3. Два сусіди – Йойна та Нута

Іван Франко

Нута Грауберг – то був найближчий сусід і найтяжчий ворог нашого Йойни. Чи направду так було, чи тілько так здавалося Йойні, що Нута все робив йому наперекір. Наперекір йому купив частку зараз обік Йойни, і то так само запівдармо, як і сей. Наперекір йому він зачав так само копати дві ями, тілько що був осторожніший і один закіп зробив на горбику, там, де були Йойнині оба, а один на долинці, там, де тепер збирався копати Йойна. Оба сусіди ненавиділи один одного страшенно. Коли Йойна здибав рано Нуту, то плював услід за ним, а коли сам він перейшов Нуті дорогу, то сей ніколи не занедбав буркнути вслід йому сердечно:

– A Ruachn da’n Tat’n aran!

Та коли Йойна був захланний, хапчивий, при тім облесливий і швидкий до гніву, то Нута був спокійний, любив жарти і кпини, а з робітниками поводився, як з добрими сусідами. Часом ставав він коло своєї кошари і, бачачи, як Йойна нипає коло своїх ям, та знаючи, як ріпники кепкують собі з него, починав і собі ж жартувати.

– Йойне, – мовив він.

– А що? – відмовляв Йойна по-жидівськи.

– А слиниться в твоїй ямі?

– А фрас на твої кишки! – відповідав Йойна і відходив до кошари. Покрутиться там, ніби забув щось, та й іде геть, а по хвилі вже чуємо оддалік, як Йойна говорить:

– Нуте!

– Ни?

– Накажи своїм людям, щоб не сипали мені леп на мій грунт.

– Обгороди собі свій грунт, – відповідає Нута.

– Я тобі насамперед загороджу зуби.

– Biste meschüge? Чого чіпаєшся? – кричить Нута.

– Сам ти meschüge! Сам ти чіпаєшся мене.

Свари бували з кождим днем частіші, поки вкінці оба противники не згодилися на одно: спільним коштом розгородити свої частки високим парканом. Але спокою між ними, проте, не було. Йойна зависливим оком дивився на Нуту, щодня бажав, щоб його ями позавалювалися, щоби Нута «зламав кишки» і щоб він ніколи не бачив його на очі. Здається, що й Нута платив Йойні такою самою монетою. Коли ж у Нути в тій ямі, що була в долинці, показалася ропа, себто рідкий чорний плин з нафтовим запахом, але нездалий до фабрикації нафти, хіба тілько на смар для возів, Йойна не міг заснути, не міг знайти собі спокою, поки не забив обох своїх ям на горбику і не почав копати дві нові ями в долинці.

– Йойне, – кпив собі з-за паркана Нута, – а слиниться в твоїх ямах?

– Так само, як у твоїх.

– А коли буде полуйка?

– Оба одного дня справимо.

– А маєш уже бочки на кип’ячку?

– Як буде треба, то знайдуться.

– То, певно, твій бондар пішов сьогодні в ліс по обручі?

– Такий самий мій, як і твій.

– А я тобі мушу за одну річ подякувати, Йойне.

– За що?

– За те, що ти вступився мені з горбика.

– Я – тобі?

– Ну, так. Ти викопав десять сажень і я десять. Тепер я прокоплю ще два, і вся кип’ячка з твойого закопу зійде до мойого.

– Бери її собі! Дай, боже, щоб ти довіку лиш тілько мав, що є в моїм закопі!

Нута жартував, а Йойна з цілого серця бажав йому того, що говорив. А тим часом доля інакше зажартувала собі з них обох. Не минули два дні, коли в Нутовім закопі на горбі показалася кип’ячка. Нута перший справляв полуйку і нас запросив на гостину. Йойна мало не стікся зо злості.

– Ай-вай! Що я наробив! Пощо мені було кидати свої ями! – кричав він, рвучи на собі пейси. – Я був би тепер мав кип’ячку, а так сей трефняк вибере всю! Його яма глубша, то з мого грунту вся стече до него.

– Не бійтеся, Йойно, – мовив я, – коли у Нути показалася, то і у вас буде. Викопав він дванадцять сажень то ви викопліть чотирнадцять, то тоді з єго закопу буде течи до вашого.

– Правда ваша, Івануню, правда ваша! – скрикнув Йойна. – Ану, хлопці! Покидайте ті нові закопи, вертаймо до старих.

– Слухайте, Йойно, – мовив я до него. – Не так ви зробіть. Лишіть одну компанію тут, нехай коплють тут один закоп, а одні нехай ідуть там.

– Добре мовите, Івануню, добре мовите! – лебедів Йойна. – Лиш ви мені все так файно радьте, то вже як у нас кип’ячка покажеся, то я вам таку полуйку справлю, таку полуйку, що аж!..

– Та вже ми надіємося, що ви не будете такі… кривди нам не зробите. Адже ви бачили, яку Нута полуйку справляв.

– Що Нута? До чого Нута? Нута капцан, парх, паскідник! Що він розуміє! Я ще надіюся побачити, як він буде тікати відси з торбами!

А Нута тим часом черпає із своєї ями кип’ячку тай черпає, денно по двадцять бочок відвозить до дестилярні. А Йойна стоїть перед своєю кошарою, рахує бочки та аж дуситься, аж зубами скрегоче зі злості та з зависті. У Нути коло кошари гармидер, крик, повно жидів, фір з возами і кіньми, а у Йойни пусто та сумно, тілько чути скрип корби, що двигає кибель, повний сухого лепу, та писк млинка, що жене до ями свіже повітря.

– Йойне, – кричить із-за паркана Нута.

– Що є? – відгукує Йойна.

– Чи то правда, що ти завтра забиваєш свою яму?

– Дай, боже, щоб твоє слово було сказане в щасливий час!

– Бо я хотів тобі щось сказати.

– А що таке?

– Як завтра не заб’єш, то продай її мені.

– Давися своєю.

– Ни, чого гніваєшся? Я тобі зверну кошт і дам п’ять шісток відчіпного.

– Щоб тобі язик відчепився від твойого трефного рота!

– А знаєш що, Йойне?

– Не потребую знати.

– Я виджу, що ти добрий чоловік. Як закоплеш усі свої гроші, то приходи до мене за касієра.

– А ти як будеш жебраком, то приходи до мене два рази на тиждень, за кождим разом дістанеш феника.

– Добре, Йойно! Запам’ятаю собі те, ти запам’ятай собі те, що я сказав. І пам’ятай, як будеш продавати закопи, то вже по сусідству удайся до мене першого. Добре заплачу.

– Щоб ти не дочекав платити, а я брати від тебе! – кричав розлючений Йойна і тікав до своєї кошари.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 12 – 15.