4. Яма готова дати кип’ячку

Іван Франко

І сим разом Нутові жарти мали справдитися. Отся пересварка була в четвер, а в п’ятницю пополудні роблю я шахту в ямі, чую – сопух підходить, робиться чимраз густіший, сильніший, починає мені памороки забивати. Дзвоню я до того, що при млинку, щоби дув щосили.

– А що там, Івануню! – кричить згори Йойна. – Є сопух?

– Та є.

– А слиниться яма?

– Ні, не видно.

– А не булькоче нічого?

– Ні, не чути.

Тут йому говорю, а тут дивись! Що вдарю дзюбаком у глину, а з-під дзюбака: пшш! Сопух іде, мов із ковальського міха дує. А далі починає проступати таке, мов піна, мов бульки.

«Е, – думаю собі, – буде завтра полуйка! Або ні, ще сьогодні буде. Але не Йойна дасть нам її. Добре, що у него швидко шабас заходить! Зробимо ми собі полуйку самі, та таку, що буде що споминати».

Тут собі міркую, а тут прислухуюся. А підо мною немов щось живе в землі рушається, булькоче, клекоче, здається: ось-ось бухне і заллє мене. А сопух дусить мене, хоч той при млинку працює з усієї сили.

Став я, міркую, що тут діяти, а Йойна вже кричить з гори:

– Ну Івануню, чого ти стоїш?

– Бо змучився і сопух дусить.

– Може слиниться?

– Та де там слиниться.

– А може, булькоче?

– Та булькоче, булькоче.

– Ой, чи направду? Ну, Івануню, кажи!

– Та булькоче, але мені в животі, бо пісно обідав сьогодні.

– А бодай ти жартував, а не хорував! Ну-ну, дзюбай, дзюбай, нехай кибель не чекає.

«Щоб ти там закаменів, жидюго!» – подумав я собі. А тут чую, що коли дзюбну ще раз порядно у дно ями, то готова відразу кип’ячка бухнути. Розуміється, жид побачить се, наробить гомону, поставить варту, і наша полуйка пропала, дістанемо те, що жидові з носа капне. А мені дуже сего не хотілося. От я взявся дзюбати землю, але не з дна, тілько з боків ями. Ба, та бо й тут усюди з-під дзюбака: пшш! та пшш! Що за диво! Відразу немов десь пудами пригнало ту кип’ячку, так і чути, що з усіх боків преться і тиснеться до ями. То вже я то сяк, то так нипаю та шолопаю, щоб дотягти до вечера, а все подаю до відра саму суху глину, без сліду кип’ячки. Далі почала й моя лампа пчихати. Сопуху в ямі занадто багато. У мене голова хоч і яка міцна, а також почала нестаткувати. Світ крутиться, поперед очима зачинають бігати колеса, зразу зелені, далі червоні, в горлі нудить, мовби там застромляв хто суху ложку – ні, довше не видержу! Дзвоню я, щоб тягли мене догори.

– Ни, Івануню, – кричить Йойна згори, – а що там?

– Тягніть догори, мені недобре! – кричу я. І, вхопивши обіруч дзюбак, я щосили затяв його в ослизлу вже від кип’ячки глину на дні ями, а до кінця ручки прив’язав тонкий, а міцний шнур, що був у мене за поясом про всяку пригоду.

– Тягніть! – кричу ще раз.

Потягли мене догори. Коли тягли, я помаленьку розпускав той шнур із-за пояса, а конець його прив’язав до сучка цямрини вже при самім краю ями. В ямі темно, їм згори сего не видно, а я собі своє знаю.

Витягли мене, і я відразу повалився на землю, мов неживий.

– Ой-ой, – скрикнув Йойна, – він заморочений! Івануню! Івануню! Що тобі є? Чи чуєш мене?

Я чую добре, але вдаю зовсім небіжчика. Надувся, посинів. Жид аж руками об поли вдарився.

– Ай-ай! Рятуйте! Відтирайте! Води!

– Горівки! – крикнув той, що був при млинку.

Йойна кинувся видобувати зі своєї торби горівку. Поки мене терли, та оживлювали, та покріпляли, то вже почало смеркатися. Мені тілько того треба.

– Ну, що, Івануню, – допитує мене Йойна, клячачи надо мною з горівкою, – є там що в ямі?

– А дідько є лабатий! Заморока та й годі.

– А кип’ячки нема?

– А най вона тобі вся скипить і ти сам з нею!

– Ни-ни, пощо то таке говорити? То преці дар божий.

– Дідьчий, не божий! Ще нічого нема, а я ледво душі не загубив.

– Ни, але як гадаєш, буде що?

– Та певно, що буде, але ще не знати коли. Сопух є, але кип’ячки не чути.

– Вона підійде, Івануню, вона підійде, – радісно говорив жид.

– Сама не підійде. Треба прокопати ще зо сажень, то, може, буде.

– Йой! – скрикнув Йойна, мов ужалений. – Ще зо сажень? А я гадав сьогодні на ніч забивати.

– Та можеш собі забивати, коли хочеш. Але з того такий буде пожиток, що в ямі набереся тілько сопуху, що завтра треба буде до полудня двома млинками добре працювати, поки там чоловік буде міг показати носа вдолину.

Йойна стояв ні в сих ні в тих. Ним аж теліпало щось, аж била лихорадка з великої нетерплячки, але, з другого боку, він знав добре, що я також не привик говорити на вітер. Ще хвильку він пробував змагатися.

– Ей, Івануню, а не дуриш ти мене?

– Ну, то лізь сам у яму та переконайся!

– Ни-ни, та я нічого! Хіба я що? Нехай буде так, як ви мовите! То, по-вашому, ще нині нема що забивати її?

– Власне треба лишити отворену, щоби виходив сопух. До кип’ячки ще не близько.

– Але ви тут ночуйте! Ану ж би вночі кип’ячка вибухла? А якби щось до чогось, чуєте, Івануню, дайте мені знати!

– Та вже ви, Йойно, не бійтеся, – мовлять ріпники. – Іван хоч би хотів піти, то не піде нікуди, бо слабий.

– Але ви не лишайте його самого.

– Що, і ми всі мали би тут ночувати коло вашої ями? А нехай вона западеться вам! А де ж то хто бачив таке, щоби ріпник, маючи гроші в кишені, не пішов погуляти собі? Чуєте, он у Мендльовім бараці вже грає музика. Давайте гроші!

– Ні, – мовить Йойна. – Знаєте що, любі мої, ночуйте ви тут нині! Я вам завтра виплачу, не буду питати, що шабас. А нині я вам не дам нічого, щоб вас не кортіло на гуляння. Принесіть собі тут хліба, горівки, ковбаси, – я зараз накажу Мендлеві, щоби прислав вам усего досить, а самі не ходіть нікуди. Прошу вас, уже сю ніч не відходіть нікуди. Припильнуйте мені сеї ями! Мені все здається, що сеї ночі тут буде щось. А якби, нівроки, що до чого, то, прошу вас, хоч би опівночі, зараз дайте мені знати.

Він говорив, дроботів, гладив нас попід бороди, відходив і знов вертав, і просив, і підлещувався. Видно було, що страх йому не хотілося відходити від ями. Що хвиля ставав над нею, вдивлявся в її темне гирло, нюхав важкий нафтовий сопух, що валив із неї клубами, а все прислухувався, чи не булькоче що в її нутрі. Аж трясся, щоб узяти лампу і при її світлі заглянути в нутро ями, але се була небезпечна забава, міг зробитися вибух. Я все ще лежав, нібито недужий, на околоті соломи, що, розпростертий у куті кошари, служив за постіль для того, хто ночував коло ями. Лежу і потерпаю: ану ж дідьча кип’ячка бухне в тій хвилі, засичить, заклекотить і забулькоче. Кілька разів мені навіть причувався той клекіт, але все те була мана. Врешті якось-не-якось Йойна пішов. На небі замиготіла перша зірниця, йому пора була засідати на шабас. Я встав із свойого околоту і проводив його очима аж геть долі вулицею. Він жив з жінкою і дітьми в селі, доброї чверть милі від ями.

Ну, пішов! Щез! Тепер уже, певно, не верне…

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 15 – 18.