5. Історія барона Рейхлінгена

Іван Франко

– Ага, Анелечко! Бачу тут візитову карточку барона Рейхлінгена. Розповідж-но мені, яка се у тебе була з ним історія?

Капітан і Анеля сиділи в салоні і розмовляли. Анеля, занята якоюсь жіночою робіткою, оповідала мужеві про своє життя, про дітей, про старого Гуртера, а капітан, слухаючи її оповідань, перебирав візитові карточки, розкидані на срібній таці на столі. Нараз на одній елегантній, блискучій прочитав назву: «Waldemar Baron von Reuchlingen» і затремтів так, немовби пожалив собі пальці кропивою.

– Історія у мене? З бароном Рейхлінгеном? – помалу, немов шукаючи чогось у пам’яті, повторила Анеля, спокійно дивлячись мужеві в очі. – У мене з ним не було ніякої історії.

– Не було ніякої? – з зачудуванням запитав капітан. – Се не може бути! Пригадай собі добре!

– Що маю собі пригадувати? – ще з більшим зачудуванням відповіла Анеля. – По твоїм від’їзді до Боснії барон був тут у мене раз чи два рази. Ага, пам’ятаю, раз під час моїх іменин упився і звів якусь сварку з офіцерами. Не знаю, про що їм там зайшло, досить того, що попсував нам цілий вечір і всі разом з ним мусили забратися додому. Більше я й не бачила його, а швидко по тім я довідалася, що його також перенесено до Боснії.

– Гм, то така се була історія? Признаюся тобі, що з того, що він мені говорив, я міг догадуватися, що тут було щось далеко поважніше.

Вимовляючи ті слова, капітан, уже наполовину вспокоєний, поглядав на жінку. І нараз побачив, що при остатніх його словах лице її покрила труняча блідість, навіть уста її поблідли, робота випала з її рук і ціла її постать подалася, немовби зів’яла або немовби дізнала якогось страшно болючого удару.

– Анельцю, що се тобі? – скрикнув капітан, схапуючися з крісла.

– Зажди, зажди, там хтось дзвонить! – прошептала Анеля, ледво-не-ледво піднялася з крісла, покинувши на землю свою робітку, заполоч і голку, і вибігла до сусідньої кімнати. По хвилі вернула, все ще бліда і тремтяча, але вже значно заспокоєна.

– Анельцю, ради бога, що тобі є? – скрикнув капітан, тулячи в своїх долонях її руки, холодні як лід.

Вона сіла поруч нього і важко дихала.

– Нічого се, нічого! – відповіла. – Знаєш, від якогось часу… мучать мене якісь страшні прочуття. Завсігди мені здається, що котре-небудь із наших дітей, – о мій боже! – десь там переїхав фіакер і що його несуть додому з поламаними ніжками, з розбитою головкою… Ох, аж подумати страшно! І власне в тій хвилі… те саме прочуття… мов кліщами… мені причулося, що до нас хтось дзвонить…

– Але ж успокійся, ніхто не дзвонить. Діти вернуть здоровісінькії – запевнював її капітан. – Бійся бога, як можна брати собі се так дуже до серця! Але ти, може, нездужаєш? Може, се тільки такий прояв якоїсь іншої слабості?

– Ні, ні, я здорова цілковито, тілько часами на мене находять такі глупі напади.

– Ні, Анелечко, ні, сього не можна легковажити. Се можуть бути початки якоїсь грізної нервової хороби. Як ти поблідла! Треба конечно засягнути лікарської поради.

– Не треба! Не треба! – живо відмовила Анеля. – Що мені лікар поможе? Скаже мені те, що я й без нього знаю: треба супокою, вистерігатися сильних зворушень. Нехай би сам стрібував се вчинити!

– Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти досі не можеш прийти до себе. Напийся води!

– Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Мені вже зовсім добре.

І, схилившися, позбирала з долівки свої порозкидані причандали.

– А я, – мовив по хвилі капітан, – признаюсь тобі до гріха. В тій хвилі, коли ти поблідла і почала тремтіти, я подумав, що мої слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне враження.

– Про барона? – з меланхолійним усміхом мовила Анеля. – Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про нього балакали. В тій хвилі, коли ти зачав мені щось оповідати про нього, думка моя була зовсім деінде.

– Я хотів було написати тобі про свою стрічу з бароном і про свою розмову з ним, – говорив капітан, – та якраз того самого вечора після стрічі з ним я одержав від тебе лист, а в ньому була звістка, що дитина хора на одру і що маєш тяжкі гризоти, а на другий день рано я довідався, що барон уже не жиє.

– Не жиє! – скрикнула Анеля.

– То ти не знала про його смерть?

– Нічогісінько.

– Була з ним якась дивна і досі невияснена історія.

– О боже! – глибоко зітхаючи, прошептала Анеля, але в тім зітханні висказалося радше якесь почуття облегшення, ніж жалю. А по хвилі додала: – Такий молодий, гарний, маючий чоловік, такого знатного роду, такий здоров, сильний – і що там йому сталося? Чи хорував?

– Отож-то, власне, що ні. Застрілився.

– А! Може, з любові?

– Сумніваюся дуже. Послухай, нехай тобі розповім про нашу остатню стрічу. Се заразом вияснить тобі, для чого я запитав тебе, яка се історія була між ним і тобою.

Анеля похилила голову над роботою і слухала спокійно, її груди хвилювали мірно, може, трохи сильніше, ніж звичайно, але, безперечно, се був наслідок недавнього нервового припадку.

– Не треба тобі оповідати, який чоловік був барон, – мовив капітан. – Золотий хлопець, але в практичнім житті ні до чого. Розпещений матір’ю, привиклий від дитини заспокоювати всі свої капризи, а при тім обік шаленої упертості в дрібницях він не мав ані крихти мужеської твердості і характеру в найважніших справах. Хто тілько перший раз його пізнав, мусив його полюбити, але кождий, хто пізнав його ближче, мусив від нього відвернутися.

Анеля меланхолійно похитала головою на знак, що вповні згоджується з тим осудом.

– В часі, коли задля якихсь дисциплінарних провин його перенесли з Відня до Львова, мати його вже не жила; Говорять, що вмерла з гризоти задля його гулящого і розпусного життя. Його маєток, колись дуже великий, був майже зруйнований. Правда, ще й тоді при ощаднім житті і поряднім господарюванні можна було урятувати з нього дуже показну фортуну, якої нам і нашим дітям дай боже хоч половину. До полковника нашого полку і до цілого офіцерського корпусу разом з його перенесенням до нас прийшло з Відня остереження і просьба, щоби ми опікувалися молодим чоловіком, не допускали його марнувати решту батьківщини, здоров’я і честі, але, втягаючи його до сімейних кругів, старалися розбудити в нім охоту до спокійного, правильного життя, посвяченого праці і сповнюванню обов’язків. Знаєш сама, що ми робили все, на що тілько була наша змога.

– Не дуже вам за се був вдячний, – докинула мимоходом Анеля з відтінком гіркості в голосі.

– Ну, про його вдячність нам було байдуже. Головно ходило нам о результат. І ми могли похвалитися, що наслідки були такі добрі, яких ніхто й не надіявся. По році нашого менторства над ним хлопчисько поправився так, що майже годі було його пізнати, а й маєткові справи пішли далеко ліпше. Від його сім’ї одержали ми офіціальну подяку. Потім наш полк відкомендовано до Боснії, а барона приділено до іншого полку, що лишився тут. Що з ним тут дальше діялося, про се не маю ніякого виображення.

– Я те тілько знаю, скілько тобі розповіла, – мовила Анеля якимсь приглушеним, беззвучним голосом, не підводячи лиця від своєї роботи.

– Рік тому назад був я на якийсь час відкомендований в службових справах до Мостару. Був зимовий вечір, коли по довшій аудієнції у свого шефа я вертав на свою квартиру. Проходячи перед густо освітленим шинком, я зупинився на хвилю, почувши всередині крик, прокляття, стук ламаних меблів і брязкіт скла. Втім, раптом відчинилися двері і вилетів чоловік в офіцерськім мундурі, але без шаблі і без чако. Вилетів, сильно випхнутий кільканадцятьма руками, що зараз потім щезли і замкнули двері за собою. Сей чоловік був смертельно п’яний і був би неохибно впав у глибоке вуличне болото, коли б я не був спіймав його в свої обійми і не поставив на ноги.

«Пардон! – мовив до мене сей чоловік, бачачи на мені офіцерський мундур і силкуючись випростуватися незалежно від моєї помочі. – Я настолочив вам на нагніток?»

Його голос, охриплий від п’янства, показався мені знайомим. Я зачав придивлятися його лицю, та в першій хвилі не міг його пізнати. Він перший пізнав мене.

«А, servus, товаришу! – скрикнув, ударивши мене по плечі. – Го-го-го, пан Ангарович уже й не пізнає мене?»

«Барон Рейхлінген! – скрикнув я, подаючи йому руку, та він не стиснув її. – Що ж се з тобою діється?»

«Зо мною? Добре діється. Бачиш, учуся літати. Отсе власне вилетів я з отсеї буди. Га-га-га!»

«Ти давно тут? Я нічогісінько не знав, що тебе сюди перенесли».

«Не знав? – скрикнув барон. – Не писала тобі жінка?»

«Ані словечка».

«Го, го, – кричав на все горло барон, – чудесну маєш жінку! Ангела, а не жінку! Га-га-га! Такі ангели там залізними вильми толочать грішні душі в кипучу смолу».

«Бароне, – строго мовив я до нього, – маю згляд на те, що ти п’яний і сам не знаєш, що говориш. В іншім разі ти мусив би мені тяжко відповісти за ті слова».

«За ті слова? – кричав барон з п’яним сміхом. – За ті слова? Хіба я що сказав? Але ж, братику, не гнівайся! Сам мовиш, що я не знаю, що плету. А твоя жінка – го, го, die ist ein solches Kapitel, про котрий треба би говорити по-тверезому».

«Добре кажеш, – мовив я. – Що маєш мені сказати, кажи по-тверезому, а тепер ходи спати».

«Хто? Я спати? – верещав барон. – Ні, брате, я не привик в таку пору йти спати. Але, але, – мовив нараз спокійнішим голосом, – позич мені 10 ринських. Якраз не стало мені дрібних, а сей драбуга ось тут не хотів мені кредитувати. Позич, не пожалуєш сього. Завтра віддам і ще вдодатку розповім тобі гарну історію, яка притрафилася одному гарному младенцеві і одній ще гарнішій замужній жінці, або радше солом’яній вдові».

– Не потребую тобі додавати, – мовив капітан до Анелі, – що мені кров ударила до голови при тих словах сього нікчемника. Я видобув 10 ринських і, даючи йому, промовив:

«Без жарту, бароне, краще би тобі подумати про спочивок».

«Завтра, завтра! – мовив барон, хапаючи гроші. – Спасибі тобі, мій любчику! А знаєш, завтра так коло десятої запитай про мене ось тут, у тій буді. Або мене тут застанеш, або тобі покажуть мою квартиру. А про гроші не турбуйся! Хоча мої любі свояки взяли мене під курателю, та я ще дам собі раду».

І знов повернувся до шинку, та нараз зупинився і, обертаючися до мене, мовив:

«А може, підеш зі мною? Ходи, побалакаємо!»

Я був пронятий таким обридженням до сього нікчемника і до тої брудної руїни, що аж стрепенувся при його словах.

«Дякую тобі, бароне! – відповів я. – Мушу поспішати додому, маю ще роботу».

«Плюнь на всяку роботу! Ходи зо мною!»

Та я вже пустився йти геть.

«Не хочеш? – слідом за мною кричав барон. – Чорт тебе бери! Обійдуся і без тебе. А завтра приходь, пам’ятай! Довідаєшся гарної історії про твого ангела, про твою кохану жіночку! Га-га-га!»

Я втікав, немовби вовки за мною гнали, а той грубий цинічний сміх усю ніч роздавався мені в ухах. Можеш собі подумати, яка тривога обхопила мене, який неспокій шарпав мою душу всю ніч. Яким правом сей нужденний п’яниця смів викликати твоє ім’я на тім місці і серед таких обставин? Про яку се історію він говорив? Що скаже мені завтра? Правда, знаючи його хиткий характер, я згори міг догадуватися, що се буде з його боку якась підлість або глупа сплітка, та проте все-таки – така вже мізерна людська натура – я дожидав слідуючого дня неспокійно і з якоюсь нетерплячкою.

Не вмінюй мені того в зло, душе моя, – додав по хвилі, стискаючи її руку, – не для того я чинив се, немовби бажав почути про тебе щось лихого. Навіть на думку мені се не впало. В моїй душі клекотів гнів на барона. Я бажав побачити його тверезого і зажадати, щоби витолкувався з того, що балакав по-п’яному, а евентуально, щоб усе відкликав і ніколи потому не важився згадувати про тебе в такий спосіб. В тій хвилі почув я цілою своєю істотою, як сильно тебе люблю, яка ти мені дорога і близька і як болюче, до глибини душі доторкає мене все те, що могло би хоч найменшу тінь кинути на тебе.

Анеля, нічого не мовлячи, вхопила при тих словах мужеву руку, піднесла її і притиснула до уст, а в тій хвилі груба, гаряча сльоза з її ока упала на ту мужеву руку.

– Анелечко, що ти робиш! – скрикнув капітан. – Боже, ти плачеш! Що тобі?

І кинувся до неї з розпростертими раменами, а Анеля, голосно хлипаючи, упала в його обійми.

– Дорогий мій! – мовила голосом, котрий переривало спазматичне хлипання. – Як ти мене любиш! Який ти добрий, благородний!.. І чим я заслугую…

– Але ж успокійся, дитино! – мовив капітан, цілуючи її чоло, лице і очі. – Чого тут плакати? Адже ж се мій обов’язок. Коли б я поступив інакше, то був би нечесним чоловіком.

Треба було кількох мінут часу, поки Анеля успокоїлася після сього нового нервового припадку і попросила капітана, щоби кінчив своє оповідання.

– Небагато вже лишилося мені до кінця, – сказав капітан, сідаючи напротив Анелі. – Другого дня рано я одержав твій лист, і під його впливом барон і ціле його п’яне балакання відскочило на задній план. Я вже зовсім не почував охоти бачитися з ним і з острахом подумав собі, що, коли тепер прийду до нього, він, певно, поміркує, що я прийшов упоминатися за позичені вчора гроші. От тим-то я надумав перечекати кілька день, а тепер запитати тілько в звіснім шинку про баронову квартиру. Проходячи поуз того шинку в службовій справі, я вступив досередини і запитав про барона.

«О барон! – скрикнув шинкар. – Гарних нам баронів сюди насилають! Се не барон, се правдивий розбійник. Кілько я вже шкоди і клопотів мав через нього, сього вам і не сказати. Ну, та вчора він дістав за своє! Зайшов собі з кількома угорськими вояками, почав їх ганьбити і напастувати – викинули його з шинку. По хвилі вернув, зразу держав себе спокійно, та потому ще дужче почав докучати тим воякам. Кинулися на нього, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока і ледво живого викинули на вулицю, а самі повтікали».

«І що ж сталося з ним?» – запитав я переляканий.

«Не знаю, – відповів шинкар. – Довго ще йойкав і стогнав на вулиці, та я, боячися ще більшої галабурди, позамикав двері і вікна і не хотів нікого більше впускати. Потому вже нічого не було чути, – здається, що поволікся до своєї квартири».

«А де ж його квартира?»

Шинкар показав мені недалеко одиноку хатину посеред огороду і додав, що барон живе там сам тілько з одним вояком, призначеним для його послуги, та сей вояк сьогодні рано, ще досвіта, пішов кудись і досі не вернув. Певно, барон післав його по ліки або по горілку.

Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце, – воно зсередини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу – ніхто не озивається. Вкінці покликав я шинкаря, і оба разом при по очі дрючка ми підважили хатні двері. В тісній темній комнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. Зразу ми думали, що спить, та, відсунувши фіранку, ми переконалися, що се не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску виднілася невелика рана, заткана виплившою скріплою кров’ю, помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплої крові. Паперів ані листів не було ніяких.

– Боже! – з переляком шептала Анеля, що, запираючи в собі дух, дослухала до кінця се сумне оповідання.

– Ось тобі вся моя повість про барона, – кінчив капітан. – Як бачиш, я не довідався від нього нічого. Коли мав яку тайну, то взяв її до гробу.

Анеля, зворушена, не могла ще прийти до себе і шептала тільки, заслонюючи собі очі руками:

– Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!

– Справді, трагічна судьба! – з почуттям мовив капітан. – Такий маючий чоловік, такий вродливий, мавши такі зв’язки, такі спосібності, і от що з нього вийшло.

А помовчавши хвилю, додав:

– Зараз тоді я хотів написати тобі про се все, та потому подумав собі: вона там, бідна, і так має досить своїх клопотів, пощо маю ще дразнити її нерви описом сеї історії. Але à propos твоїх нервів, Анелечко! Їй-богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.

– І що видумаємо? – сумно відмовила Анеля. – Я знаю, одно могло б мені допомогти, та сього одного якраз ти не будеш міг зробити.

– А се що таке, скажи! Що би се таке могло бути, що залежало би від моєї спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? – з запалом скрикнув капітан.

– Може, воно й не залежить від твоєї спромоги, – мовила Анеля.

– Ну, але скажи, скажи! – просив капітан.

– Знаєш що, любий мій, – мовила Анеля, обнімаючи його рукою за шию і тулячи голову до його грудей. – Віддавна вже, зимою і літом, марила я про те, щоби покинути се місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважніше, праця при сільськім господарстві, котру змалечку люблю безмірно, відсвіжила би мої нерви, привела би мене до цілковитої рівноваги.

– Осісти на селі… провадити своє господарство, – мовив звільна капітан, задумуючися, – ну, певно, се було би непогано, хоча досі я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського життя.

– Бо ти зовсім не пробував навіть дізнатися про се, – сквапно підхопила Анеля.

– Може, воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на се. Я також здавна лелію в душі сей ідеал.

– Чи се можливо? – радісно скрикнула Анеля.

– Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.

– Колись?

– Ну, певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Адже ж не думаю, щоб ти хотіла знов розстатися зо мною і сама їхати на село.

– О ні, ні, ні! За ніякі гроші! – скрикнула Анеля.

– А, по-другім, куди ж би ти поїхала?

– Купімо собі фільварочок! – шепнула йому Анеля до вуха.

– Купімо! Kupił bym wieś, ą pieniądze gdzieś!

– Як то – gdzieś? Адже ж гроші маємо! А твоя кавція? Адже ж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться дещо на те, щоби ввести в рух наше господарство.

– Але ж, Анелечко! – перервав її бесіду капітан. – Що про се балакати? Адже ж знаєш, що поки я в службі, то сеї кавції не можу рушити.

– О так! Знаю се дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш сеї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про се все, – мовила з виразом гіркості і знеохоти. – Я так і знала, що моя розмова з тобою про се діло не придасться ні на що.

І відвернулася, надувши губи, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.

– Дивна ти, моє серденько! – мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. – Так чого ж хочеш від мене?

– Нічого не хочу! Роби що знаєш! – гнівно відповіла Анеля.

– Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що, по твоїй думці, слід би було зробити!

– Адже ж бачиш, що я хора, що у мене нерви розстроєні! – енергічно мовила Анеля.

– В тім-то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.

– Ще раз тобі говорю, що, поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую се, що тілько на селі, десь у глухій відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.

– Се дуже можливе, – мовив капітан.

– А коли так думаєш і коли мене любиш, – мовила з незвичайним оживленням Анеля, – то прошу тебе, зроби се для мене! Покинь отсю свою службу, подайся на пенсію, відбери кавцію, купімо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і їдьмо геть відси, геть назавсігди!

– Але ж, дитино! – скрикнув капітан. – Чи думаєш, що се так легко зробити?

– Все можна зробити, коли хто хоче, – з притиском мовила Анеля.

– Ну, вийти на пенсію, на се, певно, багато часу не треба, се можна би зробити і завтра, – мовив, вагаючися, капітан.

– І зроби се, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!

– Але ж кілько то буде тої пенсії? Чи вистане нам на життя, на виховування дітей?

– Не бійся, вистане! – мовила Анеля. – Вже я все обчислила, побачиш. А чи маю тобі сказати ще один секрет?

– Ну, говори, говори, моя ти кізонько уперта!

– Я вже навіть вигляділа фільварочок, якраз відповідний для нас. Серед гір а недалеко місточка, де наші діти могли би ходити до школи. Будинки господарські досить добрі, дерев’яний домик зовсім-таки гарний, 30 моргів орного поля, в тім числі 3 морги огороду, дальше 20 моргів чудової гірської сіножаті і 150 моргів пасовиська разом з лісом. Прекрасний фільварочок, немов сотворений для нас. А знаєш, яка ціна?

Капітан, зацікавлений, дивився на неї. Незвичайне гарячкове оживлення, яким вона була пронята, затривожило його тим більше, що її план відразу показався йому фантастичним і зовсім не відповідним до її практичної вдачі. Та він ні в чім не хотів їй перечити, зовсім розумно міркуючи, що пізніше, коли Анеля успокоїться, то й сама критичніше почне глядіти на сей свій план.

– Знаєш, яка ціна тій перлині? П’ять тисяч ринських! П’ять тисяч! Очі зажмуривши, можна дати. А на тім грунті можна держати кільканадцять штук худоби. А на літо можна ще від сусіднього дідича виорендувати величезну полонину за дешеві гроші і випасти 20 штук волів і наробити десять оборогів сіна. Ні, Антосю, се правдивий скарб! А коли капітан, нічого не мовлячи, все ще не переставав уважно вдивлятися в неї, вона сквапно, вся тремтячи зі зворушення, говорила дальше:

– Покинеш військову службу, відберемо кавцію, купимо маєтність і зараз виберемося на село. І дітей заберемо відси. Маю свояків у Вадовицях, там будуть мати добру опіку і дозір, нехай там ходять до школи. А ми візьмемося до праці, до господарства, чи так? Твоя пенсія наразі буде йти на вклади в господарство, а коли дечого доробимося, то можна буде робити з неї невеличкі ощадності. Чи так?

– Так, так, – механічно мовив капітан.

– Значить, похваляєш мій план?

– Цілковито.

– Пристаєш на нього?

– З цілого серця.

– Ну, то добре! Гарно! Чудесно! Як же я люблю тебе, голубе мій! А в такім разі знаєш що? Іди зараз, там у спальні на моїм столику знайдеш перо, папір і чорнило і напиши подання до генеральної коменди.

– Подання? Яке?

– Подання, що виступаєш з активної військової служби.

– Зараз? – здивувався капітан.

– Ну, адже ж ти згодився на мій план?

– Так, але чень же ще не горить, не маємо чого так квапитися. За кілька неділь маєтність не втече, а втім, хто ще знає, чи при докладнім огляді вона нам сподобається? Треба би оглянути її з яким тямущим чоловіком. А за кілька неділь я можу одержати вищий аванс, і в такім разі наша пенсія також буде вища.

– А, так! – майже крізь сльози мовила Анеля. – Так тобі аванс, мізерне підвищення пенсії більше в голові, ніж мій супокій, моє здоров’я, моє життя. Такі то ви всі мужчини! На устах у вас усе: люблю, люблю! А коли прийдеться доказати сю любов бодай якимсь найдрібнішим ділом, то зараз у вас готові тисячні огляди, причини, застереження та докази.

– Ти несправедлива, Анелечко, – поважно мовив капітан. – Бог мені свідок, що я готов усе зробити для тебе, а коли хотів заждати на аванс, так се тілько в тій цілі, щоби тим ліпше забезпечити долю твою і дітей. Та, зрештою, коли так доконче хочеш…

– Доконче, доконче! Зроби се для мене!

– Добре, йду і зараз напишу подання.

І з виразом резигнації на лиці капітан пішов до спальні, лишаючи Анелю саму…

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 40 – 52.