Українознавство в Росії

Іван Франко

Окрім власне України, в Росії, особливо в обох її столицях Москві і Петербурзі, є багато інституцій і органів, де працюють видатні українці, наукова діяльність яких значною мірою також іде на користь зосібна й українському національному рухові.

Насамперед тут треба згадати так зване друге відділення Імператорської Академії наук у Петербурзі, яке в питанні про українську мову та її право на розвиток завжди утримувалося на висоті наукової об’єктивності й у своїх публікаціях постачало дуже багато цінних внесків і до україністики; особливо треба відзначити тут праці покійного Срезневського, професорів Веселовського, Шахматова, Соболевського (цей останній колись був професором університету в Києві і антипатиком українофільства) і Голубинського.

До найвидатніших членів цього відділення належав також недавно померлий Олександр Пипін, найбільший історик літератури Росії, який у своїх капітальних компендіумах (історія слов’янських літератур у 3 томах; історія російської літератури в 4 томах; історія російської етнографії в 4 томах) першим у Росії визнав окреме від російської становище української літератури, ясно висвітлив її головні напрями із правильної дослідницької перспективи і закроїв студії української національності на широкій культурно-історичній основі.

Та він зробив іще більше: хоча й великорос за походженням, він високо цінував національні й культурні домагання українців і як редактор авторитетного ревю «Вестник Европы» дуже часто підносив свій голос на захист прав цієї національності й мови проти безглуздих та антикультурних репресій із боку російської адміністрації.

На противагу до лементу панславістів і централістів, які бачили в українському русі загрозливий сепаратизм і небезпеку для єдності Росії, Пипін ніколи не втомлювався підкреслювати, що цей рух є лише природним вираженням локальної та етнічної своєрідності і як природне явище його не можна гальмувати; з іншого боку, як доказ багатства і розмаїтості російського етнічного типу його треба радше підтримувати і плекати, аніж пригноблювати.

1905 року Академія наук має зважитися на вкрай важливий для українських студій конкурс. Понад тридцять років тому покійний історик Костомаров передав Академії чималу грошову суму (понад 4000 карбованців), зібрану на підручники для українських початкових і середніх шкіл у 1861 – 1863 роках, з призначенням використати її на премію для науково опрацьованого словника української мови. Над словником відтоді ретельно працювали у Києві, і тепер ця робота завершена, а наскільки вона методологічно правильна і майстерна, незабаром покаже рішення Академії.

Поряд з Академією треба назвати ще й Імператорське географічне товариство в Петербурзі, яке, завдяки своїй експедиції, спорядженій у 1860-х роках для дослідження України, має великі заслуги перед наукою; результати цієї експедиції, опубліковані в семи великих томах, утворюють добре відому кожному дослідникові основу етнографічних, фольклористичних, лінгвістичних і споріднених із ними студій Правобережної України. У публікаціях Петербурзького університету, а також у повідомленнях Імператорської публічної бібліотеки час від часу з’являються цінні внески до україністики.

Із московських інституцій на першому місці слід назвати «Общество истории и древностей», що вже 100 років існує при університеті. Секретарем цього товариства і редактором його доповідей («Чтений») тривалий час був українець Осип Бодянський, і таким чином завдяки цьому у ста редагованих ним томах з’явилося також багато цінних матеріалів і внесків до дослідження української історії та етнографії, насамперед чотиритомний збірник галицько-угро-руських народних пісень Головацького, низка козацьких літописів і споминів із XVIII сторіччя тощо.

Тільки між іншим відзначимо, що надзвичайно багаті офіційні архіви, публічні й приватні бібліотеки та зібрання рукописів (поряд з університетськими і монастирськими бібліотеками назвемо лише Румянцівський музей у Москві і приватне зібрання рукописів графині Уварової) криють у собі безліч цінного матеріалу з української історії й літератури і завжди будуть метою паломництва усіх дослідників.

Цей огляд національного і культурного стану російської України можна доповнити ще згадкою дуже важливої й дуже характерної для зростання національної свідомости інституції – українського театру. Його не можна було згадати дотепер, тому що він іще не має стабільного місця перебування. Указ 1876 року забороняв також будь-які театральні вистави українською мовою; тільки постанова 1881 року уможливила існування українського театру, хоча він був дуже загальмований у своєму розвитку також різними докучливими цензурними приписами.

Перша українська мандрівна трупа виникла в Києві 1881 року завдяки клопотам українського поета й драматурга Михайла Старицького і групи таких талановитих акторів і почасти також драматургів, як М. Кропивницький, три брати Тобілевичі, відомі під театральними іменами Садовського, Саксаганського і Карпенка-Карого, а також папі Марія Заньковецька, Затиркевич та інші.

Завдяки їхній прекрасній організації, докладному вивченню українського народного життя і темпераментній, а в декого, як-от у пані Заньковецької, просто геніальній грі трупа штурмом завоювала собі загальні симпатії, досягла великих успіхів не тільки в Україні, а й у найбільш вимогливих столицях, Москві й Петербурзі.

Мандрівка цієї групи найважливішими російськими й українськими містами іноді була схожа на тріумфальну процесію; чарівність і милозвучність українського слова й української пісні пробуджували симпатії і прихильність також і до національного руху українців. До цього ще слід додати, що цензура, не дозволяючи українській трупі допускати до вистав ані перекладних історичних п’єс, ані п’єс із життя інтелігенції, формально примушувала її створювати свій оригінальний репертуар і обробляти при цьому винятково мотиви з українського селянського життя.

І сталося так, що через кілька років український театр мав у своєму розпорядженні єдиний такого роду репертуар народних п’єс, найкращі з яких, особливо драми М. Кропивницького й , подають грандіозно побачену і проникливо вивчену картину українського селянського життя за останні півсторіччя, якою не володіє в такому багатстві і повноті реалістичних образів жодна слов’янська нація. В останні роки тиск цензури поступово полегшився, театральний рух поширився, виникли численні трупи дедалі меншого значення, проте головна трупа, на чолі якої все ще стоять брати Тобілевичі, продовжує утверджуватись на провідних позиціях.

Примітки

Шахматов Олексій Олексійович (1864 – 1920) – російський мовознавець, історик давньоруської літератури, академік Петербурзької академії наук.

Голубинський Євген Євстигнійович (1834 – 1912) – російський історик, професор Московської духовної академії, автор праць з історії російської церкви.

«Вестник Европы» – російський науково-літературний журнал. Виходив у Петербурзі впродовж 1866 – 1918 рр. Одним із його редакторів був М. Костомаров.

…історик Костомаров передав Академії чималу грошову суму… на премію для науково опрацьованого словника української мови. – У 1877 р. хворий М.Костомаров заповів зібрані кошти російській Академії наук на видання словника української мови. 1905 р. Академія наук провела конкурс з присудження премії М. Костомарова (4000 крб.) за найкращий словник української мови. Другу премію присуджено «Словарю української мови» Б. Грінченка (т. 1 – 4, 1907 – 1909).

…експедиції, спорядженій у 1860-х роках для дослідження України… – Етнографічна експедиція в Україну, Білорусію та Молдову, яка відбулася у 1869 – 1870 рр., була споряджена Імператорським російським географічним товариством. Експедицію організував та очолив Павло Чубинський, її матеріали опубліковано у «Трудах этнографически-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1872 – 1878).

«Общество истории и древностей» – засноване 1804 р. «Общество истории и древностей российских» при Московському університеті. Видавало «Чтения в Обществе истории и древностей российских» (1846 – 1918) – періодичне видання праць цього товариства, де вміщено чимало матеріалів з історії України («История Русов», «Літопис Самовидця» та ін.).

…чотиритомний збірник галицько- й угро-руських народних пісень Головацького… – Йдеться про працю Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (Москва, 1878).

Уварова Параскевія Сергіївна (до одруження – княгиня Щербатова; 1840 – 1924) – російська культурно-освітня діячка, голова Московського археологічного товариства.

Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна (1856 – 1921) – українська акторка. У професійному театрі дебютувала 1883 р. в трупі М. Кропивницького, згодом виступала у трупах М. Старицького та М. Садовського.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 574 – 577.