві містяться тепер резиденція генерал-губернатора, університет та численні вищі й середні навчальні заклади. При університеті вже з чверть сторіччя існує наукове товариство, котре досить ненауково охрещене іменем Нестора Літописця, у той час як тепер досить певно відомо, що чернець Нестор зовсім не був автором приписуваного йому тривалий час (ще від Міклошича і Луї Легера) найстарішого українського літопису.

При канцелярії генерал-губернатора з 1840 року існує Археографічна комісія, завдання якої – переглядати надзвичайно багатий архів і публікувати з нього щонайважливіші матеріали до історії країни. Із шістдесятих років минулого сторіччя ці публікації здійснюють систематично за грандіозним планом, який спроектував видатний історик Володимир Антонович, і дотепер у кількох солідних серіях томів «Архіву Південно-Західної Русі» видано високоцінні матеріали до історії українських міст, селян, козаків, гайдамаків, православної церкви і шляхти; вартість цих матеріалів у найбільших томах зростає ще й завдяки блискуче написаним вступам, властиво, великим монографіям Антоновича і деяких його учнів.

Таким чином, ці публікації стали наріжним каменем нового, опертого на архівні студії і витриманого цілком у модерному дусі, дослідження української історії, яке предметом докладних і старанних студій навчилося робити самі народні маси, що стоять за династичними і дипломатично-мілітарними справами проводирів і держав, націю в її різних соціальних верствах і переворотах.

Київ віддавна є головним осередком і центром так званого українофільства, тобто напряму мислення й почування тих інтелігентних українців (сюди належали також неукраїнці за походженням), які, базуючись на свідомості етичної і культурної самостійності української нації, клопоталися тим, щоб у рамках конституції Російської імперії принаймні домогтися сприятливих умов розвитку цієї нації.

Турбота про місцеву мову, літературу, історію, музику і традицію взагалі мала бути фундаментом, а поширення сучасного знання і народної освіти в масах – найважливішим засобом піднесення нації. Указ 1876 року на десятиліття паралізував діяльність цих людей, особливо щодо живого впливу на маси, що принесло незмірну шкоду не тільки українському народові, але й усій Російській імперії. Зате багато видатного було зроблено для наукового дослідження країни і народу, для археології, історії, історії літератури і культури, етнографії тощо.

Тут треба насамперед відзначити безцінні здобутки «Київської старовини», щомісячника, що виходить із 1882 року. У 25 своїх річниках вона подала масу нових матеріалів і добрих праць, які охоплюють усі сфери україністики, і, що ще важливіше, попри кількаразову зміну редакції, завжди вміла утримуватися на позиціях часопису суто наукового, а при цьому по-справжньому українофільського і сповненого сучасного, прогресивного духу. Що це за російських обставин нелегка справа – не треба обгрунтовувати докладніше.

«Київська старовина» поряд із науковими працями, критикою і студіями (усе, звичайно, російською мовою) публікувала також українську белетристику. Ця рубрика пройшла в журналі дивний шлях розвитку, можливий хіба що тільки в Росії, ба ні, тільки в Україні: спочатку белетристика, як і все в журналі, друкувалася тільки по-російськи; потім, оскільки цензура пом’якшала, вона пропускала в оповіданнях з українського життя діалоги оригінальною мовою, тобто українською, але все інше, описи і рефлексії автора, мало друкуватися по-російськи; тільки перед кількома роками відмовилися від цієї безглуздої строкатості, і написані по-українському белетристичні твори могли публікуватися також мовою оригіналу. У журналі культивується й літературна критика, яка в останні роки знайшла свого талановитого представника в особі Сергія Єфремова.

Поряд із «Київською старовиною» інші київські наукові видання якісно і кількісно відступають у тінь. Таких видань – за винятком щоденної політичної преси – в Києві є ще три, і кожне з них, завдяки своєму географічному положенню, мусить вряди-годи постачати також внески до україністики.

Насамперед щомісяця тут з’являються «Известия» Київського університету, у яких друкуються здебільшого премійовані дисертації студентів і магістрантів, а також праці професорів. У давніших річниках цього журналу трапляються вартісні внески до української історії і літератури; тепер під впливом професора славістики Київського університету, Флоринського, не позбавленого заслуг славіста, однак слабкого філолога й затятого ворога українофільства, історико-літературні внески надто нечасті й надто слабкі, та й узагалі це ревю якось не змогло піднестися до значного становища в російській науці.

Ще менше це вдалося другому науковому виданню, «Трудам» Київської духовної академії, що також виходять щомісяця. Не тільки церковно-теологічний характер цього журналу, нелюбий інтелігентним російським верствам, але й часто досить проблематична якість його статей служать причинами його незначного поширення. Незважаючи на це, треба сказати, що тут публікувалося багато цікавих, здебільшого in crudo й не зовсім критично поданих внесків до староукраїнської церковної і літературної історії.

Більший інтерес, поруч із «Київською старовиною», викликають «Чтения в Обществе Нестора-летописца», що виходять щоквартально, де поряд із цінними матеріалами було опубліковано багато цікавих праць, особливо університетських професорів Дашкевича, Владимирова, Владимирського-Буданова та ін. Ці троє професорів, а поруч із ними ще два великороси, які викладають у духовній академії, Петров і Голубев, належать до досить численної у Росії групи вчених, які, хоч і не визнають себе українофілами, часто навіть зовсім далекі від цього руху, проте опрацьовують українські теми і таким чином роблять велику послугу українському національному рухові.

Так, професор Голубев опублікував велику, у двох товстих томах,, монографію про київського реформатора, митрополита Петра Могилу і низку вдалих праць про історію Київської духовної академії в XVII і XVIII сторіччях.

Професор Петров видав першу ретельну, хоча й виконану застарілим методом, історію української літератури XIX сторіччя.

Професор Дашкевич, поряд з історичними працями, видав також велику докладну критику праці Петрова (ця критика склала цілий том і подала закроєний на найширшій основі аналіз українського літературного життя першої половини XIX сторіччя), а крім того, низку менших студій над новою українською літературною історією.

Нарешті, професор Владимирський-Буданов здобув собі високошановане ім’я в російській науці своїми дослідженнями й публікаціями в царині староукраїнського і литовсько-українського права.

Порівняно з Києвом значно відстає друге університетське місто Правобережної України, Одеса. Одеса – нове місто, без національної й історичної традиції, від початку інтернаціональне через своє положення на морі. Одеський університет мав колись серед своїх викладачів видатних учених (назву тільки славістів Ягича і Григоровича, історика мистецтва Кондакова, археолога Бруна ), проте ніколи не переживав доби власного розквіту.

Для української науки тут робиться дуже мало; кафедру славістики представляє тут молодий росіянин Істрін, учень Тихонравова, який має добру школу в спеціальних працях, але негативно ставиться до українофільства, і навпаки, навіть у суто історичних питаннях виявляє московсько-централістичні тенденції. Також іще ніколи Одеса не була центром української літературної праці, хоча тут завжди діяла досить численна громада українофілів, серед яких були також дуже талановиті і літературно продуктивні особистості: покійний Петро Ніщинський, перекладач «Одіссеї», бібліограф і критик Комаров та ін.

Про інші більші міста Правобережної України, якось Кишинів, Бердичів, Житомир, Умань, Кременець, котрі в першій половині XIX сторіччя були значними центрами польського національного життя (згадаю тільки заснований Чацьким у кінці XVIII сторіччя Кременецький ліцей, який 1832 року був ліквідований російським урядом і закриття якого стало наріжним каменем для заснування Київського університету), треба тільки сказати, що вони після занепаду польського елементу в цій країні, ймовірно, тільки позірного, також утратили все значення для духового життя. Щонайбільше треба було б відзначити тут Кам’янець-Подільський, де завдяки турботам деяких науково освічених священиків (особливо настоятеля собору Сіцінського) ретельно підтримують місцеву церковну і культурну історію, а також плекають національний дух серед молодшого духовенства.

Примітки

…збірка козацьких народних пісень з мелодіями… – Очевидно, Франко мав на увазі працю кубанського етнографа та фольклориста Якима Бігдая «Песни кубанских и терских казаков» (Екатеринодар, 1896. – Ими. 1 – 3; 1898. Вып. 4 -14). До неї увійшло 556 пісень із мелодіями в авторській обробці, з них 318 українських.

…вже роками працює над збиранням етнографічних матеріалів спеціальна комісія. – Йдеться про «Общество любителей изучения Кубанской области» – суспільну краєзнавчу організацію, засновану 1897 р. в Катеринодарі. Це товариство видавало «Известия Общества любителей изучения Кубанской области» (з 1899 р.). Нараховувало 200 членів.

Багалій Дмитро Іванович (1857 – 1932) – український історик, громадсько-політичний діяч.

Історико-філологічне товариство при університеті… – Йдеться про Харківське історико-філологічне товариство при Харківському університеті у 1877 – 1919 рр.

…Товариство боротьби з неграмотністю… – Йдеться про харківське «Общество распространения в народе грамотности», засноване 1869 р. Організовувало загальноосвітні недільні та щоденні школи для народу.

Алчевська Христина Данилівна (1843 – 1920) – українська педагогічна діячка. З 1862 р. утримувала власним коштом жіночу недільну школу. У співпраці з учителями школи уклала бібліографічний збірник «Что читать народу» (1884 – 1906). Авторка низки методичних статей про навчання дорослих.

…двотомна праця «Що треба читати народу»… – Йдеться про рекомендаційно-бібліографічний довідник у трьох томах (1884 – 1906) з народного і дитячого читання, що його уклала X. Д. Алчевська з групою вчительок жіночої учительської школи в Харкові.

Бородай Олександр (1884 – 1914) – український громадський діяч, інженер, займався проблемою відродження кобзарства.

«Філологічні повідомлення». – Літературно-науковий збірник «Филологические записки», який виходив у Воронежі упродовж 1860 – 1917 рр.

«Черниговский листок». – «Чернігівський листок», російсько-українська тижнева газета, яка виходила в Чернігові з ініціативи гуртка українських літературних діячів (1861 – 1863). Видавець і редактор – Л. Глібов.

Глібов Леонід Іванович (1827 – 1893) – український письменник і громадський діяч, автор понад 100 байок; друкував свої твори у Львові.

…Чернігів був першим містом, яке створило регулярне видавництво для таких книг… – Йдеться про видавництво Бориса Грінченка, яке існувало в Чернігові у 1894 – 1902 рр. на кошти мецената Івана Череватенка. Здебільшого видавало друком науково-популярну й українську художню літературу. У 1906 – 1909 рр. продовжило свою діяльність у Києві.

…фольклористичний збірник Грінченка, а також його бібліографія українського фольклору. – Йдеться про книжки, що їх уклав Б. Грінченко: збірку «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (т. 1 – 3, 1895 – 1899), бібліографічний покажчик «Литература украинского фольклора 1777 – 1900» (1901).

Тарновський Василь Васильович (1837 – 1899) – громадський і культурний діяч, аматор української старовини, маршал Ніжинського повіту, меценат української культури, фундатор Музею українських старожитностей, де чільне місце посіла зібрана ним шевченківська колекція, яку він подарував 1897 р. музеєві Чернігівського губернського земства.

Безбородько Ілля Андрійович (1756 – 1815) – засновник гімназії вищих наук імені князя О. Безбородька (його брата) в Ніжині (1820), реорганізованої у Ліцей (1832), згодом в Історико-філологічний інститут (1875).

…прекрасною працею про українських кобзарів. – Йдеться про працю М. Сперанського «Малоруська пісня в старовинних російських друкованих пісенниках» (1906 – 1909).

…авторитетний музей південно-руських старожитностей (музей Поля)… – Йдеться про історико-археологічний музей імені О.М.Поля в Катеринославі, відкритий 1902 р. (з 1940 р. – Дніпропетровський історичний музей ім. акад. Д. І. Яворницького).

Левицький (Левитський) Микола Васильович (1859 – 1936) – український письменник, публіцист, громадсько-культурний діяч, засновник виробничих і трудових артілей на Херсонщині та Єлисаветградщині у 90-х роках XIX ст.

…наукове товариство, котре досить ненауково охрещене іменем Нестора Літописця… – Йдеться про Історичне товариство Нестора-літописця (Историческое общество Нестора-летописца), засноване 1873 р. при Київському університеті.

При канцелярії генерал-губернатора з 1840 року існує Археографічна комісія… – Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (часто іменується як Київська археографічна комісія), заснована 1843 р.

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – 1939?) – український літературознавець, публіцист, критик, громадсько-політичний діяч.

…«Известия» Київського університету… – збірник Київського університету під назвою «Киевские университетские известия» (1861 – 1916).

…«Трудам» Київської духовної академії… – Йдеться про науковий журнал «Труды Киевской духовной академии», який виходив при цьому закладі з 1860 р.

…«Чтения в Обществе Нестора-летописца»… – Маються на увазі «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца» – збірка праць, які видавало Історичне товариство Нестора-літописця з 1879 до 1914 р. Вийшло 24 томи. Найважливіші з них містили тематично об’єднані твори.

Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908) – український літературознавець та історик, професор Київського університету, член Російської академії наук. Автор праць «Отзыв о сочинении г. Петрова “Очерки истории украинской литературы XIX ст.”» (1888), «Княжение Даниила Галицкого» (1883) та ін.

Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838 – 1916) – російський вчений, професор історії російського права Київського університету. З 1882 р. – головний редактор київської Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, а з 1887 р. – голова Історичного товариства Нестора-літописця.

Григорович Віктор Іванович (1815 – 1876) – російський славіст українського походження, професор Казанського, Московського, Одеського університетів. Зібрав велику колекцію слов’янських рукописів.

Кондаков Никодим Павлович (1844 – 1925) – російський теоретик та історик мистецтва, археолог-візантиніст, професор Петербурзького університету.

Брун Пилип Карлович (1804 – 1880) – російський історик та археолог, професор Одеського університету, дослідник чорноморського узбережжя.

Ніщинський Петро Іванович (1832 – 1896) – український філолог, перекладач і композитор. Автор музичної картинки «Вечерниці» до «Назара Стодолі» Т. Шевченка, перекладів «Іліади» та «Одіссеї» Гомера, «Антігони» Софокла, інших творів.

Комаров Михайло Федорович (1844 – 1913) – український бібліограф, етнограф, громадський діяч.

…настоятеля собору Сіцінського… – Йдеться про Сіцінського Євфимія Йосиповича (1859 – 1937) – українського священика, письменника та краєзнавця.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 565 – 573.