9. Дуель з Редліхом

Іван Франко

В готелевій комнаті було ще темно. Капітан спав. Сильне стукання до дверей розбудило його.

– Хто там? – скрикнув капітан.

– Се я, кельнер, – відізвався голос за дверима.

– Чого хочеш?

– Пан капітан веліли збудити себе о сьомій.

– А хіба вже сьома?

– Так є.

– Добре, добре. Дякую тобі.

– Може, пан капітан чого потребують?

– Принесеш мені каву так за півгодини. І рахунок!

– Рад служити пану капітанові.

Капітан встав, умився і почав одягатися, звільна, спокійно. Хоч спав несповна три години, то все-таки чув себе покріпленим на силах. Без ніякого особливого зворушення взяв написані вчора листи, що лежали на столі, і сховав до бокової кишені вафенрока. Потім випив каву, закурив сигаро, заплатив і вийшов з комнати.

Було три чверті на восьму. Сніг усе ще порошив. Надворі стояла ще сіра сутінь. Небозвід видавався тісним і, немов величезний капелюх, насунений на чоло, змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначущим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контингент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.

«І мої діточки десь ідуть до школи», – подумав капітан, і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново, Хоч і які зусилля робив над собою, щоби тепер в тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все-таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.

«Щоби їх хоч раз іще побачити, хоч здалека! – думав капітан, слідячи очима кожду купку проходячих дітей. – Хто знає, може, то вже остатній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні?»

Сльози закрутилися у нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Мар’яцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п’ятьох мінут мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відси на Собеського, вийшов на Губернаторські вали і направився на Куркову, при котрій знаходиться . Велика зала стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.

«Спізнюся о цілі три мінути! – подумав капітан, поглядаючи на годинник. – Вони там, певно, вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають що хочуть. Покажу їм, що з кашею з’їсти себе не дам».

Хотів прискорити кроку, та зусилля його були даремні. Якесь ослаблення опанувало його. Той кусник дороги, відрогу намісництва до стрільниці, видався йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резигнації, спокійний, а проте його ноги отяжіли, мов олов’яні. Обмірковував, де має вимірити, в груди чи в голову. Почував, що його рука буде певна і не затремтить, знав, що трафить його несхибно, коли сам швидше не буде трафлений.

Мірячи в голову, легше хибити, та трафний вистріл звичайно буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, це його мало обходило. А яких-то правил держалися його вороги, клеветники? Мірячи в груди, легше трафити, та трудніше поцілити смертельно. Хіба валити трохи нижче, в сторону жолудка, і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнувся капітан.

Убити Редліха відразу, на місці, – так! Се буде чесно, сього домагається його честь, а радше те почуття помсти і обурення, що жевріє на дні його душі. Але засуджувати його на кількаденні муки і аж по них на смерть – ні! Адже ж він – чоловік, не кат! Адже ж Редліх ще вчора був його другом!

На площі перед казармою, званою по-старому Heumarkts-caserne, кілька компаній піхоти відбувало звичайні вправи в маршеруванні, робленні карабіном і стрілянні без набоїв. Салютували йому, коли переходив поуз них. Якесь тоскливе почуття заворушилося в його душі на вид тих людей, уставлених у два ряди, з лицями, червоними від морозу і втоми, в чоботях, забризканих болотом, розробленим із снігу, що розтаяв під їх ногами. Йому пригадалася з гімназіальної лектури латинська формула: Morituri te salutant; та він усміхнувся гірко, коли подумав, що сим разом було би відповідніше змінити сю формулу і сказати: Moriturus vos salutat!

«За півгодини зміниться фізіономія сеї площі не до пізнання! – думав дальше капітан. – Будете мати довший Ruht! бідні хлопці. Он там, із тої брами, перед котрою з найневиннішим у світі видом, курячи сигара і побрязкуючи шаблями, проходжуються два офіцери (цікавий я, чиї то секунданти?), – з тої брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою або з простреленими грудьми, забризканого кров’ю, зі звислими безвладно вниз руками.

Певна річ, що кількох з-поміж вас покличуть і велять вам нести сей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоби ніхто не бачив, і завезуть до трупарні військового шпиталю. І їхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут поуз них їде трун. Моя жінка пройде обік нього, шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку їй не перейде, що в тім безобразнім жовтім фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп її мужа. І ліпше, що так воно станеться!»

В таких чорно-трагічних думках потонувши, дійшов капітан вкінці до брами, що вела до саду перед стрільницею. Офіцери, що патрулювали перед брамою, привітали його чемно, але холодно.

– Редліх уже є, – мовив один із них. – Секунданти і лікарі також уже там.

– А ви хто такі? – запитав здивований капітан.

– Нас просили пильнувати тут, щоби ніхто вам не перешкодив, – мовив офіцер.

– Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, – додав другий, усміхаючись. – Нам тут холодно, і час уже на снідання.

Капітан не відповів на се нічого. Усміх і слова сього офіцера видались йому цинічними.

«Йому пильно на снідання! – думав з якимсь гірким почуттям. – А що між отсею хвилею а його сніданням трісне одно людське серце, пропаде одно життя, буде зруйноване існування одної сім’ї, се для нього байдуже. Се гонорова справа, котру чим швидше, чим основніше, значить, чим з більшим розміром знищення залагодиться, тим ліпше».

Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили свої сірі гілляки до сірого неба. На грубших конарях і на пнях лежали смуги і шапки свіжого вогкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тільки від брами до головного будинку, де була зала, видно було стежину, протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині, одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже, до чого воно йдеться, тихенько забрався до міста, щоби не бути нічого свідком. Його жінка вешталася по своїй тісній комнатці, щось там морквасячи. Се була жінка дуже спокійна і певна: нецікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діятися в великій залі, а хоч би там і з гармат стріляли, бо була глуха як пень.

Капітан повагом, осторожно йшов сею стежиною під гору, звільна підходив на сходи, що вели до головного входу стрільниці. Силувався уявити собі в душі почуття засудженого, що вступає на ешафот. Він числить ступні, придивляється дошкам ешафоту, звертає увагу на вишибнутий сук, на погано вбитий кілок – дуже спішно діялося теслям! – на лисини суддів, що стоять онде збоку, на лиця, вуси і одежі публіки, що стовпилася довкола кордону, силкується відгадати, чи дуже холодно онтому парубчакові, що голими руками держиться поруччя балкону, і що собі думає та дама, що, стоячи за ним, своїми повними грудьми вигідно положилася на його плечах.

Все те бачить, підглядає і сквапливо нотує в своїм умі той нещасливий, стараючися насилу того тільки не бачити, не завважувати і не нотувати, що стоїть ось тут перед ним – страшенне, грізне і неминуче, що дожидається його самого і за кілька мінут, за мінуту, за пару мертвих секунд ухопить його в свою пащеку, здавить, схрупає, розмеле його в своїх кровавих зубах. І, уявляючи собі положення сього нещасливого, капітан відчував, що й його власне положення в сій хвилі було дуже подібне до нього. Стояв при дверях, що вели до зали. Ще раз озирнувся, бажаючи уловити оком і заховати в душі якнайбільше світла, простору, але мізерний зимовий краєвид і того йому поскупив. Не було що ловити! Стиснувши уста, капітан спокійно відчинив двері і ввійшов до зали.

Ще з-за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів, присутніх у залі. Забавлялися свобідно, немов зібрані на бал, дожидаючи танцю. Та коли він показався в дверях, усі нараз замовкли і ззирнулися на нього. Більшість, очевидно, хотіла глянути рівнодушно і відвернутися, але нікому се не вдалося. Було щось в його постаті, в його лиці, що силоміць приковувало до себе їх увагу. Всі присутні немов остовпіли, побачивши його. Очі їх, зразу рівнодушні, помалу висувалися з ямок, зінки розширювалися з виразом переляку, неначеби в тій хвилі до зали ввійшов не живий чоловік, а якась страшна неземна поява.

– Добрий день! – промовив капітан, салютуючи і з зачудуванням позираючи по зібраних. Ніхто не відповів йому, і кілька секунд усі стояли в німім остовпінні. Тільки лікарі, упрошені до асистування при тій «гоноровій справі» і незнайомі з капітаном, перервали сю німу сцену і почали вештатися коло своїх приладів та бандажів.

– Добрий день тобі, Редліх! – мовив капітан, наближуючися до свойого противника і подаючи йому руку. – Адже ж не відмовиш мені подати руку?

Редліх мовчки стиснув подану йому руку а рівночасно відвернув лице і лівою рукою обтер сльози, що тислися йому до очей.

– Адже ж до вчора ми були приятелями? – мовив з меланхолійним усміхом капітан. – Можемо й тепер бодай привітатися по-приятельськи, заким дамо слово пістолетам.

– Як ти ночував? – запитав Редліх, переборовши своє зворушення.

– Сяк-так, – відповів капітан. – Спав у готелі.

– Дома не був?

– А пощо? Про такі речі з жінками ліпше не говорити. Як буде по всьому, то буде мати досить часу довідатися про все.

– Ну, думаю, що маєш рацію, – відповів Редліх і перервав дальшу розмову.

Капітанові секунданти наблизилися до нього, досить церемоніально подали йому руки, а потім один із них узяв його під рам’я і попровадив у пустий кут зали, оддалеки від групи, зложеної з лікарів і Редліхових секундантів. Редліх стояв при вікні і пальцями тарабанив марша по шибі.

– Відповідно до бажання колеги, – мовив секундант до капітана, – уложили ми з противною стороною условини поєдинку.

– А іменно? – запитав капітан.

– Ми домагалися найтяжчих условин. Пістолети, стріляння без бар’єри, дистанс десять кроків з правом для кождої сторони поступити під час коменди о три кроки наперед і триразова виміна вистрілів.

– А противна сторона сперечалася?

– Секунданти ремонстрували, але, очевидно, у власнім імені. Ми обставали при своїм.

– А що ж Редліх?

– Згодився на наші условини без найменшого вагання.

– І добре так, – понуро мовив капітан. – І що ж, швидко почнемо?

– В сій хвилі.

Секунданти віддалилися, щоби поробити приготування, а тим часом капітан, скинувши плащ і відперезавши шаблю, з байдужим видом придивлявся якійсь літографії, що прикрашувала голу стіну зали. Йому здавалося, що все се сон. Чув навіть якесь дивне роздвоєння в своїм нутрі, дізнавав такого вражіння, немовби той чоловік у військовій блузі, з руками в кишенях, що так уважно придивляється літографії на стіні, – се якась людина, чужа йому, далека і нецікава, на котру його таємне «я» поглядає збоку з якимсь легеньким зачудуванням.

Тим часом секунданти, гомонячи стиха, заходились коло приготувань, приписаних традиційним поєдинковим кодексом. Два міряли дистанс, голосно числячи кроки і крейдою по підлозі зазначуючи, де мали стояти і доки мали право зближуватися оба супірники. Два інші, по одному від кождої сторони, набивали пістолети, поки тим часом лікарі розкладали на столику бандажі і розставляли повідчинювані касетки, повні хірургічних інструментів. Ідучи за прикладом капітана, Редліх також зняв плащ і відперезав шаблю. Інші були в плащах, бо в залі панував докучливий холод.

Понабивавши пістолети, секунданти поназначували їх, а потім, поробивши такі самі значки на картках паперу, позвивали їх і вкинули до шапки. Супірники мовчки витягнули ті імпровізовані льоси – насамперед визваний Редліх, потім капітан. Їм роздали відповідні пістолети. Се були великі офіцерські револьвери, не раз уже уживані в подібних гонорових справах. Дивна якась дрож пройшла капітана, коли доторкнувся до того інструмента, немовби хтось кусником леду пройшов йому по тілі від долоні аж до серця.

«Се прочуття смерті», – мигнуло щось в його думці. Не почував ані страху, ані жалю, немовби тут ходило о когось чужого. З дерев’яним супокоєм оглянув своє оружжя і подався на своє становище, яке вказали йому секунданти.

– Бачність, панове! – голосно промовив один із секундантів. – Чи позволите мені командувати?

– Просимо.

– Так, отже, пригадую панам, що в хвилі, коли виголошу «три», а найдальше в п’ять секунд по тому, маєте дати огню. В часі команди кождий з вас має право наблизитися до противника на три кроки, аж до поперечної черти, зазначеної на помості.

Оба супірники стояли супокійно, випростувані, з пістолетами, спущеними вниз.

– Раз… два… три! – командував звільна різким голосом секундант.

Два вистріли гукнули майже рівночасно. Ніхто з супірників не порушився з місця ані перед вистрілом, ані по вистрілі. Капітан чув, як Редліхова куля свиснула йому понад головою. Чи Редліх навмисно хибив? Щодо себе, капітан знав, що не мав наміру хибити.

– Чи хто з панів ранений? – питав секундант.

– Ні, – відповіли в один голос супірники.

– Чи панове обстаєте при другім вистрілі?

– Обстаю, – мовив капітан. Редліх мовчав. Пістолети очищено і знов понабивано. Капітан судорожно стиснув рукоять і загриз губи.

«Або – або»! – шуміло і бриніло йому в голові. Силкувався відновити в собі, скріпити і роздратувати ненависть до Редліха. Запах пороху розбуджував у його крові гарячку, звісну йому з босняцькпх перестрілок.

– Раз… два… три! – роздалися знов слова команди.

Сим разом гукнув тільки один вистріл, тільки один пістолет ригнув огнем і димом – з боку капітана. Під час команди, користаючи з условини, він зблизився до Редліха на три кроки і в хвилі виголошення слова «три» вистрілив. В тій самій хвилі Редліх, немов шарпнений могучим подувом вихру, зробив наглий і швидкий півоборот наліво, випустив з руки пістолет, підняв руки догори і розмахнув ними широко, мов чоловік, що тоне або тратить рівновагу, а вкінці захитався, скрикнув «ой!» і, вхопившися правою рукою за груди в околиці серця, повалився на поміст. Усе те не тривало довше як кілька секунд.

Лікарі і секунданти кинулися до нього, піднесли його і, двигаючи на руках, положили близ вікна. Тільки велика червона пляма, кругла, як денце від склянки, лишилася на помості. Капітан якийсь час стояв іще на своїм місці, вдивляючися в ту пляму. Вкінці підійшов ближче до тої групи близько вікна, що скупчилася біля Редліха, котрий, очевидно, не давав ніякого знаку життя.

– Як йому? – запитав.

– Що се вас обходить? – остро відрізав один із Редліхових секундантів. – Можете собі йти, ви своє зробили. Не затроюйте йому остатніх хвиль конання!

– Значить, рана смертельна? – зойкнув капітан, хапаючися за голову і забуваючи, що перед хвилею сам бажав сього найгарячіше.

– Не робіть тут комедії! – з нескриваною погордою і ненавистю відбуркнув йому другий Редліхів секундант. – Маєте те, чого вам хотілося. Се вже друга ваша жертва, – додав з особливим натиском. – Думаю, що вам буде досить. Чи, може, бажаєте ще одної? В такім разі можу вам служити.

– Пане! – болючо скрикнув капітан, до глибини душі зламаний, знівечений тими позирками, словами і цілим поведенням секундантів.

– Ідіть, пане, геть відси! – нетерпливо повторив секундант. – Вас тут непотрібно, а й наші обов’язки супроти вас скінчилися. Ви доказали нам, що вмієте стріляти, але не думайте, що хоч один із нас задля сього змінить свою думку про вас і про вашу шановну супругу. Adieu!

Капітанові зашуміло в вухах і в очах потемніло. Щось там в його нутрі шарпалось і рвалося, щоби кинутись на сього офіцера, як хижа звірюка, розшарпати його, розігрітися в його теплій крові. Та головна часть його істоти лишилася німа, безвладна, немов поражена громом. Сам не знаючи як і коли, наблизився до крісла, де лежали його шабля і плащ, одягся, машинально салютував не знати кому, бо ніхто в залі не звертав на нього уваги, і, не озираючися, з затисненими устами і розбитим серцем вийшов із стрільниці.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 94 – 102.