10. Оповідання Михайла Гуртера

Іван Франко

«Так ось я вбив! – думав капітан. – Убив чоловіка, приятеля! Я убійця! Маю на совісті людське життя, а сам жию! Що ж дальше? Куди тепер?»

Вийшов на вулицю. Офіцери, що патрулювали тамечки, переждавши, поки перегомонів гук вистрілів, покинули свої становища і поспішили до зали. Здибавши капітана на ганку, запитали його про щось, та він не зрозумів їх і пройшов мимо них без відповіді. Коли вийшов за браму стрільниці, видалося йому, що з обсягу замешканого світу вийшов у якусь безбережну пустиню.

Почував, що те, що було перед хвилею, що лишилося за ним, се є минувшина, є щось таке, що минуло безповоротно, обірвалося за ним, як міст, підмулений водою, по котрім він пройшов на якийсь новий незвісний берег. Не верне вже там, відки вийшов, не побачить того, що лишив за собою. Те, що почнеться в слідуючій хвилі, буде щось зовсім, зовсім нове і незнайоме. Чи буде зле, чи добре? Не знав сього, не був цікавий знати. Різниця між добрим і злим затерлася в його душі, так як правого і лівого боку немає в безбережній безконечності.

– Я вбив його! Вбив чоловіка! – повторяв капітан, помалу ступаючи вулицею.

Дивувався, що се сталося так моментально. Дивувався сам собі, що сей факт не зробив на нього більшого вражіння, що викликав у його душі якесь зачудування, хвилеве ошоломлення, але не справив йому ніякого болю, ніяких моральних мук. Чув добре, що се вбійство зовсім відмінне від тих убійств, що практикувалися там, у Боснії, серед гір і скал. Там була війна, взаїмне мордування, там убивати було обов’язком і зовсім не доторкалося моральної істоти, не порушувало питання особистої одвічальності. Там треба було вбивати, і з супокійним сумлінням командувалося: Feuer!

З супокійним сумлінням завдалося кілька питань нещасливому, зловленому з оружжям в руці, а потім видавалося засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений – і нічого. Але тут! Тут ціна людської особи зовсім інша, питання особистої одвічальності встає перед сумлінням в цілій своїй грізній величі. А проте він чується супокійним як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити.

«Бо справді, чи ж міг я поступити інакше? Адже ж я не мав іншого вибору. Або без протесту лишитися збезчещеним, без протесту дати паплюжити своє ім’я, свою честь, жінчину добру славу, або обмити її в людській крові. Страшна альтернатива, та, на жаль, неминуча».

Два червоні потічки крові, що з пробитих Редліхових грудей цюрком спливали на брудний, заболочений поміст і розпливалися на нім в кружок, не більший від денця склянки, живо станули йому перед очима. Так і ввижалося йому, що стоїть тут же над ними, приклякає на коліна, нахиляється лицем до помосту і вдивляється в них, бере їх під лупу, аналізує, силкується віднайти мікроби тої моральної зарази, що так нагло, в такий загадковий спосіб затроїла серце його друга. «Blut ist ein ganz besondrer Saft», – бринів йому в голові гетівський вірш, оті іронічні та при тім глибоко символічні слова Мефістофелеві.

Чи до особливостей сього соку належить і те, що він може виполоскати, напримір, чиюсь заплямлену честь? Чи добре ім’я моє і моєї жінки буде тепер безпечне супроти всяких злобних нападів, коли на ньому спочило те пурпурове колісце, не більше денця склянки, притоптане ногами секундантів на брудному помості в стрільниці? Чи наша родинна честь через пролив отих двох червоних струмочків зробиться наново чиста і ясна, як свіжо вишліфуване металеве дзеркало, коли, напримір, уперед була брудна і заплямлена?

Ум капітанів, позбавлений на хвилю можності реагування назверх, вглиблювався і вгризався в непрохідну гущавину таких питань і протиставлень, знаходячи якесь уподобання в диких контрастах та не шукаючи зовсім відповіді ані заспокоєння. В нім відбувалося тепер щось подібне до розколювання світла в оптиці. Вдарившись о факт твердий, гладкий і ясний по своїй суті («я вбив чоловіка!»), його думка наразі неспосібна була опанувати і переварити всеї донеслості того факту, але, розприскуючися на тисячні струмки і пасма, мінячися в різних кольорах, миготіла, мов веселка, прискала летючою піною.

«Людське життя – се сон. Хто і як мене збудить, се на одно вийде. Я ж міг тепер так само лежати і судорожно заціпленими долонями закривати прострілену грудь. Цікавий я, чи й до мене були би так сквапно прискочили на рятунок, чи, може, дали б мені були здохнути, як собаці? А Редліх стрілив мені понад головою. За се дістав від мене кульку в груди».

Тільки тепер капітан почув і в своїй груді якісь безмірно болючі уколи.

– За се? – мало що не зойкнув, силкуючися побороти те нове страшне почуття. – Невже за се? Ні, ні, ні! За те, що вчора мовив! За нечесну, нечувану клевету, котрої не хотів відкликати. А чому не хотів? Чи з вродженої злоби? Чи, може, не міг? Не міг? Чому ж би не міг? Ану, тому, що те, що мовив, була чистісінька правда. Боже!

Се остатнє слово капітан скрикнув наголос і захитався на ногах. Туй-туй мав зомліти і був би впав, коли би майже несвідомо не був ухопився обома руками за стовп ліхтарні. Стовп був мокрий від талого снігу, холодний і ховзький. Його дотик по хвилі довів капітана до повної притомності, та почуття болю і тривоги в його душі не затихло, а, противно, змагалося з кождою хвилею.

Та страшенна вонюча безодня, що вчорашньої ночі по розмові з Редліхом отворилась було перед його ногами і в тій самотній боротьбі перед брамою помешкання мало що не довела його до якоїсь кровавої розв’язки, та безодня, котру він потім засипав і зарівняв величезним зусиллям своєї волі і своєї любові, засипав і затоптав, бачилось, назавсігди, тепер знов роззявила перед ним свою пащеку. Була мов прочвара голодна жертви. Редліхова кров не наситила, не замкнула її, а противно, зробила її більшою, глибшою, страшнішою.

А що коли справді Редліх був невинний, а те, що він говорив, усе було правда? А! Адже ж Редліх говорив йому се не з власної охоти, не з якогось уподобання до клевети. Говорив, бо мусив. Фатальна стріча з Юлією при обіді і зневага, яку йому зробив через се, змусили його оправдатися. А хто ж винен, що те оправдання витягнуло на денне світло таку безодню скандалу і підлоти?

А зрештою – адже ж не сам один Редліх був і є в посіданні тої тайни. Адже ж усі офіцери, очевидно, знають про се, коли постановили виключити його зі свойого товариства! Адже ж кождий з них готов був сказати мені те саме, що сказав Редліх. «Значить? Коли так, то за що ж я вбив Редліха? А радше, чому він не вбив мене? Чому не зробив мені сього добродійства? Я був би вмер в тім переконанні, що вмираю як невинна жертва нечесної інтриги. А тепер? Чим я тепер?»

Дійшовши до першої лавки на сквері перед намісництвом, сів знесилений і думав дальше. Прохожі, що тут плили непереривною рікою до або, вертаючи з ринку на Личаків, заглядали йому в лице, немов бачачи на ньому сліди внутрішньої душевної боротьби, здвигали раменами або півголосом висказували якісь їдкі уваги про капітана, що, певно, трохи надміру випив минулої ночі і тепер тверезиться свіжим зимовим повітрям. Та капітан нічого не бачив, нічого не чув, занятий тою вбійчою боротьбою, що клекотіла в глибині його душі.

В числі прохожих були також вояки, що, йдучи до казарми, салютували перед ним, робили «links schaut» і проходили випростувані, як тики. Капітан глядів широко витріщеними очима, але не бачив їх і зовсім не відповідав на їх німі повітання. Ціле те муравлисько людей, що снувалися перед його очима, здавалось йому чимсь так безмірно далеким, чужим, ілюзійним, що даремно силувався б видумати якийсь зв’язок між ним і своєю істотою.

«Та невже ж моя жінка, моя Анеля, до спілки з тою Юлією мала займатися веденням дому розпусти? Моя жінка, Анеля – і дім розпусти!»

Ся думка, котру ще вчора вважав просто смішною в її дивоглядності, чимось неможливим і суперечним з усіми законами природи, тепер нараз видалася йому чимсь таким простим, таким близьким, таким природним… Юлія, її товаришка, вдова, жінка практична і без скрупулів. Анеля – солом’яна вдова, двоє дітей, скупа пенсія, заробітку нівідки ніякого… Писала про лекції – адже ж се брехня! Грала колись на фортеп’яні, та зовсім не так добре, щоби могла давати лекції. Значить – спільне підприємство! Гарненьке помешкання, меблі… пансіоник для дорослих панночок – і полювання на веселих пасажерів, маючих паничів, що бажають рафінованої і дистингованої розкоші.

Полювання на золотих пташків, котрих можна скубти. В першім ряді на військових, офіцерів і вищі ранги! На аристократію! А доходи наполовину. І отсе весь секрет її ощадності і доброго господарювання! І отсе ядро і суть історії з бароном Рейхлінгеном! «Отак! Тепер розумію! Адже ж, виїжджаючи, я остерігав її перед ним. Виявляв для неї велику симпатію, глибоку пошану, бував майже день у день в нашім домі. Держала його здалека від себе. В своїх листах ніколи не згадувала про нього. Се мені видалося підозреним, та я не хотів робити їй прикрості, розпитувати її докладно.

А потім нараз ота моральна руїна баронова, ота шалена злість, що блискала в його очах при самій згадці про Анелю. Називав її напереміну ангелом і чортом. О, розумію, розумію! Визискала його нам’єтність, не задовольнивши її. Вона і її приятелька виссали його, довели до страти маєтку, честі і розуму. Як вони се осягли? Ах, чи ж тяжко догадатися?»

І з шаленою бистротою, з якимсь чортівським ясновидженням капітан заглиблявся в те море огиди, поринав у ньому, силкувався змірити його глибину. Те, що ще недавно видавалося йому загадковим, запутаним, повним суперечності і темним, тепер роз’яснилося нараз, робилося зрозумілим, ясним і виразним, як сажневі букви. І він сквапливо, з неситим лакомством прочитував ту страшну книгу, котрої кожде словечко перед годиною рад би був змазати кров’ю власного серця. З безмірним огірченням мусив повторяти сам собі, що досить утратити дотла всяку пошану для чоловіка, щоби наскрізь зрозуміти всі його найтайніші замисли і мотиви.

А все ж таки помимо сього песимістичного погляду, помимо численних і важких познак, що потверджували вину Анелі, капітан чув, що не перестав любити її, що в його біднім, непоправнім серці не перестала ще тліти іскорка прив’язання до неї, ба навіть іскорка глупої, безглуздої надії, що все те може ще показатися неправдою, лудою, дивоглядним сном, що її чудові очі, її слова, вся її постать чародійським способом розіб’є, розгонить ті змори, розвіє хмари, заблисне новим гарним блиском.

«А дідусь! А старий Гуртер! – пригадав собі нараз. – Адже ж я переглядав її рахунки, де були виказані досить значні суми, які їй присилав різними часами. Я бачив його листи, повні вдячності, батьківської любові. Адже ж се не мана! І се вияснює все, все! Правда, тих сум я не справджував, не обраховував, листи переглянув побіжно. Чи до того мені було в ту пору! Рожеві хмарки щастя заслонювали мої очі. Я був упоєний блаженним почуттям.

Але ті документи існують, в них я маю непобориме оружжя, з котрим буду міг виступити і завдати брехню клеветникам. Викличу процес, розпічну боротьбу за свою честь, боротьбу вже не з одним бідолахою, як ось Редліх, але з цілим загалом. Так, се буде найліпша дорога! Нехай собі та Юлія буде й сто разів винувата, що се мене обходить! Могла Анеля приймати її, не знаючи про її огидний заробіток. Але очищення мушу добитися, – мушу – або…»

Капітан встав і випростувався. Новий дух вступив у нього. Як потопленик хапається хиткої тростини, так і його дух, хопившися сеї думки про Анелині листи і рахунки, шукав в них опори і рятунку і знайшов на хвилину. А знайшовши хоч сю крихітку твердого грунту під ногами, він міг бодай потроху вспокоїтися, роздумати над тим, що дальше чинити. Що тут потрібно вчинків, і то рішучих, про се не було сумніву. Кожда хвилина вагання і непевності могла повести за собою найпагубніші наслідки.

А в такім разі поперед усього – димісія з військової служби конечно потрібна, і то як стій. Не для того лише, що кожда стріча з військовими тепер була би для нього моральною тортурою, а надто, правдоподібно, наразила б його на ряд нових конфліктів, подібних до того, який вийшов у нього з Редліхом, але також для того, що в тій акції, яку тепер мусив розпочати для реабілітації свойого домашнього огнища, треба йому було повної свободи руху, свободи диспонування своєю особою в такім розмірі, який зовсім не дав би погодитися з обов’язком військової служби.

А вкінці почував се капітан, що сама справа, яку тут прийдеться вияснити, є така, що само її публічне піднесення зовсім не підхоже для військового чоловіка і що коли сам в тій хвилі не подасться на пенсію, то вже в найближчих днях може надіятися спенсіонування ex officio, коли справа зробиться голосною. Написане вчора подання о димісію, кинене на папір, як йому здавалося, тільки на те, щоби догодити дивному жінчиному капризові, тепер придалось йому дуже. Не гаючись ані хвилини, капітан подався до генеральної коменди, застукав до дверей «подавчого протоколу» і вніс там своє подання на величезне чудо та диво присутніх у канцелярії функціонерів, котрі бачили, як чемно і по-приятельськи генерал позавчора вітав прибувшого з Боснії капітана.

Вийшовши з канцелярії, капітан рішився йти додому. Була вже десята година. Мусить розмовитися з жінкою, поговорити з нею по щирості, розповісти їй усе, заклясти її, щоби сказала правду. Мусить мати певність, знати все, зле і добре, щоби знав, проти чого боронитися.

Та ледве уйшов кілька кроків, коли з противного боку вулиці якась людська постать, побачивши його, зняла шапку з голови, почала махати нею, кланятися і робити різні гримаси. Капітан глипнув на того чудака, та, не пізнавши його і думаючи, що се якийсь п’яний, відвернувся і пустився йти дальше. Тоді чудак, очевидно не насмілюючись кричати, підняв на собі плащ вище колін і кинувся в вуличне болото, біжучи півперек за капітаном. Дігнавши його, чудак знов зняв шапку і, кланяючися, всміхався широкими устами.

– Цілую ручки пана капітана! Пан капітан, очевидно, мене не пізнає? – мовив чудак.

Капітан знехотя зирнув на нього і буркнув:

– Ні, не можу.

– Я Сливінський. Віцко Сливінський. Я був приват-динером у пана капітана, ще в Боснії.

– А, Віцко! – мовив капітан, подаючи йому руку, котру Віцко поцілував. – Ну, як же проживаєш? Що поробляєш?

– Добре мені, прошу пана капітана. Вислуживши в війську, я вернув додому. А що в Боснії був я ранений і одержав відзначення за службу – пам’ятають пан капітан за ті патрони, що я ними вирятував нашу компанію, – а тут не було з чого удержатися, то дали мені місце доглядача при хорих у краєвім шпиталі.

Капітан усміхнувся, коли Віцко згадав про патрони. Тямив добре сю пригоду, що сталася голосною серед цілої боснійської залоги. Один цуг із його компанії, ганяючись за повстанцями-босняками, загнався був надто далеко між гори. На чолі цугу стояв капрал, добрий хлописько, відважний і рішучий, але не особливо інтелігентний. Інтелігенцію в тім цугу репрезентував Віцко, і він ніс у своїй торністрі кільканадцять динамітових набоїв, що їх капітан зажадав був від військової коменди для якоїсь воєнної потреби.

Не бачачи небезпеки, вояки розложилися в маленькім ліску, уставили карабіни в піраміду, розложили огонь і почали пекти барана, що його зловили в часі походу через недалеку гору. Та коли спокійнісінько були заняті сею роботою, забувши про всякі средства осторожності, роздався вистріл ось-ось за їх плечима. Перелякані, посхапувалися, похапали карабіни, та в тій хвилі побачили, що цілий лісок з усіх боків був обставлений повстанцями.

– Не важтеся стріляти! – крикнув до них ватажко повстанців. – Бачимо вас усіх, кождого маємо на цілі. Коли тілько раз стрілите, в тій хвилі відповімо по-свойому, і кождий з вас упаде пробитий щонайменше чотирма кулями.

Всі вояки оніміли з переляку і стояли з карабінами в руках, безрадні, як барани, призначені на заріз. Один тільки Віцко, львівська дитина, не стратив присутності духу. В одній хвилі окинувши оком терен, побачив, що лісок був зложений з досить рідких великих дубів, підшитих густим, але низьким хащем. Побачив дальше, що повстанці обставили лісок з усіх боків, але, очевидно, побоювалися, чи в хащах нема засідки, і для того не підступали занадто близько. В його голові заблисла спасенна думка.

– Слухай мене, Миколо, – шепнув до капрала. – Роби, що тобі скажу, а все буде добре. Кажи нам тепер зробити Duckt euch! а сам балакай з тим босняком. Подавай вид, що хочеш піддатися, але торгуйся як можеш найдовше. А сміло, не показуй по собі ніякого страху!

– Duckt euch! – крикнув капрал, обертаючися до своїх вояків, і ті в одній хвилі за Віцковим приміром присіли напочіпки і щезли таким робом боснякам з очей, хоч і не зовсім. Усе-таки користь була та, що бодай не могли їх почислити і мати на цілі.

– Що робите? – крикнув босняк, котрий не розумів команди, але бачив, що його становище було тепер далеко не таке корисне, як перед хвилею.

– Адже ж не стріляємо, – добродушно відповів капрал. – Я велів їм сісти, щоби кому з них не прийшла охота вистрілити. Знаєш, часом чоловіка рука засвербить.

– Проклятий шваб! – буркнув босняк, додавши своє звичайне масне слово по адресу спеціального святого тих «швабів», котрі вдодатку говорили чистою руською мовою і могли з босняками досить добре порозумітися без товмача.

– Так чого ж хочете від нас? – питав капрал.

– Піддайтеся! – мовив ватажко.

– Гм, одним словом, багато жадаєш, – цідив звільна капрал таким тоном, як коли би в Дрогобичі на ярмарку з якимсь чужосільним циганом торгувався за конину. – А знаєш, брате, що нас чекає від нашого генерала, коли піддамося з оружжям у руках?

– А що ж мене се обходить? – відгризнувся босняк. – А не можете з оружжям у руках, то піддайтеся так: насамперед зложіть оружжя, а потім піддайтеся самі.

– Се ще гірше, – мовив капрал. – В такім разі нічого не виграємо.

– Як то нічого?

– А так, що коли ви нам голов не повідрізуєте, то нас пан генерал велить усіх порозстрілювати.

– Так що ж маємо з вами робити? – питав ватажко, твердо переконаний, що відділ не може йому висмикнутися з лапки.

– Або я знаю, – мовив капрал, чухаючися в голову. – Не хотів би я вам кривди зробити, але не маю охоти задля вас тратити свою голову. Знаєш що, брате, чи не пристали би ви ось на яке: візьміть собі наші торністри і плащі, всі гроші, які маємо, запаси пороху і набоїв, – се все вам придасться, правда? А нас з карабінами пустіть, бо нам треба швидко дістатися до нашого полку.

– Так? Не маєте часу? – з насміхом крикнув босняк і почав нараджуватися зі своїми товаришами. В тій хвилі Віцко прирачкував до капрала і шепнув йому:

– Сховайся за дуба і командуй: огню!

В одній хвилині капрал скочив за дуба і крикнув:

– Feuer!

Гукнула сальва, аж гори залунали. Вояки, укриті в хащах, стоячи напочіпки, ціляли вигідно і положили трупом кількох босняків, в тім числі й самого ватажка. Та се не було б їм багато помогло, бо повстанців було занадто багато, а мале число «швабів» додало їм відваги. Та в тій хвилі, коли вони й від себе хотіли дати огню до вояків, роздався страшенний гук, аж земля задрижала. Один дуб, на самім краю лісу, разом з корінням вилетів у повітря і з страшним хряскотом розлетівся на тріски, що, наче град, посипалися на землю, досягаючи навіть деяких босняків по головах.

– Гвалт! Швабам чорт помагає! – заверещали повстанці.

– Пали з другої! – крикнув осмілений капрал, і в тій хвилі на другім кінці лісу вибухнув другий динамітовий патрон, справляючи так само могучий, а для босняків так само загадковий ефект.

– Бога мі! – заверещали всі вони. – Шваби мають гармати! Рятуйся хто може! Тікаймо! Тікаймо!

Вибух третього патрона заглушив їх крик. Під ослоною сих могучих фейєрверків цуг видобувся з честю з небезпечної позиції, без ніякої страти, ще й завдавши побою неприятелеві. А Віцко за сей концепт одержав срібний хрест хоробрості і по вислузі місце доглядача в краєвім шпиталі.

– А я за паном капітаном шукаю вже цілу годину, – мовив Віцко.

– За мною?

– А так. Був у помешканні пана капітана. Вельможна пані сказала мені, що пан капітан, певно, є в офіцерськім касині. Пішов там, мені сказали: був учора, а тепер нема. Може, є в полковій канцелярії на Жовківськім. Пішов на Жовківське, мені сказали, що тепер має урльоп і не приходить, але, може…

Капітан, здивований, перебив йому се займаюче оповідання.

– Але чого ж тобі так нагло запотребилося від мене, що так за мною пошукуєш?

– Та мені самому, прошу пана капітана, нічого не треба, – відповів добродушно Віцко. – Але там у нас у шпиталі… знають пан капітан… учора привезли одного старого чоловіка… Пан капітан його знають, правда?

– Якого старого чоловіка?

– Він мовив, що пан капітан його знає. Впав учора і потовкся на тротуарі. Се би ще нічого не значило, нічого собі не зламав. Але показалося, що він уже два дні нічого не їв, з сил вибився. В шпиталі запав у гарячку. Цілу ніч усе пана капітана кликав.

– Мене?

– А так. Се звернуло мою увагу. Все – Ангарович і Ангарович! Я ночував при нім. Кілька разів питав його: «Чого, батьку, хочете від Ангаровича?» Та, звісно, він у гарячці нічого не розуміє. Аж нині рано троха прийшов до себе. Кличе мене і просить на милого бога, щоб я відшукав пана капітана Ангаровича і просив доконче прийти до нього, і то якнайскорше. А що я пана капітана знаю і, власне, мав іти до міста за іншими справунками, то й обіцяв йому се зробити.

– Але що ж то за старий чоловік, що мене потребує? Як називається?

– Вчора не можна було від нього нічого дізнатися, такий був ослаблений. Навіть їсти не міг, і ми мусили годувати його, як дитину. Аж нині рано сказав, що називається Михайло Гуртер.

Наглий удар грому ось тут обік нього не був би так перелякав капітана, як виголошення сеї назви серед таких обставин. Що се знов за загадка якась? Гуртер, стотисячний багач, властитель кількох фабрик – два дні нічого не їв! Він має бути сей бідний старчик, що вчора впав на тротуарі перед його очима і для котрого він з милосердя дав гульдена? Вихор думок, побоювань і підозрінь, що вже потроху був успокоївся, наново загудів і завертівся в його голові. Одним рухом руки попрощавши услужного Віцка, капітан кинувся підбігцем на Бернардинську площу, скочив до першої стоячої там дорожки і велів везти себе до крайового шпиталю.

Гуртер сидів на ліжку з подушкою, підложеною за плечима, і при помочі сестри милосердя їв росіл, коли капітан ввійшов до номера. Се була могуча, костиста, але дуже вихудла фігура в грубій шпитальній сорочці і плетенім із заполочі кафтанику, надітім поверх неї. Його лице, пофалдоване зморшками, немов висушене яблуко, мало колір старого пергамену і було обведене довгою, розчіхраною сивою бородою. Був подібний до костьольного діда, і капітанові здавалося навіть, що почув від нього легенький запах церковного кадила.

Побачивши капітана, Гуртер увесь затрясся і випустив ложку, що її власне ніс до рота.

– Ах!.. Синку! Капітане!.. Таки ти прийшов! – пробубонів тремтячим, перериваним і якимсь розбитим голосом. – Я ж просив пана бога… перед смертю… ох!., бо вже недовго, синку, о, недовго! Але сідай! Сідай ось тут, коло мене, близько! Маєш крісло? Отак! Подай мені руку! Капітан мовчки взяв крісло і сів у головах коло Гуртерового ліжка. Його серце стискало щось, мов залізними кліщами. Подав Гуртерові руку, котру дідусь притулив до своїх уст і обілляв слізьми. Капітан силкувався не допустити до сього; сльози старого чоловіка пекли його, як краплі розпаленого олова.

– Що робите, татку? Дайте спокій!.. – скрикнув, відриваючи свою руку від уст старого.

– Ні, ні! Не протився! Дай руку, дай… – шептав Гуртер. – Я, старий дурень… старий дурень… – Хлипання переривало йому бесіду, – винен тобі… сю сатисфа… ох, ох!.. факцію!.. Бог мене карає… і справедливо… за мої гордощі… за мої прокляті гордощі… і засліплення!..

Капітан з жалем і співчуттям слухав тих слів, хоч їх порядок, їх причиновий зв’язок був йому незрозумілий. Та проте не перебивав Гуртерові, що, кінчачи при помочі милосердної сестри своє снідання, постогнуючи і від часу до часу заходячися кашлем, так говорив дальше:

– Дурний я був, синку! Гордощі засліпили мене… ох! Знаєш, кого бог схоче погубити… кахи-кахи-кахи!.. Не можу!.. Не потягну вже довго, а так багато мав би тобі розповісти! Знаєш, чую, що серце в мні замерзло. Не вмерло, живе ще, але замерзло. Хотіло би розтаяти, інколи стрепенеться, але само не може… Дурень, дурень!.. Я сам заморозив його, а тепер від сього вмираю!

…Перервав своє балакання. Сестра заставила його з’їсти решту росолу, що й так уже був геть вистив. Капітан сидів без думки і тільки механічно глипав очима на те, що діялося коло нього. Тим часом сестра, нагодувавши Гуртера, поклала подушку на її звичайне місце, а потім помогла старому лягти, накрила його коцом і відійшла, не мовлячи ані слова і тільки злегка кивнувши капітанові головою на прощання.

– Так ось… що то я мав тобі сказати, – знов заговорив Гуртер, підводячи на капітана свої очі без блиску, запавші глибоко і майже прислонені стрепіхатими бровами. – Спасибі тобі, тисячний спасибі за те, що навідався! Подай мені руку… не бійся… хочу тілько приложити її ось тут, до серця… Знаю, знаю, ти добрий, щирий чоловік! Я дізнався про се, та аж по часі. Давніше, коли я був маючий, коли я був сліпий, коли я морозив своє серце і огортав сталевим панцирем, – тоді не хотів я навіть чути ані знати про тебе. Я ненавидів тебе з глибини душі. Я погорджував тобою. Я прокляв Анельцю, що вийшла за тебе замуж. Ох! Бог мене покарав. Спустив на мене два удари, синку, один тяжчий від другого. Відібрав мені маєток і відчинив мені очі!..

Хлипання без сліз, що потрясло цілим його тілом, не дало йому далі говорити. По тім надійшов довгий пароксизм кашлю, так що аж сестра милосердя прибігла, щоби переконатися, чи пацієнтові не грозить яка поважна небезпека. А коли кашель минув, у комнаті запанувала тиша і стояла кілька мінут, поки дідусь відхлипався і видихався настільки, що міг говорити дальше.

– Перед чотирма роками я стратив усе, що тілько мав, – говорив далі Гуртер.

– Перед чотирма роками! – скрикнув капітан, не можучи опанувати свойого зворушення, і кинувся на кріслі, мов опечений.

– Так, синку, перед чотирма, – потвердив Гуртер, не розуміючи того зворушення. – Довга се історія… Підвели мене, ошукали – нехай їм сього бог не забуде! Я лишився без кусника хліба. Зробили мене костьольним дідом… Ой, важкий се хліб, та що ж, я мусив. Тоді я згадав про вас, про Анелю, про тебе… Я довідався, що ти в Боснії… Я написав до Анелі, вияснив їй своє положення, благаючи її помочі. Не відписала… По році я написав другий раз. Не відписала нічого… Я занедужав… Утратив місце… Старий, ні до якої роботи не спосібний… кому хочеться держати дармоїда! Прийшлося жебрати, простягати руку по кусник хліба. Тоді я подумав, що все ж таки… Боже мій! Адже ж вона моя сестріниця! Адже ж я виховав, вивінував її! Адже чень не викине мене за двері. Про Анелю я так думав… і вибрався до вас. З Кракова… піхотою… по жебранім хлібі… в голоді і холоді… Ох, синку! Чую, що справедливо пан біг карає мене за мої гріхи. Але ж і кара його тяжка-тяженька!

Капітан сидів при сих словах, мов на тортурі. Кожде речення, мов гвіздь, вбивалося йому в тіло. Кождий зойк старого, мов тріба, викручував йому сустав. Кождий напад кашлю палив його, як смолоскип. Він силкувався не глядіти на Гуртера, щоби не зрадитися перед ним з тим, які страшні муки завдають йому його слова. А старий, викашлявшися, тяг дальше свою річ:

– Не відписала мені! Забула про мене і не хотіла пригадати собі. Може, се й справедливо. Може, так мені й належалося за те, що я вперед забув був про вас. Та все ж таки повинна б була… Ох, синку, не дай боже ані тобі, ані їй коштувати того, що через ті чотири роки було моєю щоденною стравою!

Обтер важкі сльози, що покотилися йому з очей і заблудили в глибоких зморшках лиця.

– Але ти, ти мене не відіпхнеш, правда? Даси мені пристановок на решту моїх днів? – обернувся Гуртер тремтячим голосом до капітана.

– Але ж, батечку! – скрикнув сей, обнімаючи обі його висохлі руки своїми долонями. – Чи ж могли ви хоч на хвилю сумніватися про се? Тілько видужайте настілько, щоб могли відси рушитися.

– О, видужаю, видужаю! – сквапно мовив Гуртер. – Чую, що бог тебе посилає до мене. Сама твоя присутність додає мені сили і здоров’я. Спасибі тобі, синку! Стокротне спасибі!

А потім, меланхолійно киваючи головою, додав:

– Але її боюся… Анельці боюся. Пильнуй її, синку! Добра була дівчина, розумна, енергічна. Та я, проклятий, я, нещасливий, затроїв її душу! Я вщепив у неї ту пиху, ту погорду супроти нижчих, нужденних, упосліджених… Той страх перед недостатком і вбожеством… Ту погорду для бідноти… І боюся, синку, щоби та хопта не приглушила в її душі благодатних зерен. Адже ж не відписала мені ані раз, коли я їй признався, що я бідний і пропадаю в нужді. Не потішила мене, не простягла мені руки з підпорою. Се, синку, злий знак, дуже злий! Сим оружжям, яке я їй ввіткнув у руку, побила мене самого. Пильнуй її, бо се дуже небезпечне оружжя!

Капітан, блідий і холодний, як труп, глядів на Гуртера мертвецькими очима, а потім встав і почав сквапливо прощатися зі старим. Чув, що довша його присутність на сьому місці, довше слухання Гуртерових слів доведе його до стеклості, до божевілля. Обнятий тривогою, яку почувають люди перед апоплектичним ударом, він хапався вийти геть відси, на свіже повітря.

– Йдеш уже, синку? – жалібно мовив Гуртер. – Ну, йди, йди! Знаю, маєш заняття, маєш обов’язки. Але навідайся до мене, коли тілько будеш мати час! А потім, коли видужаю, заклинаю тебе на всі святощі, синку, візьми мене до себе! Дай мені куточок у своїм домі і кусник хліба! Недовго вже буду тобі заважати. Тілько не дай мені згинути з голоду під плотом!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 102 – 116.