17. Хлопці на чатах

Іван Франко

Стара Горпина останніми днями справді завдала Олексі Довбущукові та його спільникам немало клопоту, хоч не могла дослідити всього, що вони виробляли за той час. Вони також не догадувалися, що хтось слідить за ними, а те, що вона явилася на їх зібранні в пустці, вважали чистим припадком і новим доказом її старої ненависті. Але оба парубки, після того, як вона ударемнила їх намір занапастити Олену, завзялися припильнувати її всю ніч, догадуючися, що сеї ночі може статися щось важне для їх спільного діла.

Доходячи до своєї хати, яку лишила замкнену, як звичайно, стара Горпина здивувалася немало, побачивши, що під хатою на приспі сиділи оба молоді Довбущуки, немов дожидаючи її. Була вже досить пізня година. Сонце давненько вже спустилося за гору, але вечірня сутінь не була ще така густа, щоби Горпина ще з перелазу своєї обори не пізнала досить незвичайних гостей, що сиділи перед її хатою.

– О, а ви чого тут? – запитала вона сердито. – Чи ще вам чого треба від мене? Мало тобі того одному з другим, що дістав у лісі?

– Та певно, що мало, – відповів з усміхом Сенько.

– Хочемо заробити на більше, – додав Ленько, – і не вступимося відси, хоч би ви почастували нас іще раз так.

– Маєш іще разі – промовила сердито Горпина і вдарила його кулаком у плече.

Ленько засміявся, приймаючи се ніби за жарт, і сказав поспішно:

– Дякувать! А тепер просимо вас приймити нас на ніч.

– Ого! А то чому? Хіба не маєте своєї хати?

– Що з того, що маємо, коли нам там нема місця. У тата гості! – відповів Ленько, а Сенько раз у раз усміхався, дивлячися на бабу.

– Та брешеш, дурисвіте! – скрикнула баба, подобрівши трохи. – Нема і в мене місця для таких ночівників. Ідіть геть і дайте мені спокій!

І при сих словах вона відімкнула дерев’яним ключем, який мала у себе за поясом, сінешні двері своєї хати і ввійшла до сіней. Ленько вхопив за клямку і пхнув двері наперед себе, аби за нею також ввійти до сіней, але стара заперлася зсередини плечима о двері так нагло, що Ленько попустив, не надіючися опору, а баба зараз ізсередини засунула двері грубим дерев’яним засувом.

– Ідіть геть! – крикнула вона зсередини до внуків. – Нема для вас місця в моїй хаті.

– То ми переночуємо й під хатою, добре? – крикнув ізнадвору Ленько, аби баба знала, що вони не вступаються з місця.

Баба не відзивалася більше з хати, і вони оба, не говорячи більше нічого, посідали на приспі перед вікнами. Думка підстерегти стару Горпину сеї ночі зродилася в Леньковій голові якось сама собою, а тепер йому ніяково було вертати. Посидівши якийсь час на приспі, він піднявся і заглянув крізь вікно до хати, але вікно було зсередини заслонене червоною хусткою. Сенько рівночасно заглянув у друге вікно, але се також було зсередини закрите якоюсь веріткою. Він застукав до вікна і кликнув:

– Бабуню, чуєте?

– Чую, чую, – відповіла зсередини стара.

– Може би, ви дали нам дещо повечеряти?

– Не дам нічого. Раз вам казала, йдіть собі геть!

– Добре, добре! – сказав Ленько. – Але ми ще почекаємо.

Вони знов посідали на приспі і сиділи мовчки. Вечір запав уже. Небо, весь день погідне, засунулося надвечір густими хмарами, а тепер постуденіло значно, зірвався вітер, немов збиралося на дощ. Братам стало холодно. Вони слухали, чи стара не вештається по хаті, чи не розпалює в печі, але в хаті не чути було нічого. По добрій півгодині Сенько знов застукав до вікна, знов почав кликати бабуню, але сим разом із хати не було ніякої відповіді.

– Ходімо геть! Вона, певно, спить уже, – сказав Сенько до брата.

– Е, ні! – відповів Ленько. – Почекай, я тут щось змайструю.

У заслоненім хусткою вікні одна шиба давніше вже була вибита і заткана жмутком соломи, обвиненим шматою. Ленько без великого труду витягнув те заткало, а потім, упхавши руку досередини, відщепив і відчинив вікно. Заглянути до хати крізь вікно він не міг, бо в хаті було зовсім темно, тому він, не докликаючися бабуні, вліз вікном до хати і покликав за собою меншого брата. Сю штуку в сій хаті, так само як і в своїй батьківській, робили вони не раз давніше, ще малими хлопцями. Щоправда, сим разом їм робилося трохи моторошно, коли, влазячи вікном до бабуниної хати, вони не чули її голосу. Думаючи, що вона заснула твердо, оба брати напомацки почали ходити по хаті, налапувати лаву, стіл, постіль і місце за комином на печі, але старої не було ніде.

– От тобі на! – сказав Сенько. – А се що таке?

– Чи комином вилетіла? – запитав Ленько.

– Може, на поду ночує! – догадувався Сенько.

– Нехай собі ночує, де хоче! – відповів Ленько. – А ми проспимося тим часом на її постелі. Побачимо, що нам за се буде.

І, заткавши вікно, він разом із братом простягся на бабиній постелі, і незабаром заснули оба.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 415 – 417.