1. Бориславські робітники

Іван Франко

То тепер наш Борислав зовсім на пси зійшов! І жиди нарікають, і пани нарікають, і робітники нарікають. Усім недобре. Роблять людиська, як ті коні в кираті, довбають святу земленьку, черпають кип’ячку, тягають віск. Сказав би хто: дар божий! Золото! Маєтки! А глядіть-но ви, десь усе те так пропадає, що й сліду нема. Так як би дідько всім тим давився. Чим більше божого дару видобувають із землі, тим більше всі бідніють. Не розумію, як-то воно так діється, а так є. І заробітків давніх нема, і веселості та гулятики нема, як колись бувало, а йде чоловік до того Борислава так, як тота худобина у різницю; ану ж сьогодні на мене черга головою наложити! А не пропаду, то й так не виграю багато, от, аби продихати. Про те, щоби запомогтися бідному чоловікові з того заробітку, придбати щось для господарства або й зовсім на ноги стати, з наймита зробитися господарем, як то давно бувало, – про те нині нема що й думати. Жебрацтво та й годі!

А за моїх молодих літ не те було! Отак тридцять літ тому було б вам зазирнути до Борислава, то було на що подивитися, було чого послухати! Того теперішнього ніби місточка оплаканого ще зовсім не було, тілько ями понад потоком, та й то неглибокі. Тих нинішніх зломиголов по сто та по півтораста метрів ніхто тоді і в сні не бачив. Прокоплеш було п’ять, шість сажнів, а як десять, дванадцять, то вже велике свято, і вже чуєш: сопух б’є, на дні ями проступають бульки, чути якийсь клекіт, шипіт – ого, то вже знак, що пора забивати яму! Заб’єш на одну ніч – другого дня відіб’єш, повна яма кип’ячки, лиш бери та черпай!

Там-то було надивитися, як жиди скакали коло такої ями, як цмокали, як припадали коло нас, робітників! Мало в руки не цілували, а все частували та припрошували:

– Івануню! Дай вам боже здоровля! Ну, та напийтеся! А як гадаєте, заб’ємо нині яму?

– Ні, ще треба покопати.

– Ни, а може би, нині забити?

– Та забивай, коли хочеш, але я тобі мовлю, що задармо буде!

І так було, як робітник мовив. Е, стояли тоді жиди о нашу ласку, поводилися з нами не так, як нині, бо самі ще були маленькі, ще, як то кажуть, тілько зачали куштувати шилом патоки!

А тодішні робітники! Що то за хлопці були! Не таке харлацтво, як нині до Борислава лізе. Тоді йшли щонайліпші парубки, не раз господарські сини, але найчастіше бідарі, наймити, круглі сироти, що вік прожив у наймах, у тяжкій праці, не раз, відколи жив, то не мав у своїй кишені ринського при купі, не знав іншого смаку в роті, крім борщу, та росолянки, та горівки. А тут нараз ринський денно! І твоє все, нікому не давай рахунку, ні з ким не ділися, ні на кого не озирайся! Ніхто на тебе не дивиться, ніхто тебе не знає, ніхто тобі в руки не зазирає. Сам собі в компанії таких самих, як ти, – роби, що хочеш, жий, як знаєш! І жили хлопці! Робота роботою, але по роботі, вечером, як почнеться було гуляння, то було на що надивитися! Нині таких гулянок ніхто й думкою не збагне! Крики, співи, пиятики, бійки, ріжні збитки і жарти, аби грошам промити очі. Для правдивого ріпника встид було не пропити в неділю всего, що заробив у тижні. Поплатив чи не поплатив за харч, відложив чи не відложив що на чорну годину, але в шинку, між товаришами він був пан. Горілки, пиво, вино, печені – все йому мусило бути.

– Напчихати мені на все! Завтра або позавтру, може, дідько вхопить мене! Гуляймо, хлопці, поки час, поки наше!

Неділя, а попри неї й понеділок, то був у Бориславі такий ярмарок, такий клекіт і гармидер, як би сто жидівських шкіл на одну купу зсипав. П’ємо, гуляємо, а потім, побравшися за руки, лавою сунемо по дорозі поміж бараки – бо то був тодішній Борислав: село оддалік, а тут, де нинішній Борислав, то була серединою дорога, а по обох боках бараки, де-де починали будувати хати – отже, сунемо по дорозі і ревемо нелюдськими голосами:

Ой не жалуй, моя мила,

Що я п’ю!

Тоді будеш жалувати

Як я вмру!

А най-но покажеся жид та заговорить:

– Івануню, час би до роботи!

Ну-ну! Мав би ся він! Зараз його обступлять, ніби добрі приятелі. Сей у бочку з кип’ячкою руку встромить та й на бекешу ззаду приліпить йому здоровенну п’ятку! Другий у бочку руку встромить і наперфумує йому нею всю бороду, третій такою ж рукою пейси йому підкрутить, четвертий обі долоні положить йому на плечі ще й приговорює:

– Мошку! Та чого тобі квапитися? Нас дідько візьме і тебе візьме. Ми погинемо ріпниками, ти здохнеш багачем. Не бійся, твоє не втече! Ходи, напийся з нами! Але ж бо ти файно виглядаєш! Ай-ай, твоя рідна Сура тебе не пізнає!

Жид ніби всміхається, а сам злий, мало не трісне! Але що має робити? Хлопи як медведі, ще до того п’яні. Поліції ніякої, ані жандармів тоді ще в Бориславі не було, не було при кім жидам брикати.

Але швидко вони навчилися!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 7 – 9.