12. Стара в пустині

Іван Франко

Загляньмо ще раз у Довбущуківку. Темна, але погідна тепла ніч прикрила землю. Вже пізня пора, і в Довбущуківці всі, здається, полягали спати. Тільки в одинокій просторій пустині мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі.

«Пустинею» звалася, як уже давніше згадано, маленька, віком похилена і ніким не замешкана хатина на збочі Довбущуківки. Там, як казали, родився Олекса Довбуш.

Каганець світив блідо. Крізь щілинки полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобілені стіни були порохняві й погризені черв’яками. В самій хаті не було нічого, крім старої дерев’яної лави і грубої ялової колоди насередині, яка, здавалося, була ще з тих часів, як на подібних колодах падали невинні руські голови.

За якийсь час увійшли до хатини брати Довбущуки. Попереду йшов, схиляючися вдвоє, понурий Олекса, прикусуючи долішню губу, а за ним Демко. Вони мовчки посідали на лаві.

– Уже пізно, а наших нема! – сказав Демко.

Олекса мовчав, схиливши велику, як таран, голову.

– Ти ще, брате, бачу, гнівний на мене за ранішнє? – відізвався Демко, звертаючися до Олекси.

– І як мені не гніватися, коли то твоя вина, що ми мусимо дальше завдавати собі муки і праці з тими поганцями? Вже були би їх обох певне мали тепер у руках!

– Що ж робити! Роздумай сам, чи я винен, що крикнув нехотячи з болю? Ну, але не бійся, швидко ми за те гарно відплатимося їм!

Знов наступила довга мовчанка. Олексі, видно, не хотілося говорити. Демко зачав перший:

– Олексо, не чути нічого про твоїх синів? Прийдуть нині на збір?

– Не прийдуть.

– Ба, але товариші чекають на поділ грошей. Що ти їм скажеш?

– Скажу їм, що нема хлопців із грішми!

– Але де ж вони? Я їх дома не бачив.

– Ну, я був би дурний держати їх дома, як знаю, що прокляті пройдисвіти могли би кождої хвилі прийти по них. Я їх вислав, аби скрили гроші, доки я тут з товаришами не впораюся.

– А як же ти хочеш з ними впоратися? Що хочеш з ними зробити?

– Чекаю, доки мені не зловлять Петрія, а потому…

– А потому?

– Брате, можна спуститися на тебе?…

– Як на себе самого! Хіба не знаєш, що й мені треба позбутися того небезпечного спільництва?

– Як так, то добре! Робімо разом! Як закінчиться робота з Петріями… треба скликати їх разом у лісі, на Чорній горі… і там почестувати…

Се останнє слово вимовив Олекса якимось дивним тоном. Демко ще не догадався нічого і допитливо поглянув на брата.

– Гай, тож-то дурна голова! Я цілком чесно думаю… Принесемо барилку горілки, заправленої різними коренями, та й годі!

Тепер Демко порозумів пекельну думку брата і затремтів на цілому тілі.

Під хатою щось зашелестіло. Олекса замовк і став надслухувати.

Довкола було тихо.

Правду сказав славний поет: «Es ist der Fluch der bösen Tat, dass sie gebärend stets nur Böses zeugen muss!» Так сталося і з Олексою Довбущуком. Спочатку незлий чоловік, він міг би був під добрим проводом стати й цілком добрим. Але батько його впоїв у нього смертельну ненависть до Петріїв, що, мовляв, стараються на всякий спосіб знищити його рід і його самого, правого спадкоємця Довбушевих скарбів. Зовсім природним наслідком того було, що Олекса звик до неробства, бо ж мав мати Довбушеві скарби, що звик усяке нещастя, всяку недолю, котра його постигла, складати на шию Петрія, що зачав рішучо думати про відплату злом за зло, про знищення Петріїв. Тому зв’язався з шайкою лісових розбишак, а тепер, як побачив, що їх спілка може більше зашкодити, як помогти йому, наважився на страшну річ – усіх потруїти! Демко похнюпив голову, почувши страшні слова.

Оба брати довго мовчали, не сміючи глянути один на другого.

Нарешті з криком і галасом увійшли товариші, і зачалася нарада.

Олекса говорив їм про свої плани, як би то дістати Петрія в руки, як його допитувати і мучити, аби показав місце, де скрив скарби Довбуша, та нічого не згадував про гроші, які при помочі тих самих товаришів удалося йому вислідити і викрасти.

– А ба, ватажку, – відізвався один низенький, живий і досить добре убраний нероба, – таже, здається мені, головна мета, чому ми сьогодні зібралися, був поділ винайдених грошей! Де ж ті гроші? Давайте їх сюди, нехай порозділюємо!

На лиці Олекси не видно було ніякої зміни. Він спокійно відповів:

– Ще нема синів; вони пильнують грошей у горах, і я казав їм нині принести їх сюди. Вони надійдуть незабаром.

– А хто їх там знає? Може, їм там трапилася яка біда, – сказав несмілим голосом Демко, котрого в грудях душило ще після страшних слів, які чув від брата.

Розбишаки зачали бурчати на спізнення. Вони сподівалися вже застати все готове, а тут незадовго й ранок.

Олекса сидів тихо. По хаті йшла голосна розмова про різні злодійські штучки, аж нараз заскрипіли двері хатини і, мов мара, всунулася досередини стара Горпина в довгій білій сорочці і білій намітці. Вона звільна подалася насеред хати, а каганець освітив у тій хвилі її страшне лице. Очі її блищали диким вогнем, а червоні обвідки повік надавали їм іще більше страшного виразу.

– А поздихали би ви всі! Щоб ваші діти попереводилися, та щоб вашу роботу бог прокляв! Я давно сліджу за вашими поступками, синочки любі, і тілько вам кажу: «Нехай вас бог проклене так, як вас прокляв батько, якого ви, збитого, викинули у ліс, як вас ось тут проклинає мати! Щоб ви на шибениці позадирали ноги, а круки щоб вам заспівали похоронну пісню, щоб поклювали ваші тіла! Щоб усе, що зачнете робити, вийшло вам на безголов’я!»

Олекса без слова вихопив ніж із-за пояса і замахнувся ним на матір, та Демко здержав його за руку.

– Пусти! – крикнув Олекса.

Тим часом стара, мов відьма, зникла з-поміж них.

– Стій, – спам’ятував його Демко, – дай спокій дурній бабі! У них усіх така вже натура, що мусять кричати! Але той крик – то пустий вітер!

Олекса сів знов. І знов зачалися наради, знов залунали сміхи і жарти, але всі щораз неспокійніше дивилися на обох братів, що не мішалися до їх товариства і мовчки сиділи на лаві.

– Ми, здається, надурно ждемо на ваших синів і на наші гроші, ватажку, – промовив той сам низенький чоловічок, що перед тим говорив. Він мав прозвище Невеличкий.

– Ну, то розходіться тепер, а за три дні чекаю вас тут знов. Я гадаю, що мої сини до того часу вернуть.

– Е, нехай чорт забере твоїх синів, коби лише наші гроші вернулися! – буркнув під носом Невеличкий і вийшов.

Довбущук не чув тих слів, він потонув у тяжкій задумі. Незабаром усі товариші вийшли і щезли в поблизькім лісі.

– Слава богу, якось сей раз минулося! – аж легше відітхнув Олекса.

– Нащо ти їх за три дні сюди скликав?

– Я вже знаю чому! Ходи, я тобі розкажу по дорозі! Час іти спати!

Демко взяв каганець, і оба брати вийшли, зачинивши за собою двері.

Та товариші, як лиш увійшли в ліс, зараз пристанули і утворили колесо довкола Невеличкого. Невеличкий стояв поважно всередині.

– Що, що? Що вони говорили зі собою? – питали всі разом.

– Пст! – шепнув Невеличкий, поклавши палець на уста.

Товариші зрозуміли знак і замовкли. Невеличкий оповів їм тихцем розмову обох братів, яку підслухав. Всі аж об поли руками вдарили.

– Ось воно що! А ми їм вірили!

– Ми їх розірвемо на кусні, ми їх посічемо! – кричали деякі.

– Стійте! – говорив Невеличкий. – Я маю гарний план, оповім вам потому. Але тепер треба нам ще слухати їх; лиш не треба їм нічого дати пізнати! Треба ж дістати в руки Петрієві гроші! А тепер кождий на своє місце!

– Славно, славно! – закричали товариші і миттю, мов нічні сови, розпурхнулися по лісі.

Примітки

Es ist der Fluch… – із драми Ф. Шіллера «Пікколоміні» (другої частини трилогії «Валленштейн»).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 394 – 398.