2

Іван Франко

У коршмаря, що недалеко скиту

Держав шинок, була одна дочка.

Хоч християнин коршмар був, та неситу

Погоню за земним добром, не вкриту

Ніяким стидом, мав він за божка.

І хоч щорана голосно, мов мати,

Серед пустині дзвін наш голосив,

І в душу тугу за святим вносив,

І зблуканих на правий шлях просив, –

То шинкаря й нікого з тої хати

Ми досі в церкву не могли діждати.

Аж ось тепер шинкарськая дочка

В одну неділю в церкву завітала.

Я озирнув її: жага палка

З її очей блискучих так і сяла.

З її розкішних, запахущих кіс

До мене демон явно реготався,

Її чудово гарний прямий ніс

Був мов вежа, з котрої скритий біс

В серця мужськії стрілами метався.

І груди, й стан, і хід її, і зір,

Лице, й уста, і брови – все свідчило,

Що в сьому тілі зрадник, лютий звір

Заклав свою столицю і свій двір,

Що серце теє для добра застило.

І я молився богу, щоб від нас

Він зволив сю покусу відвернути.

Коли на згуби шлях ступила раз

І згуби їй страшної не минути,

То хай бодай в безстидності своїй

Домівки божої святий спокій

Диявольським пожаром не бентежить,

Нехай панує і ясніє там,

Де грішних цар, де зборище скотам,

Де панувать і згинуть їй належить.

Не пом’яни, о господи святий,

Мені колись сього гріха тяжкого.

Премудрий був твій суд і шлях крутий,

Та темний для мого ума мілкого!

І щонеділі відтепер вона

У нашу церкву пильно приходила,

І, хоч побожно вниз лице хилила,

Я чув, що в неї в серці сатана,

Що не молитися вона приходить,

Що потаємно, знай, очима водить

Там, де брати в молитвах і піснях

Стоять. Стискав у мене серце жах,

Грозило щось, мов прочування смерти,

Та я не міг для неї храм заперти.

Аж ось сказав мені брат Митродор,

Що мав повинність пильнувати брами

І зчаста оком окидать простор,

Щоб стерегтися перед ворогами, –

Що дівку сю видає він щодня,

Як близ монастиря вона снується:

То на коні степом вона ганя,

То десь в яру співає і сміється,

То мов говорить з ким – такі слова,

Аж кров у жилах від огиди стине, –

То, вдершись на скалу, камінчик кине

В наш монастир, платочком повіва,

То плаче, – ні, не плаче, а ридає

Так важко, голосно, аж серце крає.

Не знав я, що й подумати про те.

Усіх братів став пильно підглядати,

Чи вже не вспіли ті чортівські чати

В твердині божій вилом розпочати,

Чи кукілю не вспіли підмішати

В пшеничне, чистеє зерно святе.

Та хоч оба ми з братом Митродором

І день, і ніч довкола пасли зором,

В монастирі ще панував спокій.

Ніхто з братів не блід і не мішався,

На північні відправи не спізнявся,

У божій службі не дрімав важкій.

Аж ось одного дня серед спокою

Стук, стук до брами. Митродор прибіг:

«Коршмар до нас! Не сам іде, з дочкою!

Бажає він розмовиться з тобою».

Було се, наче серед літа сніг.

Яка мені з тим коршмарем розмова?

Та я велів у келію свою

Ввести його. Прийшов, стоїть. Стою

І я, жду першого від нього слова.

«Чи ви ігумен?» –

«Я». –

«Ну, добре ви

Своїх бичків пильнуєте в тій стайні!

Нема що мовить, до дівчат звичайні.

Ось вам дочка єдиная моя.

Дитя було невинне, боязливе,

А нині що? Нехай вона сама

Говорить! Я боюсь зійти з ума

І слово вам сказати образливе».

І починає дівчина казати,

Що брат один – ім’я його не зна –

Скрадався ніччю до її вікна,

Вікном добувся до її кімнати

І хитрими словами переміг

Її стидливість, затроїв жагою

І наклонив невинную на гріх,

Приобіцяв з монастиря втекти

В Арменію і взять її з собою.

«З лиця його пізнати можеш ти?» –

Спитав я, аж подавшись під вагою

Тих слів страшних. Вона сказала: «Можу».

Піддавшися зовсім на волю божу,

Я попровадив батька і дівицю

Там, де брати в щілині кам’яній

Трудилися, копаючи криницю.

І всіх рядом поставивши при ній,

Я мовив їй: «Скажи, котрий се був?»

І сам очима по братах шибнув.

Стояли всі спокійно, очі вниз,

Один лиш затремтів і зблід дотла –

Марін.

А дівчина лиш раз очима блись,

На нього вказуючи, прорекла:

«Се він».

Коли стріла затрута свисне з лука

І вб’ється в кість, коли вжалить гадюка

І чуєш ти, як в жилах кров твоя

Стинається, як смерть в суставах бродить

І звільна, звільна к серцю вже доходить, –

Так я здригнув, коли ота змія

Свої слова гадючі просичала,

І в першій хвилі так душа моя

Супроти них уся до бунту стала.

Що, бачилось, я скорше б віри йняв,

Коли б була рекла, що се був я.

Та годі! Я свою повинність знав,

Дав знак Маріну, щоб ішов за мною,

Вів’яну в келію ще раз позвав

І божою правицею страшною

Закляв її, щоб правду говорила,

Марінові до ока посвідчила,

Що, де, коли і як він їй казав.

І тут вона так гірко стала плакать

І, хлипаючи, почала балакать:

«Ще вояком сей муж у нас бував,

Тоді ще я йому у око впала.

Він говорив зо мною, жартував,

Знать, чесноти моєї трібував,

А далі став просити, щоб я ждала

На нього, аж з походу верне він.

Я з усміхом слова його приймала,

Хоча мені сподобався Марін.

Та він, аби в любов мою вбрехаться,

Почав мені божиться, присягаться,

Що любить, любить над життя мене

І що коли, мовляв, в війні не згину,

Коли в поході смерть мене мине,

Візьму тебе за вірную дружину».

І далі, плачучи, розповідала,

Як з тугою й слізьми на нього ждала,

Аж ось четвертий місяць вже мина –

В чернечій рясі пізно серед ночі,

Каптур увесь насупивши на очі,

Застукав стиха до її вікна.

Тут руки не здіймаються старечі

Списать мерзенні, богохульні речі,

Якими б то на гріх тілесний він

Її наклонював, аж поки, п’яна

Підмовою, не піддалась.

Вів’яна

Замовкла. Весь блідий, мовчав Марін.

«Мій сину, чуєш, що вона сказала?

Що ти на се?»

Мовчить, мов та стіна,

Марін, сльоза лиш в оці заблищала.

«Скажи, чи правду мовила вона?

Христом тебе небесним заклинаю!»

Він затремтів і наче десь із дна

Душі добув слова на світло дня:

«Ні, я не винен. Я її не знаю».

У мене мов тягар із серця впав.

Та ось коршмар неначе сього й ждав,

У лютості страшенному розпалі

Прискочив і в лице Маріну дав.

Зросились кров’ю щоки ті зів’ялі,

А злий коршмар кричить: «Брехуне клятий!

Ти ще перечиш? Ти її не знав?

Чи я тебе в господі не видав?

Чи хочеш і мені брехню завдати?»

«Мій сину, чуєш, що й отець свідчить

На тебе? Що на се сказати маєш?»

Марін стоїть недвижно і мовчить.

Я до дочки: «Чого ж тепер жадаєш?»

Коршмар

Чого насіяв, най тепер і жне!

Вів’яна

Жадаю, щоб за жінку взяв мене.

Я

(до Маріна)

Мій сину, справедливе їх жадання.

Коли небачно ти свій шлюб зламав –

Признанням до вини твоє мовчання –

То йди у світ! Гріх менший будеш мав,

Зламавши монастирськії обіти,

Ніж жити тут і гріх тяжкий таїти,

А може, й інших зводячи на гріх.

Та тут Марін упав мені до ніг

І скрикнув: «Отче, всяку кару нині

Вкладай на мене, хоч живцем у гріб

Вели зарить, лиш на коршмарський хліб

Не шли, на мужа тій страшній дівчині!

Страшна вона! Не можу й глянуть я

На неї без страху. Пекельна мука

Не може гірша буть, як ся змія!»

Мов рідне щось, мов голос сина, внука,

Взяли мене за серце ті слова,

Та впертая стареча голова

Умом холодним серце заглушила.

«Він винен», – думка зразу се рішила,

І про одно лише я міркував,

Аби скінчить без зайвого скандалу

Та справу протягти, а там помалу

Склонить Маріна. Я розтолкував

Се коршмареві шептом. Він згодився

Чекати, доки можна, і пішов

З дочкою. Я з Маріном сам лишився.

«Мій сину, – став я промовляти знов, –

Скажи тепер, що сталося з тобою?

Не бійся! Всі живемо боротьбою,

Всім хитрий демон часто бурить кров.

Згрішив ти, – ну, та хто з нас без гріхів?

Господь дав силу нам, щоб гріх минути,

Та грішним дав три шляхи до покути, –

Чи ж ти не знаєш тих святих шляхів?

Вони зовуться: сповідь, жаль, відплата.

Признайся, жалуй і все зло направ –

А буде вся провина з тебе знята».

Марін стояв блідий і все мовчав.

І дарма я на нього напирав,

То лагідно, а то й грозить почав,

І стала річ моя гнівна, завзята:

«Безчесний хлопче з серцем кам’яним!

Чи знов ти чорту власть дав над собою?

Чи знов своєю клятою грізьбою

Він засклепив уста твої? Чи з ним

В душі ти хочеш богу ще служити,

Отсе святеє місце ще сквернити?

Покайся! Ще три дні тобі даю

До намислу. Як за той час свою

Не зміниш волю, не всмириш гординю,

Не виявиш серед братів усіх

Свій гріх

І не візьмеш за жінку ту дівчину,

То клятву я страшну на тебе кину,

З монастиря навіки прожену

І браму за тобою сам замкну»

Пройшли три дні. Вся братія зібралась

На монастирському подвір’ї. Став Марін

Обвинувачений перед їх збором. Він

Блідий був і мовчав; не обізвалась

Ані одна душа в тій скорбній справі,

Лиш я, серед усіх них ставши на мураві,

До нього тихим голосом озвався:

«Що маєш нам сказать? Уже ти нагадався?

«Не винен я», – відмовив він виразно,

І дрожі не було у голосі його.

До братії звернувся я приязно

І запитав: «Не зна хто з вас чого,

Щоби за ним свідчило або проти нього?»

І одноголосно сказали всі: «За ним

Усе його життя, що прожили ми з ним,

А проти нього не свідчить нічого».

Те саме й я обдумав за ті дні,

Бо в чуйності жили ми всі та в згоді

І не було таємної вини

Ні в кого з нас, хіба в отсій пригоді.

Тому лишив я все на божу волю,

Поки не виявиться щось нове,

А сам за той час щиро бога молю,

Аби не затемнилося чуття живе

В моїй душі, аби в тім божім дому

Я кривди свідомо не учинив нікому.

І кождий день я ждав на коршмаря,

Що надійде знов до монастиря

З дочкою та з домаганням своїм

Або з оружною та п’яною юрбою,

Що в нього вчилася розпусти та розбою,

Нападе силою на божий дім.

Але минали дні за днями тихо;

Здавалося, минуло наше лихо,

Та нагло вдарило воно, мов грім.

Пройшли три місяці від того дня,

Як на Маріна та наскочила пеня,

Коли одного ранку, скоро світ,

Застукано у монастирську браму.

Се був коршмар і з ним чималий супровід:

Кінь віз дочку, за нею йшла услід

Бабуся, що була за повивальну маму;

Вона несла повитую дитину,

При ній ішов коршмар і вів свою дружину,

За ними ж ані дать, ні взять

Оружних їхало на конях пар із п’ять.

У монастирський двір ми всіх їх не впустили

І перед брамою дитину охрестили,

О що просив коршмар. Як се я довершив.

Маріна він покликать попросив,

До рук йому віддав хрещеную дитину

Й сказав: «Твою великую провину

Даруємо і я, й дочка моя,

Але дитина ся нехай буде твоя».

«Амінь!» – сказав Марін і в руки взяв дитя.

Тоді до нього строго мовив я:

«Тепер аж до вітцівства ти признався,

Якого досі так уперто відпирався.

Не проклену тебе за твій великий гріх,

За чесноту твою й задля трудів твоїх,

Та відтепер ся монастирська брама

Для тебе замкнена на весь твій вік,

Мов брама раю для упавшого Адама,

І відтепер не наш ти чоловік».

Сказавши се, до брами я звернувся

І ждав, аж всі брати у монастир ввійшли;

Ввійшов остатній я й назад не озирнувся

На тих, що там за брамою були.

Марін лишився теж з дитиною в руках;

Для мене він немов умер в тій хвили.

Чи з коршмарем до коршми він потяг,

Чи ті оружнії його в свій гурт приймили,

Мені се ані в думку не прийшло.

Нема його віднині вже між нами,

За ним замкнулися вже монастирські брами,

Й моє сумління супокійнеє було.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 295 – 303.