4. Ангарович в офіцерському касині

Іван Франко

Після вечері в тіснім кружку – тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла – капітан почав збиратися виходити.

– Хочеш іще йти? – спитала Анеля. – Куди?

– Треба заглянути до офіцерського касину.

– Може би, ліпше було, якби ти не йшов?

– Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.

– Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і… не знаю, кого би там іще міг ти подибати.

– Один Редліх стане за дев’ятьох, – сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.

– Ну, то бодай не барися там довго! – нагадувала Анеля. – Сьогодні в мене таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.

– Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов’язки.

– Ну, йди вже, йди! – сказала сміючись Анеля. – Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов’язку.

Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоров’ям і втіхою, тепер було бліде, як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анеля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір’я і розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.

– Мамочко! Мамочко! – кликали діти, шукаючи її. – Де ти, мамочко?

Анеля сиділа в салоні, де було темно.

– Ось тут я! Тут! – обізвалася вона. – Чого вам треба?

Відчинивши нарозстіж двері салону і впустивши до нього широку струю світла, діти ввійшли до салону і, тулячися до маминих колін, щебетали:

– Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?

– Завтра, любі мої! Сьогодні мені троха недобре.

– Мамочка нездорова? Мамочці знов недобре? Бідна мамочко!

Цеся гладила Анелю попід бороду, Михась цілував її руку. Анеля відвернулася, щоби діти не бачили сліз, що бризнули із очей.

– Бідні мої дітоньки! – прошептала, перемагаючи хлипання, що душило її в горлі. По хвилині перемогла себе і промовила:

– Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!

– Ще не хочемо спати, мамочко! Позволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Позволяєш, мамочко?

– Ну, йдіть, йдіть, та не сидіть мені довше як півгодини. Через півгодини прийду класти вас спати.

Та діти, не дослухавши її слів до кінця, вже побігли, весело плещучи в долоні.

– Що з ними буде? Боже мій, що з ними буде? – важко зітхнула Анеля і знов потонула в задумі. Та по хвилі випростувалася, її звичайна енергія почала брати перевагу над зневір’ям.

– Що має бути, нехай буде! Буду держатися, поки буде змога, а коли доведеться відпокутувати за свої вчинки, то відпокутую.

В тій хвилі почувся легенький стук до дверей салону. Анеля схопилася, мов переполохана, і відчинила двері.

– Се ти, Юлечко?

– Я, я, – шептала Юлія. Вона була обвита чорною хусткою так, що й лиця її годі було розпізнати. – Я чула, як ти балакала з дітьми і як вони потому побігли. От я й догадалася, що ти сама, то й зважилася застукати. Не хотілось би мені зустрічатися з твоїм мужем.

– Його нема дома. Пішов до військового касину.

– Ти не повинна була пустити його туди, Анелечко, – промовила Юлія з виразом тривоги на лиці.

– Годі було задер жати його. Та чень бог дасть, що якось воно минеться. Ну, а у тебе що чувати?

– Я прийшла заспокоїти тебе, моя голубко. Від Штернберга нема нічого більше. Якби було яке лихо, то, певно би, телеграфував.

– Спасибі тобі, Юлечко! І мені бачилося з самого початку, що тут нема чого тривожитися. Твоя правда, якби було яке лихо, то він би телеграфував. Вип’єш, може, склянку чаю?

– Спасибі тобі! Я тілько на хвилиночку. Втікаю як стій. Не хочу, щоби мене тут хто-небудь бачив. А втім, і твій муж може вернути, міг би мене тут застати. Бувай здорова!

– Добраніч тобі, Юлечко! А якби лучилося щось нового…

– Ну, розуміється, розуміється, що заразісінько тебе завідомлю. Добраніч!

І Юлія, тихесенько зачинивши за собою двері, щезла мов тінь. Анеля пішла до кухні, де Гриць розповідав, не так дітям, як Марині, якусь дуже веселу казку про війну кота з медведем і щохвилі викликував вибухи голосного сміху.

Коли капітан Ангарович прийшов до офіцерського касину, не застав там справді нікого знайомого. В касині було кільканадцять офіцерів. Декотрі грали в більярд, інші їли вечерю, а при столі з часописами велася голосна розмова, переривана вибухами сміху і енергічними військовими закляттями. Наблизившися до того стола, капітан представився товаришам. Усі вже знали про його перенесення з Боснії до Львова, декотрі бачили його рано при рапорті в генеральній коменді. Шумно і густо обступили його, стискаючи його руки, поздоровляючи його на новім становищі, бажаючи скорого авансу. Швидко капітан зробився осередком дуже оживленої розмови. Його розпитували про службові відносини в Боснії, про знайомих офіцерів, що там служили, дехто пригадував і свої пригоди в тім краю. Капітан замовив кіш вина, щоби випити «на братерство» з новими товаришами.

– Чи поручник Редліх де-небудь на службі, що його тут нема? – запитав Ангарович.

– О ні, швидко повинен прийти.

І справді, ще не принесли вина, коли появився Редліх.

– Про вовка помовка, а вовк тут! – роздався хор веселих голосів.

Редліх помалу, методично, не озираючися і, очевидно, привиклий до пануючого тут шуму і гамору, зняв насамперед окуляри, без котрих на три кроки перед собою не міг видіти а котрі тепер при вході з холодного повітря до огрітого покрилися густою росою і були цілком непрозорі, поклав їх на столі, зняв плащ і шаблю, а відтак, видобувши хустку, обтер нею окуляри і вложив їх на ніс.

– Редліх, Редліх! – кричали товариші. – Питає тут за тобою якась дама, мовить, що знаєш її здавна дуже близько.

Громовий сміх супроводив ті слова.

– Знаю досить дам, – звільна і задумчиво відповів Редліх, – та ні одна з них не потребує аж тут мене відпитувати. Кожда знає, де мене і без питання можна знайти.

– Але ж та дама – се я, старий друже! – скликнув Ангарович, кидаючися до нього з простертими раменами. – Що ж то, не пізнаєш мене?

– Антось! Старий боснячисько! – скрикнув Редліх, і оба приятелі кинулись один одному в обійми.

Принесли вино, і ціле товариство подалося до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт склянок заповнив увесь салон. Почалися тости, зразу поважні, потім юмористичні, далі почали співати пісень, грати на фортеп’яно. Ангарович ходив попідруку з Редліхом, занятий живою розмовою. Були товаришами ще з шкільної лави, разом розпочали військову службу, разом здали офіцерські екзамени. Було що споминати. Вони відсвіжували веселі і сумні пригоди молодості, сміючися з одних і з других. Час від часу кликано їх обох до спільного гурту, коли якийсь новий бесідник хотів повеличатися тостом або вокально-музикальною продукцією. Вино, замовлене Ангаровичем, давно вже пішло шляхом усього минущого; він хотів замовити другий кіш, але гурт не пристав на се, заявляючи своє право і обов’язок угостити також зі свого боку нового товариша.

Панувала веселість загальна, щира, сердечна, яку тільки в військових товариствах так часто можна подибати. Капітан Ангарович так був пронятий, розігрітий і розентузіазмований нею, що зовсім забув про наказ жінки – вертати якнайшвидше додому. А зрештою хіба ж се було можливе? Чи ж були би його пустили? Гойдаючися на хвилях загальної веселості, він чув себе таким щасливим, вдоволеним, свобідним, як мало коли на своїм віці, і в душі благословив нинішню днину як найщасливішу, найбагатшу на приємні вражіння з усіх, які прожив дотепер.

Та втім, сталося щось таке, чого ще перед хвилею ніхто б не був надіявся, що кождий в сьому веселому товаристві був би вважав чимсь неподібним до правди або й зовсім неможливим, щось таке, що сьогодні, бодай сьогодні, в тім товаристві не повинно було статися. Сталося щось? Що таке? Ніхто, може, не міг би був вияснити се докладно. Немовби якийсь злосливий демон незримими крилами перелетів понад товариством. Немовби якась малесенька огидлива мушка вслизнулася до сього пристанівку радості і приязні і, літаючи понад головами зібраних, тут і там забриніла тонесенько-тонесенько, ледве чутно, та все ж таки так, що той бренькіт розбудив дрімаючий відгомін у серці кождого з присутніх.

І нараз щезла дотеперішня щирість і сердечність. Якась холодна, силувана атмосфера залягла в салоні, якісь уривані, таємні шепти переривали вибухи сміху, якісь скісні позирки стріляли то в сей, то в той бік; якісь рухи незначні, а проте зовсім недвозначні, якісь на око невинні півслівця літали з одного кінця салону до другого, немов сигнали порозуміння в якійсь справі, котрої ніхто не називав голосно. Що се значило? Від кого се вийшло? Яку мало мету? Сього ніхто не говорив, ніхто, може, не був би зумів ясно висказати. Та всі почували, що се було щось погане, неприємне, в найвищій степені неприємне.

Капітан в першій хвилі не добачав нічого. Вино і радість шуміли у нього в голові. Та швидко його нерви, незвичайно напружені і вразливі, почули якусь переміну в окружаючій товариській атмосфері. А коли се почуття дійшло до його свідомості, він зачудуваними очима оглянувся довкола. Ціле товариство було немов перемінене.

Ті, що ще перед хвилею стискали сердечно кого руку і запевнювали його про свою приязнь, тепер сиділи мов води в рот набравши, з усміхом, примерзлим на устах, або ходили по салоні якісь заклопотані, немовби бажали тікати відси геть і тільки для якогось decorum не могли осмілитися вчинити се відразу. Молодші, гамірливі, а почасти вже п’яні, стояли купками в сусідніх комнатах. Відтам до ушей капітана долітали відривки якихсь цинічних оповідань, переплітані голосним сміхом.

І що найдивніше, від тих громадок так само, як і від старших товаришів, що сиділи при столі або ходили по салоні, падали на нього якісь підозрені, украдком кидані позирки; його зір ловив якісь рухи, наполовину згірдні, а наполовину проняті співчуттям. І хоча ніхто не бокував від нього, то все-таки, коли він наближувався до якоїсь громадки, йому здавалося, що там перемінюють тему розмови, що одні одним потаємно дають якісь знаки. Помалу, але ясно і чимраз ясніше, аж до фізичного болю, в душі його виявлялася та певність, що довкола нього твориться якийсь пустий простір, якась неприємна, душна, убійча атмосфера. Що се таке? Він не міг доміркуватися, а проте чув, що се справляє йому велику прикрість.

Сів на софі в куті, щоби зібрати думки і поміркувати про своє положення. Перша його думка була: «А може, се знов якась ілюзія? Може, знов творю собі привид і опісля сам лякаюся витвору своєї уяви?» Почав придивлятися тим людям збоку. Що ж, люди як люди. Сидять, ходять, розмовляють, курять сигари, п’ють, – у всьому тому нема нічого незвичайного. Правда, сей та той гляне на нього косим оком. Ну, і чому ж тут дивуватися? Адже ж він незнайомий їм, сьогодні перший раз знайшовся в їх товаристві, то й придивляються йому. Може, се трохи нетактовно з їх боку, та все-таки в тім нема нічого страшного. Держаться здалека від нього, ніхто не наближується до нього… Але ні, ось іде Редліх, що досі живо, хоча дивно притишеним голосом, розмовляв про щось з кількома старшими і молодшими офіцерами.

– Чого так сидиш одиноко, старий приятелю? – окликається Редліх – сердечно, як завсігди. Лід, що почав уже був намерзати довкола капітанового серця, приснув відразу.

– Чуюся втомленим.

– Видко се по тобі. Чи не пора би нам, інвалідам, додому? Отсі прекрасні младенці ще й не думають іти, хоч уже одинадцята. Але в мене завтра рано служба, то мушу виспатися.

– О, і мені жінка веліла вчасно приходити, – пригадав собі капітан.

– Ну, так ходімо!

Поодягалися. Кілька старших офіцерів підійшло до капітана.

– Відходиш уже? Жаль, що не можеш довше лишитися. Дуже нам було приємно.

А все те гак холодно, таким силуваним голосом. І ані один із них не візвав його, щоби ще лишився, ані один не запросив його, щоби частіше приходив до них. Капітан почув, що ледова шкаралуща знов починає стискати його серце. Молодші офіцери, заняті розмовою, жартами і піснями, зовсім навіть не прийшли попрощатися з ним. Майже а слізьми в очах покидав капітан пороги офіцерського касину.

– Що се все значить, Гнатику? – запитав Редліха, коли вийшли на вулицю.

Редліх ішов поруч нього, отуляючи шию ковніром плаща, мовчазливий, понурий, і, бачилось, навіть не розумів, про що його питають.

– Що таке що значить? – запитав капітана.

– Що се їм сталося, що так раптом перемінилися? Тут радість, щирість, приязнь а раптом холод, церемонність, якісь шепти і косі погляди…

– Що тобі сниться, Антосю? – скрикнув Редліх. – Нічого такого я не завважив.

– Ти не завважив переміни в їх настрої? Се дивно! А прецінь і ти сам перемінився.

– Мій любчику, не уявляй собі нічого! Було маленьке охолодження, се правда, коли ми довідалися, що у нашого полковника вмерла дочка. Чудесна дівчина. Всі молодші офіцери були в ній закохані.

– А, так! – скрикнув капітан. – Ну, то так же мені й говори! Я вже почав було думати, чи не образив я кого чим-небудь, що так нараз почали від мене сторонити.

– Але відки ж знов такі думки? Можу тебе запевнити, що щодо твоєї особи, – Редліх мимовільно вимовив ті слова з особливим притиском, – усі вповні згоджуються, що ти взірцевий офіцер, сердечний товариш, одним словом, хлопець з золотим серцем.

– Чи справді так думають? – радісно запитав капітан.

– Даю тобі слово честі. Можеш мені вірити.

– Але знаєш, одно мене дивує. Коли ми відходили, ніхто не просив мене, щоб я приходив сюди частіше.

– У нас нема сього звичаю. Се розуміється само собою, що кождий приходить, коли має час і охоту.

– Ну, так, але завсігди приємного товариша з самої чемності проситься, щоби лишився довше і приходив частіше.

– Марниця, братику! Думаю, що з такої дрібниці не будеш висновувати ніяких неприхильних внесків про нових товаришів. А при тім думаю також, що сімейне життя і службові обов’язки, а може, й маєткові відносини мало дадуть тобі часу і засобів на те, щоби часто відвідувати наше касино.

– Се може бути, – якось нерадо промовив капітан, – та все-таки… ти знаєш, як я дуже люблю товариське життя. А там, у Боснії, чоловік стілько нанудився, намучився, натерпівся, що бажав би хоч троха відсвіжити свою душу в товариськім крузі.

– Сумніваюся, чи се тобі вдасться, – мовив Редліх. – З наших давніх товаришів, крім нас двох, нема нікого, а з тих нових… Знаєш, я й сам рідко буваю в їх гурті.

– А мені говорили, що буваєш щовечір, – завважив ущипливо капітан.

– Ну, то якийсь поет, прудкий на пересаду, мусив тобі се сказати, – процідив Редліх. – Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, п’ють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати їм кроку! Знаєш що, Антосю, – з незвичайним жаром промовив Редліх, обертаючися до капітана, – раджу тобі з цілого серця, вчини так само і старайся якнайрідше бувати в касині!

Капітан зупинився насеред вулиці і видивився на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотанні старався не глядіти йому в очі.

– Не розумію тебе, Гнатику, – промовив. – Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене огнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоби якнайрідше до них ходити.

– Бо се занадто багато буде тебе коштувати, – викручувався Редліх. – А втім, коли ти багатий, коли маєш купу грошей і можеш їх розкидати…

В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.

– Гнате! – скрикнув він. – За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет, чи, може, який касієр-утікач, щоб у мене були гроші на розкидування?

– А коли їх у тебе нема, то що гобі на тім залежить, чи тебе просять учащати до касину, чи ні? І так будеш мусив дуже рідко вчащати. Адже ж і сьогодні ти висипав стілько грошей, що твоя жінка…

– Ну, ну, досить тої проповіді, старий приятелю! Вже що там жінка буде мала мені сказати, те скаже і без тебе. Ну, та годі нам балакати! Отсе ми вже перед моєю домівкою. Знаєш що, Гнатику, надіюся, що зробиш мені тоту честь і відвідаєш мене в моїм родиннім гнізді?

– З найбільшою охотою! – сквапно промовив Редліх. – Досі, щоправда, я не бував у твоєї жінки – причин не потребую тобі вияснювати…

– Іди, йди, старий грішнику! Ти повинен би встилатися навіть згадувати про щось таке! – перебив капітан.

– Ну, та тепер, коли ти тут і запрошуєш мене…

– Без церемонії, без церемонії! Приходи до мене, коли маєш час і охоту, як до старого товариша!

Стиснувши щиро подану йому руку капітана, Редліх салютував по-війському і за кілька хвилин щез у нічній темряві.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 32 – 40.