1

Іван Франко

Літ тридцять тому ся пустиня вкрита

Була скаженим криком бойовим,

Її орали кінськії копита,

Скородили списи, тьмив сонце дим.

Безбожні перси, вороги спокою,

Огнепоклонники, чортячий плід,

На край сей налетіли сараною,

Пожар гасили кровію людською,

Згубить хотіли християнський рід.

І навіть на найвищую святиню,

На хрест господній у Єрусалимі,

Свої безбожні руки простягли.

За наш то гріх, розпусту та гординю

Господні руки, сильні, хоч незримі,

Отсей батіг страшенний піднесли.

Та, покаравши нас, і пожалів

Господь, як батько сплакану дитину,

Батіг зламав і геть на землю кинув,

А наші вгору голови підвів.

Наш монастир, хоч близько шляху був,

Якимсь великим, дивним чудом божим

Очей і рук поганців злих минув,

Та не уйшов бісів сітям ворожим.

Напроти нас, відділений лиш яром,

Якийсь безбожник збудував шинок,

Де подорожніх, мужів і жінок,

Вином поїв, троїв розпусти чаром.

Всю ніч не раз музика там гула,

Дудніли танці, гомоніли співи.

Тоді, припавши перед образ діви,

Всю ніч я вверх не підіймав чола,

З братьми молився, щоб минула нас

Покуса й грішних щоб піддвигнув спас.

Раз ніч була. Горіли ясно зорі,

В пустині вили шакали прожорі,

І холод дихав від вірменських гір.

Брати не спали ще, якраз вкусивши

Сухого хліба і води попивши,

Усякий в келії звертав свій зір

Душевний у нутро своє, вглиблявся

В ті тайники душі, де з темних нор

Встають бажання, пристрасті і зла вся

Фаланга, тут боровся з злом, скріплявся

Молитвою, найкращою з підпор.

В ту пору ключник наш, брат Митродор,

Прийшов і сповістив мене, що коло брами

Два люди є і стукають шаблями.

Воєнні, знать, бо панцири блищать,

І ранені, бо стогнуть і кричать,

Рятунку просять, бо їм грозить згуба

В степу від стужі чи від звірів зуба.

Перехрестивши божую домівку,

Себе й братів, щоби все зле прогнать,

Я мовив: «Неможливо нам не дать

Недужим помочі і пристанівку.

Воєнні – може, наші се брати,

Що за Христову віру носять рани?

А хоч поганці, слід їм помогти,

Бо брат наш кождий, хто шука мети,

А вдвоє – кождий хорий, безталанний».

І з ключником до брами я подався.

«Хто стукає до монастирських брам?» –

«Рятуйте раненого! – обізвався

Знадвору голос. – Бо прийдеться нам

Пропасти в тій пустині!»

Ми в тій хвили

Замки відперли, браму відчинили.

При брамі лицар молодий стояв

І другого, зомлілого, старого,

В своїх обіймах, плачучи, держав.

«Отці святі, рятуйте батька мого!

Ми християни, царські вояки.

Поганці нині відділ наш розбили,

А нас, що від ворожої руки

Живі втекли, весь день степом гонили,

Аж поки батька тяжко не зранили.

Остатнім ще зусиллям удалось

Нам омилить ворожії погоні,

В яри втекти. Тут сонце й уляглось,

Попадали з утоми наші коні».

Старого рицаря ми бережливо

Взяли на руки, в келію внесли,

Кликнули брата Агапіта живо,

Що силу трав, які кругом росли,

І соків знав таємні переміни

І рани вмів гоїти, біль втишать.

Та головою похитав наш брат,

Побачивши старого. «Ті руїни,

Мабуть, не будуть вже душі житлом!

Вся кров стекла! Тут моїх штук границя.

Се тіло смерть втяла своїм жалом, –

Хіба про чудо богу тут молиться».

Три дні старий ще в ранах простогнав,

На хвилю не проснувшись із нетями,

Вкінці в обіймах синових сконав.

Землі віддавши тіло, молодця ми,

Як знали, потішали. Та він був

Неначе травка, що косою втята:

Не впала ще, а в’яне. Мов забув

Про світ, а знав лише свойого тата.

Зачудований, слухав наших слів,

Та бачилось, що їх не розумів.

Не плакав, не ридав, о гріб не бився,

Лише з таким переляком глядів,

Мов сам не знав, що з ним, де опинився.

На гробі батьковім день в день сидів,

Мов у тумані, навіть не молився

Німий, блідий, неначе остовпів,

Не пив без силування, ані їв

І так ослаб і весь позеленів,

Що вже додолу, наче труп, хилився.

І я пізнав: се сатанові штуки,

Се він, проклятий, в душу молоду

Накапав трути, дикої розпуки,

Накинув вірі чортівську узду,

І своїм списом поразив надію,

І в груді розбудив тривоги дрож.

Та з ним давно боротися я вмію,

То й тут пізнав, що гаяться не мож,

А треба з ним боротися.

Отож,

З усього серця помолившись богу,

Щоб дав свою мені в сей бій підмогу,

Я к собі парубка велів позвать

І лагідно почав його навчати,

Що нас усіх земля прийме, як мати,

Що всім нам в ній по труді спочивать,

Що кождому господь відмірив міру

І кождому прийде своя черга,

Що він на те закон нам дав і віру,

Щоб в смерті ми не бачили врага.

Щасливі ті, що мруть у божім бою,

Життя своє за інших віддають,

За боже слово жертвують собою,

За хрест господній кров свою проллють!

Не плакать нам по них, а веселиться,

Що славно так в житті свій шлях пройшли

І будуть в небі господу молиться

За своїх любих рідних на земли.

Марін – так звався парубок – стояв

Німий, блідий, схиливши в землю зори,

Не плакав, не корився, не зітхав,

Стояв, мов труп або смертельно хорий.

І бачив я, що власть велику взяв

Над ним наш ворог, на все злеє скорий.

Отож, піднявши голос свій немного

Остріше, став я говорить до нього:

«Не забувай, що нам Христос повів:

«Хто не візьме свого хреста на себе

І не піде в мій слід, не буде в небі».

А знаєш, що таке той хрест Христів?

Нести покірно всі земні страждання,

Стояти твердо проти всіх покус,

Тривати в правій вірі до сконання

Без сумніву, несхитно, без вагання,

Як се чинив на приклад нам Ісус.

Бо ворог наших душ не спить ніколи,

Ричить, мов лев, шука, кого б пожер.

Мов кігті, в душу запуска розколи

І силу волі палить, мов костер.

До серця він гадюкою приссеться,

І в мозку думкою одною в’ється,

І поразить знесиллям весь твій ум.

І скрутить все нутро твоє тривога,

Не можуть груди ні зітхнуть до бога,

Ні здвигнуть змору, побороти сум.

І наче птах, в лету стрілою вбитий,

Паде, і треплеться, і на лету кона, –

Так гине дух, розпукою повитий,

І радуєсь тій згубі сатана».

Затріпалося серце у Маріна,

І судорога зціпила уста;

Мойого ока не уйшла та зміна,

Я добре знав: тривога се зміїна

Перед могучим подувом Христа.

І голос свій піднявши, наче гук

Гірського грому, бурі степової,

І чудотворний взявши хрест до рук,

На ворога я вдарив, наче крук,

Словами, повними жаги святої:

«Дух гордості, зневіри й самолюбства

Клубиться в серці твоїм, мов дракон!

Його слова – на всяке зло підкупства,

Його зітхання – всіх огид закон,

Його поради – се огонь пекельний,

А сумніви – пекельная смола.

Він бреше, мовлячи тобі: «Будь вольний», –

Бо певний, що впадеш ти в сіті зла.

Правдива воля лиш в ярмі Христовім,

Правдива вищість лиш в покорі є!

Як чоловік в одінні азбестовім

В пожежу йде, ногами в грань стає

І полум’я у нього п’яти лиже,

Та шкодити не здужає йому, –

Так дух твій лиш тоді страшную тьму

Покуси сатанинської прониже,

Коли, шкарлущу скинувши пихи,

Одінеться в веретище покори

І, в небесах свої втопивши зори,

Слізьми свої змиватиме гріхи».

І бог мойому слову силу дав:

З очей Маріна бризнули рікою

Гарячі сльози, і передо мною,

Мов вітка, збита бурею страшною,

Додолу впав і важко заридав.

І довго й слова він не міг сказати,

Лиш бився в груди, мов зовсім утратив

Дар мови, хлипав і в якімсь страсі

Довкола так безрадно оглядався,

Мов помочі від когось дожидався,

А врешті ледве-ледве обізвався:

«Мій батько, отче, вмер в тяжкім грісі.

Який се гріх, не вмію вам сказати,

Та ніч у ніч являєсь він мені –

Не знаю, чи наяві, чи у сні,

Бо явища я жду й не можу спати.

Він у дверях стоїть, німий, заклятий,

Блідий-блідий, з хреста неначе знятий;

Вся стать його – то образ лютих мук;

Всю ніч отак стоїть і не щезає,

Не каже й слова, поглядом благає,

Щоб вирвати його з чортівських рук.

Порадьте ж, отче, що мені робити,

Щоб власної душі не погубити

І ще й батьківський відкупити гріх?»

При тих словах мені зробилось стидно,

Бо вже тоді було доразу видно,

Що ворог підійма мене на сміх.

Та я не хтів сього порозуміти

І забажав появу сам уздріти,

З Маріном ніч у кельї провести.

Та парубок страшенно тут змішався,

Весь спаленів і довго не рішався

Сказати слово.

«Сину, бачу, ти

Знов сумніву гадюці піддаєшся!

Знов пазури на ум твій простяга

Той темний дух! І дарма з ним ти б’єшся,

І вір мені, від нього не спасешся,

Допоки хмара душу заляга.

Скажи мені, що там тебе ще мулить?

Нехай я буду друг і батько твій.

Як батько сина любо к серцю тулить,

Осушить сльози, верне супокій,

Так я…»

Та тут схилив чоло Марін

І мовив: «Отче, будь по вашій волі.

Даруйте сумнів сей! На хвилю він

В душі піднявся, мов туман у полі.

Я буду вам послушний».

І пішов,

Мене лишивши в почутті гіркому,

Що до душі його я не знайшов

Дороги, що скриває щось там він,

Чого не важиться сказать нікому.

Настала ніч. У келії Марін

Вже ждав мене. Блідий був, аж зелений,

Та супокійний. До землі поклін

Віддав мені і мовчки, похилений

Став, наче ждав, що я звелю робить.

«Молімось богу, сину!» – я говорю.

І перед скорбним образом Христа

Припали ми, і, тулячи уста

До пилу земного, свій дух угору

Знесли, і гаряче молиться стали.

Та тут ще раз господь свій дивний знак

Послав мені: я промолився так

З годину, як почув, що нагло впали

Душевні крила, згас огонь яркий,

Замкнулись для молитви неба брами

І клонить, клонить сон мене важкий.

Збираю сили, ще часок який

Даремно з ним борюся я думками,

Даремно сонні очі тру руками,

Даремно в тямі найгрізніших слів

Шукаю, щоб прогнати сонну змору:

Чим більш силкуюсь підвестися вгору,

Тим більш вона мене гне вділ і вділ.

І врешті – грішний чоловік – заснув я,

І що там в келії робив Марін,

Чи бачив знов свою появу він,

Чи ні – сього не бачив і не чув я.

Аж як церковні загуділи дзвони,

Збудився я. Марін усе клячав

Перед розп’ятим, плакав, бив поклони,

А далі встав і говорить почав:

«Молитві вашій дякуючи, отче,

Сю ніч мені господь зіслав спокій

І намір утвердив несхитний мій

Ярмо його прийняти найсолодше,

Зректися світу та його утіх,

Життя йому на службу посвятити,

Молитвою і постом батьків гріх

І власні всі провини відкупити.

Ваш монастир най буде мати та,

Що скорбнеє, приблукане дитя

Любовно під полу свою приймає.

Прийміть мене! Нехай святий обіт

Сповняю тут, де той зрадливий світ

Ні послуху, ні власті вже не має,

Нехай труджусь і богу милий плід

Приношу тут, де батько мій дрімає».

Мов ангельська музика, ті слова

Були для мене. Радо привітали

Їх всі брати. І зараз старці два

Маріна правила навчати стали.

Пройшло півроку. В пості, молитвах

Він був такий гарячий, невтомимий,

І бачилось: надземний світ незримий

Так близько до душі його приляг,

Що я сповнив його палкі бажання,

Загородив йому навіки світ

І вбожества, і чистоти, й мовчання

Прийняв від нього й послуху обіт.

І бачив я, як радісно ступав він

На сей важкий, безповоротний шлях,

Яку незламну в серці віру мав він,

І серце к ньому чар таємний тяг;

І кождий мовив не раз, не два рази:

«Се божий рицар без тривоги й змази!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 287 – 295.