16. Олеся

Іван Франко

– Іванку, знаєш ти, що ти заслужив від нас? – питав грізним голосом Сенько, придибавши малого Іванка в лісі при коровах.

– Я нічого не винен, то Петрій! – сказав плаксивим голосом Іванко.

Сенько перервав йому:

– Мовчи! Я знаю все; знаю, що ти винен, і міг би тобі зараз смерть зробити!

– Змилуйтеся!.. Даруйте життя!.. Що я вам винен? Я вам зроблю, що скажете, – лебедів хлопчина, коли Сенько вхопив його за ковнір сорочки і замахнувся правою рукою над його головою.

– А бачиш, тепер просишся, а як пущу, то знов такого самого наробиш, як перше! Га?

Сенько замахнувся знов.

– Не нароблю, не нароблю, – пищав хлопчина, – біг-ме, все вам буду послушний.

– Будеш?

– Буду, буду!

– А зробиш, що скажу, і так, як скажу?

– Зроблю, зроблю, лиш бійтеся бога, не погубляйте душі!

– Ну, то ще тобі сей раз дарую, але пам’ятай, як мені ще коли так спишешся, як у лісі, то тебе зашморгну на першій галузі!

Іванко дрижав з переляку і не міг слова сказати.

– Тепер слухай, що скажу. Іди зараз у село до Батлана і заклич Батланову Олену набік так, аби ніхто не бачив. Розумієш?

– Розумію!

– Скажеш їй, аби зараз ішла з тобою! Скажеш, що Андрій кличе її. Але нехай іде зараз із тобою і нехай нікому не говорить, куди йде!

– А як буде питати, де Андрій?

– То скажеш їй: «Зараз побачиш!» Але не кажи їй, що я тебе післав. Кажи, що сам Андрій.

– Куди ж її провадити?

– Сюди! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо бігай і не бався!

Іванко притис рукою широкий солом’яний капелюх на голові, аби не злетів, і побіг, схилившися наперед, щодуху лісовою стежкою на поле, а через поле в село.

– Добре, Семене, – відізвався Ленько, що тим часом стояв схований у гущавині. – Вона вже знає, що Андрій не ночував дома, і, певно, прийде сюди.

* * * * *

Олеся полола в огороді. Погода була прекрасна. Тепле літнє повітря проймало, здавалося, все тіло. Та їй невесело було. Вранці прибігла до них стара Петріїха з турботним виразом і запитала її матір, чи не ночував у них її син. Як вийшов учора по обіді, так і досі його не було. Дізнавшися, що вчора лише на коротку хвилю заходив до них і потім пішов кудись далі, його мати пішла ще більше затурбована, а Батланиха доповіла сю новину дочці. В Олени аж серце похололо на сю відомість. Вона чула, що його зустріло якесь нещастя, рада би була бігти та рятувати його, але не знала, куди та як. Не можучи всидіти в хаті, вона вийшла на огород та взялася до своєї звичайної роботи, але за важкими думками робота йшла їй пиняво.

– Добрий день, Олено, щасти боже при роботі! – сказав Іванко, надбігаючи від поля, задиханий і рум’яний на лиці. І, не чекаючи відповіді, перехопився через пліт і скочив через грядки до неї.

– Агій на тебе! – скрикнула Олеся. – Ти осліп, чи що, що не бачиш борозди та грядками гуляєш?

– Ей, Олено, яка ж бо ти зараз гнівна! Якби ти знала новину, що маю сказати тобі, то би, певно, так не кричала на мене!

– Рушай собі в синє озеро зі своєю новиною і не толоч буряків!

– Ага, думаєш, що я дурно гнав із лісу аж сюди і таки зараз, не відпочивши, побіжу назад? Дай же бодай слово до себе промовити!

Потім, приступивши ближче до неї, сказав притишеним голосом:

– Олено, мене післав сюди Андрій, знаєш котрий? Він хоче побачити тебе…

– Який Андрій? Не знаю ніякого Андрія.

– Знаєш, знаєш! Той панич, що зі школи приїхав.

– Байдуже мені до нього, – відмовила Олена, але її голос затремтів і серце стисла тривога.

– Мені також байдуже, – з посміхом відповів Іванко, – але він вислав мене навмисно до тебе і велів просити тебе, аби ти зараз прийшла до нього. Має тобі щось сказати.

– Не знаю, що він може мати до мене, – відповіла Олена непевним голосом. – А втім, він знає, де моя хата, і, як має що сказати мені, нехай прийде сюди сам.

– Коли-бо не може! – відповів Іванко.

– Чому не може? – запитала Олена.

– Не знаю, чому не може, – відповів хлопець. – Але якби був міг, то, певно, був би прийшов, а не посилав мене.

– Де ж ти його бачив? – запитала Олена.

– А ось тут недалеко в ліску, – відповів хлопець. – Лишився там при моїй худобі, а мене просив, аби я конче покликав тебе.

– Се не може бути! – рішучо мовила Олена. – Ти щось вигадав і дуриш мене.

– Та чого мені вигадувати? – відповів хлопець. – Про мене, не хочеш, то не йди! Я біжу зараз і скажу йому, що ти не хотіла вийти.

– Та пожди-бо! Їй-богу, не знаю, що робити. Чекай хвилю, побіжу до хати та запитаю мами.

– Про мене, роби як знаєш, – відповів Іванко і, відійшовши від неї, для обережності переліз через пліт, аби легше втекти в разі небезпеки.

Олена прожогом побігла до хати, але зараз коло перелазу за углом хати наскочила на стару Горпину, що, здавалося, дожидала її тут.

– Се ти, Оленко? – запитала її ніжним голосом. – Не йди, дитино, за тим хлопчищем, бо я знаю, що він дурить тебе!

– Я й сама так погадала, – відповіла Олена. – Але де ж Андрій? Може, ви знаєте що про нього?

– Знаю й не знаю, дитино моя, – відповіла стара, а потім, немов обміркувавши щось, сказала живіше:

– Або знаєш що? Піди за ним! Зараз! Навіть мами не питай! Пізнаємо, чого їм треба. А я вже подбаю, аби тобі не сталося нічого злого.

– Та я й не боюся так дуже, – відповіла Олена. – Тілько дивно мені…

– Ще не так тобі дивно буде, коли пізнаєш усю правду. Але тепер іди і не питай більше; нехай тебе бог провадить!

Вона перехрестила дівчину і спішно пішла вниз вигоном, а Олена, заглянувши до хати і не заставши в ній матері, накинула на голову велику червону хустку і пішла наздогін Іванкові, що дожидав її на стежці за плотом.

На лісовій полянці, де паслася довбущуківська худоба, сиділи Сенько й Ленько, дожидаючи приходу Олени. Вони не говорили один до одного нічого, бо вже перед тим гаразд обговорили, пощо її кликали і що з нею робити. Почували добре, що їм треба встругнути тій дівчині щось таке погане, аби їй і повороту не було додому. І коли вона надійшла з Іванком, надіючися побачити Андрія, вони наблизилися до неї з обох боків і, не кажучи ані слова, вхопили її за обі руки, а Ленько в одній хвилі встромив їй затулену в кулаці хустку в рот, аби не кричала.

– Маємо її! – скрикнув радісно Сенько.

– Держи добре, аби не вирвалася! – піддав Ленько.

Жіноча постать у великій червоній хустці на голові не скрикнула, не пручалася і, бачилося навіть, не здивувалася наглому нападові. Тільки Іванко стояв збоку, мов остовпілий, і також не промовив ані слова.

– Ану, ходи з нами! – промовив до неї Сенько, а Ленько своєю рукою взяв її попід руку. Та в тій хвилі жіноча постать напруго мотнула головою, з неї зсунулася червона хустка, а з-під неї виринула перед очима веселих парубків сивоволоса, худа, з поморщеним линем голова старої Горпини. Парубки зразу ахнули і пустили її руку, а вона правою рукою зараз витягла собі хустку з рота і потім спокійно запитала їх:

– А куди мене, любоньки, поведете?

– Агій! – скрикнув Сенько і пустився тікати.

Ленько, одначе, схилився додолу, очевидно, хотячи підняти грубий кимак, що лежав біля стежки. Та Горпина випередила його, вхопивши той сам кимак, замахнула ним на Ленька і вдарила його по руці.

– Ти на мене хочеш руку підіймати? Ах ти, шибенику! На, маєш! Маєш! Маєш!

І вона почала прати його по плечах, поки він не відбіг від неї.

– І чого вам треба було від тої дівки? – запитала вона обох Довбущуків, що зупинилися на лісовій стежці, досить оподалік від неї.

– Та ми так, бабуню, хотіли пожартувати трохи, – відповів Сенько.

– Жартувала би з вами лиха доля! – скрикнула Горпина. – Знаю я, як ви хотіли пожартувати. Але се вам вийде на безголов’я!

І, відвернувшися від них, пішла стежкою на край лісу, простуючи до своєї хати. Іванко, бачачи такий кінець сеї пригоди, сховався також у гущавині біля своєї худоби, аби не попадати на очі молодим Довбущукам.

– От провела нас стара відьма! – мовив Ленько по її відході, хухаючи на свою болючу руку.

– І як вона знюхалася з Оленою? – голосно міркував Сенько.

– Мусила якось підслідити нас, – відповів Ленько. – Не має стара іншої роботи та все волочиться за нами та й за нашим татом. Боюся, аби й тепер не наробила нам іще більшого лиха. Знаєш що, Сеньку? Біжімо тепер за нею і підстережімо, куди пішла. Аби не захотіла заглянути до пустки!

– Се було би справді неприємно для тата, – сказав Сенько, і оба вони різними стежками подалися на Довбущуківку.

Отак не справдився страшний сон Олесі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 410 – 415.