3. Прощання шкільних товаришів

Іван Франко

Андрій Петріїв був парубок коло двадцяти літ, з милими та цікавими рисами лиця, котрі трудно було назвати гарними. Його русяве волосся спадало густими кучерями на плечі. Високе чоло все вилискувалося, а в його чорних блискучих очах відбивався внутрішній спокій душі. Як ближче придивитися, то на дні тих очей можна було викрити рис глибокої меланхолії, котра часом, передовсім у пізніших літах, часто розливалася по цілім лиці, вкриваючи його напівпрозорим матовим світлом. Щирість і добродушність видна була у всіх його рисах, у цілім укладі його обличчя. Ріст його був мірний, і видно було, що з часом він стане такий підсадкуватий, як батько. Але його організм був цілковито і сильно розвитий, а в усіх рухах видно було бистроту, зручність і енергію.

У товаристві був розмовний, веселий а навіть жартівливий, тому й товариші дуже любили його. Але у нього був нахил до самоти і роздумування в тишині. Лагідність і витривалість у праці, здорові погляди єднали йому всюди приятелів між товаришами, учителями і старшими. Коли було прийде на вакації, любив поговорити з селянами, прислухуватися їх природній філософії, – так простій, а все ж таки повній глибокої етики. Між товаришами він особливо любив живих, веселих, дотепних хлопців, і для того найщиріша приязнь в’язала його з Олексою Тисяком, сином бідних батьків із невеличкого гірського села, кілька миль від Перегинська.

Той Олекса із своїх гір, окрім здоров’я і свободи рухів, виніс нічим не приборкану веселість. Пристрасно любив співи і пісні і сам співав досить гарним тенором, але ще більше любив товариство, жартувати і весело розмовляти. Непосидючий і обдарований бистрим дотепом, умів кождого втягнути в розмову, кождого заняти, розвеселити і забавити. Але той, як здавалося, легкий гумор, та пустота й веселість покривали глибоке, ніжне почування; вони були передовсім випливом буйної, веселої фантазії. Олекса ще від нижчих клас робив найліпше задачі, – він давно ще зачав пробувати виливати свою фантазію у віршах і славився між товаришами поетом.

У мешканні Андрія вже пусто. Голі стіни виглядають понуро. Речі ще вчора передав додому. Він уже готов до подорожі, чекає ще тільки товаришів, яких просив до себе на четверту годину, аби з ними попрощатися, і ходить задуманий широкими кроками по світлиці.

Перед ним на столику лежить розпечатаний лист від батька. Ще від учора лежить він. Батько пише, що Андрій мусить кинути дальші науки і вертати додому. Се зразу немило вразило і здивувало Андрія, бо батько перед тим ніколи йому про те не згадував. Шкода йому стало шкільних товаришів, з котрими в щирій, братній дружбі пережив так довгі літа, шкода йому стало і тих наук, які лише що зачав правдиво любити і цінити, які мав тепер кинути на все. А знов, з другого боку – й рад був вирватися з міських мурів, що сковували його широкі груди. Рад був жити близько батька, якого дуже любив і поважав. Рад був не розставатися з матір’ю, котрої не бачив ще від великодніх свят, а накінець, – і його тяг до Перегинська сильний магнес, двоє блискучих, живеньких і чорних, як вуголь, оченят.

От про що думав Андрій, ходячи по своїй пустій кімнатці. Йому згадалася одна пригода з його дитинячих літ.

Було се вечором у неділю. Чудова весняна природа красувалася цілою повнотою свіжості, життя й запаху.

Свобода й радість наповняли, здавалося, безмір і проникали наскрізь людські серця. Благодатне тепло виваблювало щораз нові громади різнобарвних цвітів із землі.

Щораз нові громади святочно одітих людей виходили із тісних хатин у поле, на вулицю, на прохід і дружню розмову. Коло батьків, що під вечір позасідали широкими кругами на колодах серед села, крутилися гурмами діти, граючися та наповняючи повітря криком і гамором, мов громада галок. Усі вони зібралися нараз і побігли в поблизький невеличкий лісок, що стелився на стоці Чорної гори і припирав майже до самого Перегінська. З шумом і криком побігли діти в лісок на цвіти й ягоди, хоч уже сонце хилилося до заходу. Із дітьми побіг і малий Андрій.

Прибігши вже до стіп самої гори, заки увійти у ліс, хлопчина мимоволі підніс очі вгору. Сонце якраз запало за сам вершок Чорної гори і червоним світлом облило за собою широкий край небозводу. На тій червоній основі рисувалася в диких, пошарпаних і острих формах, мов скаменілий кістяк велетня, Чорна гора. Але той вид не був нічим новим для малого Андрія. Інший предмет заняв у тій хвилині цілу його увагу. На самім вершку Чорної гори, на найвищій скальній іглі, де хіба вірли слали свої гнізда та мовчки просувалися хмари, стояв непорушно, як камінь, із зложеними нахрест руками, чоловіку гуцульській одежі. Його велетенська стать рисувалася виразно на криваво озаренім небі. Видно було його голову, схилену вниз, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори на нього і киває до нього, аби не йшов до лісу.

Але товариші його вже були в ліску і гуділи по нім, як джмелі, скачучи поміж смереками. Вони кликали Андрія. Андрій відвернувся від надзвичайної людини і побіг за іншими. Та не минуло й чверть години, як сумерк запав уже на доли й яри. Густа роса сивим ліжником покрила вузенькі луги між горами. Тишина розсілася в природі, коли нараз почувся страшний крик дітей у ліску. Видко, мусило статися щось страшне, бо крик ставав усе дужчий і розпучніший, а вкінці кількоро дітей вирвалося з ліска і зі страшним криком щодуху погнало в село.

Потім настала знов довга, важка тишина.

І знов перервав її тривожний крик. То були голоси селян і селянок, котрі, почувши від дітей, які встигли втекти, що два медведі напали на дітвору в ліску, узброїлися, чим хто міг, і кинулися рятувати дітей. Попереду всіх, бліда як смерть, без слова, без голосу, бігла Андрієва мати.

– Сюди, сюди, за мною… тут недалеко на полянці! – кричав один хлопчик, що мав відвагу ще раз із людьми вернути в ліс і показати їм дорогу. – Ходіть лишень! Ось тут ми збирали ягоди, нараз заревіло щось за нами. Я в ноги. Оглядаюся, а то два медведі біжать просто на нас, – а такі вам великі! Не знаю, що дальше сталося, бо аж у селі отямився зі страху.

Хлопець запровадив поляканих жінок аж на поляну. Тихо і сутінно було на ній, у першій хвилині не можна було нічого побачити.

– Мати божа, а се що? – крикнула одна селянка, спотикнувшися о щось м’яке під смерекою.

Засвітили ліхтарню, котру приніс один селянин, і очам усіх представився страшний вид.

Мов снопи на тоці, валялися по цілій поляні нещасливі, пошарпані діти, плаваючи в калюжах власної крові. Глибокі рани, з котрих капала ще кров, вказували, що життя покинуло вже давно їх тіла і що для них немає вже рятунку.

З криком страшного одчаю, з пронизливим до кості криком, з яким відізвалася вся сила материної любові, кинулися нещасні матері відшукувати своїх дітей. А перед усіми Петріїха, котрій серце рвалося з болю за своїм одинаком. Тиха лісова полянка знов загомоніла страшними голосами розпуки й болю.

– Ось він, ось він! – крикнула Петріїха, кидаючися, напівомліла, на свого Андрійка. Нещасний хлопчина лежав між трупами, цілий підпливши кров’ю. Мати бере свою дитинку, ціла тремтить, дивиться за страшною раною, котрою вийшло молоде життя, але рани нема. Лиш кров облила його головку, руки й плечі; рани не видно. На землі, де лежав Андрійко, широка калюжа крові, але вона могла виплинути з інших трупів.

– Боже, хіба так?..

Іскра надії блиснула в серці бідної жінки. Розпука додала їй сил. Розірвала сорочку на дитині, прикладає руку до серця; серце б’ється в груді…

– Живий, живий! – крикнула не своїм голосом. – Води, люди добрі!

Принесли води. Андрійка покропили, і він ожив.

– Де я, мамо? – запитала дитина. – Се ви, мамо? А той великий чоловік де? Ви його бачили?

– Який чоловік, моя душечко? Я нікого не бачила.

– Не бачили? Адже він недавно тут був… саме прийшов, як медведі шарпали Семенка і Настуню… а ми, решта, зі страху збилися вкупу!

– Андрійку, як то було? – питали селяни, обступивши щасливу матір.

– Кажу вам, прийшов якийсь чоловік, я його ще не бачив ніколи, аж нині перший раз, як сонце заходило.

– Де ж ти його бачив?

– А он там, на самім вершку Чорної гори. Стояв, руки нахрест, як бабуня, коли мали їх брати у ямку.

Всі поглянули по собі з усміхом недовір’я. Думали, що хлопчина зі страху говорить якісь небилиці. Але хлопець говорив зовсім спокійно, лиш лице його ще було смертельно бліде.

– А потому, як медведі надбігли, я бачив, як той сам чоловік летів із гори, але зараз сховався в гущавині. Уже медведі всіх покусали, вже бігли до мене, аж нараз він явився переді мною, підніс руки догори… Я настрашився ще більше, бо побачив, що медведі зачали йому леститися коло ніг, як пси. Що дальше було – не знаю.

І знов люди поглянули по собі. Але тепер уже ніхто не усміхався. Мимоволі всі звернули свої очі на вершок темної Чорної гори. Пошарпані скали і дикі зворища бовваніли в нічному сумерці, і не одному здавалося, що всі вони поволі рушаються. Та живої душі не було видно між ними.

– Ходім, синку, додому! – сказала Петріїха, беручи за руку Андрійка.

По лісі носився плач і завід нещасних матерей. Вони пообвивали покалічені і криваві тіла і, плачучи, несли трупи додому.

Який був той вечір у Перегинську, того й не казати.

Настала темна і хмарна ніч. Вітер свистав у прогалинах Чорної гори, мов ішов уперегони з бідними родичами. І як прибиті горем і жалем люди втихли, поснули, нараз почувся крик: «Горить!».

Огонь вибух у сусідній хаті коло Петрія, на кінці села. Вітер як би підняв ту нову бурю на свої крила, ніс зі страшною скорістю знищення по селі. В кількох мінутах більша половина села бухала кривавим заревом. Крик, метушня, зойки мішалися з тріском дилин, що падали додолу з шумом полум’я. Про рятунок не було що думати. Вітер лютував страшно, а в селі ні одної сикавки.

Петрієву хату обхопив огонь одну з перших. Не було часу виносити. Петрій, котрий у грізних хвилях ніколи не тратив притомності, зібрав, що було ціннішого, виніс на безпечне місце і побіг рятувати сусід, сказавши жінці йти з дитиною в огород і стояти здалека від огню. Але нещаслива Петріїха, прибита вдруге нещастям одної днини, стратила зовсім голову. Коли отямилася в огороді, побачила, що Андрія не було при ній, і пригадала собі, що серед метушні забула винести його з хати.

– Мій син, мій Андрійко! – крикнула нещаслива і, омліла, впала на землю.

А Андрійко після страшної пригоди в ліску спав твердим сном. Нараз збудила його духота, дим і жар, що змагався щохвиля. Бідна дитина зразу не могла зрозуміти, що се таке. Але, побачивши надворі страшний блиск і почувши крик і писк народу, зачала й собі кричати й плакати. Тим часом дим запирав дух бідному хлопчині, гарячість відібрала йому сили, він упав на постіль без руху. Ще раз розплющив очі і нараз перед собою побачив того самого таємного чоловіка, якого бачив сьогодні вже два рази. Його велична постать дивно рисувалася на червонім тлі пожару, що зачав уже бухати через вікна. Дивний чоловік прискочив до хлопчини і взяв його на руки…

Андрійко в тій самій хвилі стратив притомність, заплющив очі, а голова звисла наділ, як мертвому.

А в огороді лежала напівмертва Петріїха. Ніхто не йшов їй на рятунок, аж дощ, що пустився коло півночі, прикликав її до життя. Місяць проглядав де-не-де з-поміж хмар, і при тім світлі бідна мати побачила, що при ній, без руху і блідий, як вечором у ліску, лежав її Андрійко.

І від того часу кождої ночі у сні ставав перед Андрієм незнаний, таємний його спаситель. Не раз бачив його наяві при заході сонця на верху Чорної гори на червонім тлі сонячного зарева, і Андрій ніяк не міг собі вияснити, коли бачив його у сні, а коли наяві. Дармо напружував свого духу, щоб дійти, що може його в’язати з тим таємним чоловіком, – бо сам чув, що його доля зв’язана з ним, чув, як йому здавалося, на собі якісь сильні невидні узли. І відтоді зарисувалася тінь меланхолії на його душі.

Але тепер поклав собі дійти на кождий випадок тої таємниці і пізнати ближче свого спасителя.

Такі думки снувалися по голові Андрія. Ударила четверта година.

– Незабаром вони прийдуть, – сказав сам до себе тихо. – Незабаром попрощають мене товариші шкільних літ… може, й на все!

І по його лиці розлилася на хвилину глибока меланхолія.

Втім брязнула клямка, отворилися широко двері, і з криком увійшло кільканадцять хлопців у світличку.

– Ов, у тебе, бачу, зовсім уже пустка, Андрію, – сказав зі сміхом Олекса, входячи в хату.

– Як бачиш. Мої річі ще вчора поїхали в гори, а я нині забираюся, ось батька що лиш не видно.

Тим часом інші ученики поскладали капелюхи на столик і заходили по хаті. Пустка загомоніла життям останній ще раз.

– Побачимося коли ще всі разом, як тепер? – закинув Олекса.

– Товариші, – сказав, виступаючи насередину, високого росту брюнет, Іван Баранович, – послухайте, що я вам скажу. От ми сьогодні востаннє бачимося по кількох літах, прожитих разом, серед праці. Чи не добре би було, щоб ми тепер змовилися – пізніше, от так за десять – дванадцять літ, десь зібратися всі на означенім місці, кілько нас тут і хто буде ще живий? Хто чим буде: урядником чи попом, жонатим чи ні, най кождий ставиться!

– Добре, добре! – загомоніли всі. – Пристаємо! То буде найліпша пам’ятка нашого приятелювання.

– То буде оригінальне побачення, – сказав Олекса і додав, виступаючи насередину: – А я ставлю внесення, щоб більше в подробиці не входити, а рівно за десять літ 25 липня зібратися у Львові коло Народного дому. Хто з тим годиться, нехай підпишеться на отсій картці!

– Ні, не так, – сказав Андрій, – таких карток зробити стілько, кілько нас тут, і на кождій мають усі підписатися, аби кождий міг таку картку завсігди мати при собі!

Всі згодилися і зараз живо кинулися робити карточки. Нагорі на кождій картці написано було гарним і грубшим письмом:

«Львів. Народний дім. 25 липня 1866».

Потім ішли підписи учеників. Щирі, приятельські поцілуї запечатали той перший акт прощання. За ним ішли пісні, ті веселі, школярські, хватські пісні, ще з тих часів, коли ученики вищих класів вели зовсім інше життя, як тепер.

Вкінці майже одноголосно всі завізвали Олексу, аби задекламував свій вірш на прощання, бо вже кілька днів перед тим чули, що Олекса уклав вірш і хоче його віддекламувати на розстанню.

– Чи не до мене ви говорите? – спитав він жартливо і обернувся, бо якраз тоді розмовляв з Андрієм, своїм нерозлучним приятелем.

– А до кого ж, як не до тебе, – гукнув Баранович. – Шуруй, поете, насеред хати та виголошуй свій вірш.

– Дайте мені спокій! Де мені декламувати, коли мій Андрійко мене лишає, – сказав Олекса тихим голосом.

Та все-таки встав і вийшов насередину. Всі стали оподаль довкола. Настала тишина. Олекса спустив на хвилю очі вниз, потім, підіймаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задекламував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією ось який прощальний вірш:

Сьогодні сонце світить ясно

В останній наш прощання час,

І в серцях наших нині красно,

Свобідно, хоть і сумно враз.

Та чи нам світ так ясний буде

І так свобідно у душі,

Коли упадемо на груди

Собі по довгому часі?

В нас дотепер плила і грала

Струя життя, несучи нас;

Чудовий край, сади минала,

Не замутилася ні раз.

Та чи така вона остане,

Чи не прийдесь нам їй на дно

Спуститься в намулля погане

І виплинути на… багно?

Донині праця була спільна,

В дружбі було нам мило жить, –

В нас вироблялась воля сильна,

Щоб сміло в бій з життям вступить.

Не забувайте, браття милі,

В житті про приязнь юних днів,

Бо той на світі лиш щасливий,

Хто скрізь її знайти зумів.

Поет уклонився на знак, що декламація скінчена. Не чути було гучного плескання ані брава. Але очі всіх, звернені німо на підлогу, говорили ясно, що декламація молодого поета настроїла їх уми до поважних думок: глядіти в далеку, темну будучність. Перший Андрій кинувся Олексі в обійми. І пішли стискання і поцілунки, і знов гучніше зробилося в світлиці.

– Андрію, але ти напишеш деколи кілька слів до мене, не правда? – мовив Олекса, обіймаючи його за шию.

– Ще питаєш! – відповів Андрій.

– Ага, зажди, бігме, що так! – похопився Олекса, нагадуючи собі щось. – Знаєш що, Андрію, ми ще сих вакацій побачимося! Я думаю робити екскурсію по горах поміж народом. Треба мені її для своїх віршів, умисне заверну до твого Перегинська.

– Заверни, заверни, ручу тобі, що багато скористаєш, – відмовив Андрій, – а мені й моїм батькам зробиш тим немалу приємність.

Брязнула клямка, – увійшов старий Петрій.

– Слава богу!

– Слава навіки! Як ся маєте, пане Кириле? – крикнули хором хлопці.

– Вибачайте, паничі, що, привітавши, мушу зараз прощати вас. Пора в дорогу, Андрію!

– Я готов, тату! Бувайте здорові, товариші! До побачення, Олексо!

Але товариші не так скоро пустили старого і молодого Петрія. Андрія цілували, обіймали, а старого обступили і розпитували про роботи, про Довбущукових синів, котрі були також кілька літ їх товаришами, і про інші справи.

Але Петрій мало що говорив; він сказав лиш:

– Вибачайте, паничі, дорога до Перегинська далека; хоть би й рад, та не можу тут з вами довше бути. Треба поспішати.

І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:

– Вже?

І Андрій, попрощавшися зі всіми, мовчки пішов за батьком. Поетичному Олексі аж сльози стали в очах.

Батько з сином мовчки перейшли вулиці міста. Андрієві видавалося, що його батько мов доля, невмолима, мовчазна цариця, але ласкава, з серцем, як батько. Оглядаючися на всі боки, він прощався зі всіми закутками, знайомими домами і особами, між якими жив довгі часи та з якими приходилося йому тепер розставатися і йти, куди його вела його німа доля. І старий Петрій мовчав. Він мав, видко, багато дечого говорити з сином по дорозі, тому порядкував і укладав усе в душі, аби йому крок за кроком поволі вияснювати дорогу, якою має йти на будуче.

Примітки

Народний дім – культурно-освітня організація, заснована у Львові Головною руською радою в 1849 р. В його роботі брала участь клерикально-буржуазна інтелігенція Галичини. У 1860-х роках Народний дім перейшов під керівництво галицьких «москвофілів».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 340 – 349.