3

Іван Франко

Заснув я супокійно тої ночі

І довго спав, і не було мені

Ніяких привидів. Аж геть вже по півночі,

У другім або третім моїм сні,

Мені явився рицар той старий,

Отець Маріна, що помер між нами,

Явився в крові весь, страшний, що боже крий,

Мов підіймається з своєї ями

Й до мене промовля турботними словами:

«Не маю супокою під землею.

Що ти зробив з дитиною моєю?»

Хотів перехреститься я ві сні,

Але рука не піднялася в мене,

І видалось нараз таке мені,

Що домовини віко те студене

Мене прикрило. Не знайшов я слів,

Щоб привидові що-будь відповісти,

Та й що ж би справді я йому повів,

Коли не мав про його сина вісти?

Була мені в ту ніч до ранку зла тривога:

Заснуть не міг, молився, лежачи,

Але не знав, чого просити в бога,

Лише в тім неспокою уночі

Зарікся я весь рік не виходити

Із келії, аби ще більш не поблудити.

І так я рік безвихідно прожив,

На свободу свою сам пута наложив,

А монастирськії діла на тім не потерпіли.

Брати, до строгого порядку привичні,

Не причиняли клопотів мені,

А що там поза мурами творилось,

Кому з ким воювалось чи мирилось,

Про те не знали ми та й знати не хотіли,

Аби лиш наш спокійний монастир,

Аби лиш в нім (був) божий лад і мир.

А як прийшла річниця тої ночі,

Яку останнє бачив я на очі

Маріна, знов мені той самий сон приснився.

Отець його в труні живий мені явився,

Вже не кровавий, не такий страшний,

Але впер в мене погляд свій сумний

І, мов не можучи підняться з ями,

До мене мовив знов турботними словами:

«Не маю я спокою під землею,

Що ти зробив з дитиною моєю?»

І знов у мні немов застила кров;

І знов я відповіді не знайшов

На запит той, бо весь рік не займався

Нічим зовнішнім і вистерігався

Навіть за мур монастиря глядіти,

Про що-будь позамонастирське знать,

Чим-будь цікавиться та чого-будь жаліти,

Аби не втратити господню благодать.

І знов я рік безвихідно прожив,

На себе сам нову неволю наложив,

Себе від всякої провини сторожив.

І знов прийшла річниця тої ночі,

Коли Маріна я на свої очі

Востаннє бачив, і вже втретє сон

Той сам мені приснився. До вікон

Моїх застукало; я, ніби молодець,

Зриваюся (з) постелі й зазираю,

Хто стукає? Аж се той самий мрець,

Що ще торік лежав у домовині,

Тепер стояв у північній годині

Коло вікна, – Марінів се отець!

І мовив він до мене: «Не вмираю,

Хоча похований давно. До раю

Не можу через тебе я дійти,

Ані розстатися з сею землею.

Чом не відповідаєш мені ти,

Що ти зробив з дитиною моєю?

Даремно ти себе в тій келії неволиш.

Гріха свого ти не відпостиш, не відмолиш.

А виглянь лиш за монастирську браму,

А то душа твоя піде у вічну яму».

При тих словах щез привид від вікна.

Була його поява не сумна

Сим разом, а по-рицарськи хоробра,

І в мене думка зродилася добра:

«Уранці завтра, скоро тільки встану,

Піду й за браму монастирську гляну».

Та думкою-таки зістала:

Уранці неміч сили відібрала,

Мене на кілька днів до ліжка прив’язала.

Прийшов покликаний брат Агапіт,

На неміч свій лікарський дав совіт,

І я почав його розпитувать про світ.

Він більше знав, звичайно, від нас всіх,

Бо для лікарських рад і духових потіх

Його не раз до сіл і міст сусідних,

І до багатих, і до бідних,

То кликали, а то й верблюдами возили.

Про се про теє ми поговорили,

Втім, я, немов могильний камінь захитав,

І про Маріна запитав.

Всміхнувся Агапіт: «Та він собі упрямий.

Там будку збудував в печері коло брами,

Жиє з дитиною і трудиться якмога

І хвалить бога».

«Жиє з дитиною! Та як же він жиє?

Чи хто йому яку там поміч подає?»

«Не знаю, – мовив Агапіт. – Я раз

Усього був у нього для дитини,

Як занедужала, а брат ключар щоднини

Шле глечик молока через дяка,

А там чи поміч ще йому яка,

Крім ласки божої, приходить, я не знаю».

От Агапіта я по хвилі знов питаю:

«А як ти в нього був, то той Марін –

Не мовив що тобі про мене він?»

«Немного мовив, – Агапіт відрік. –

Ігумен поступив як чоловік,

Замкнув передо мною свій чертог,

Та не відправив мене бог».

І став я з Агапітом міркувати,

Як з тим Маріном поступити нам,

І мовив Агапіт: «Я ради вам не дам,

А братія не сміють вам сказати,

Що раді всі його у монастир прийняти,

Тим більше, що почав він часто хорувати».

Мене немов у серце щось шпигнуло,

Та почуття гірке ще в мене не минуло,

Що винуватий тяжко був Марін

І до вітцівства сам признався він.

До Агапіта рік я: «Буде так:

Мойого прощення йому найменший знак, –

Прийму його в отсю святу обитель,

І буде він найменший наш сожитель,

Без риз чернечих, без чернечої вислуги,

Без вступу в церков, без причастя тайн святих,

Між нами буде він не наш, ні в сих ні в тих,

Ужитий для кухонної послуги,

Аж рік йому скінчиться тридцять другий».

Нічого Агапіт на теє не сказав,

Лиш братії слова ті передав,

Вони ж самі на себе те взяли,

Маріна в монастир з дитиною ввели,

Йому на скромне, затишне житло,

Аби ніде його й видати не було,

Маленьку келію при кухні віддали.

Отак прожив він без малого рік,

А мав ще жити десять літ в тім стані.

Як там внизу життя своє волік,

Я не цікавився, мені незнані

Були його труди, його терпіння.

Сам він про них нічого не сказав,

Ні до чого нас не зобов’язав, –

Так і не знатимуть пізніші покоління.

Та ось учора в південну годину

Брат Агапіт до келії моєї

Ввійшов, Марінову приводячи дитину.

«Сей хлопчик, – каже він, – із келії своєї

Прибіг до мене й стукає завзято

І каже: «Вчора спав весь день мій тато,

І всю ніч спав, не хтів і рано встати

І не казав собі нічого подавати».

Заглянув я до келії тієї

І бачу, неживий лежить Марін;

І, як міркую з практики своєї,

Уже дві ночі й день, як умер він.

Дай доказ добротливості твоєї,

Заглянь туди, де йому стався скін.

Вели покійне тіло чисто вмити,

На похорон прилично нарядити.

До келії малої ми ввійшли,

І не було нам жалю, ні тривоги.

Марін лежав простертий на земли,

На грудях руки зложені і босі ноги.

На нім одежа груба полотняна,

Лице безвусе, мов у молодця,

В руках мала іконка злототкана,

Єдина пам’ятка покійного вітця.

Я зараз зарядив умити тіло,

Та тут страшная нам явилась новина:

Як світло в келії півтемній заясніло

І роздягли його два братчики всеціло,

Ми бачимо, що се не муж, але жона.

Постами й працею зв’ялені лиця,

Зів’ялі груди і запав живіт,

Але по всьому видно, що дівиця

Безчасно згасла, наче маків цвіт.

І перша думка шибнула у мене

Про коршмаря та про його дочку.

І мовив я: «Лишить так тіло се блаженне

Задля страшного божого знаку!

Самі ж покличте коршмаря з дочкою

Та з гостей їх цілою толокою!

Та не кажіть, що сталось тут у нас,

Лише кажіть: «Ігумен просить вас».

Вборзі прийшов коршмар і Вівіяна,

Не надіючися для себе лиха;

Вона сиділа досі не віддана,

Любилася то з тим, то з іншим стиха.

Маріна вже давно, мабуть, забула,

Раділа, що його в нещастя вперла,

Та як на тіло голеє зирнула,

Лиш очі витріщила, раз зітхнула,

Ніби всміхнулася, і тут же вмерла.

Коршмар, що зразу також дивувався,

Чого його ігумен завзива,

Побачивши мерця, відразу догадався,

Що тут якась пропаде голова.

А бачачи, як покотилась мертва

Його дочка, не вмлів, не розридався,

А на ігумена наскочив люто:

«Ти, моримухо, мушача отруто!

Ну, що ж ти наробив? Чого ти звав нас?

А я й свою ще потрудив дитину,

Гадаючи, що на якусь гостину

Нарешті запросить надумався та ждав нас.

А тут – на, маєш! Що, се твій Марін?

Ну, та й держав же ти його у ямі.

А, ба! Не муж, але дівиця він?

На, маєш, має внук мій аж дві мамі!

Та й гарно ж ти обі докупи звів!

Ту заморив, мою ж хоч би сирую ззів.

Тепер вона й мені вже не потрібна.

Віддав вам внука я, лишаю й маму.

На моїй доні шовк, на тій сорочка згрібна, –

Відчитуйте ж їх тут та відспівайте здрібна

Та й закопайте їх обі у одну яму!»

Сказавши се, коршмар ще тричі плюнув,

І на чоло завій важкий насунув,

І геть пішов з монастиря святого,

І більше не чували ми про нього.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 304 – 309.