2. Нові закопи

Іван Франко

Ага, що то я хотів оповісти вам? Про полуйку! Тепер уже про неї мало хто й тямить, а тоді то було для ріпників так, як для дитини калач, що мама привезе з міста.

Бачите, був такий звичай, що в котрій ямі показалася кип’ячка, то перша бочка йшла на робітників, що працювали при ній. Вони могли або взяти її і продати, кому хотіли, або властитель мусив викупити її у них. Невеликі то були гроші, десять, пізніше п’ятнадцять ринських, ну, але для тих чотирьох людей, що робили при ямі, то був ладний крейцар. То вже як пішла чутка, що в тій а тій ямі докопуються до кип’ячки, то йшов гамір по всіх кошарах:

– Ого, у Гершка чи там у Мошка позавтру полуйка буде.

Ну, а того вам не треба й казати, що то значило. То значило – пиятика така, що всі ті гроші там на місці мусять минутися. То вже ріпники бігли на полуйку, як свахи на весілля.

Не знаю вже, хто то встановив той звичай, та здається, що не жиди. Вони дуже криво дивилися на нього, але не могли нічого порадити. Вже як раз була така встанова, то ріпники були б йому кошару рознесли і його самого з головою в ту бочку всадили, якби він не захотів дати їм полуйки. Зразу жиди, поки були бідніші, радо давали; потім, як розпаношіли троха, почали кривитися, далі приходило до сварок, а вкінці, після великого огню 1874 р., то й зовсім скасували сей звичай.

Отже то з тою полуйкою на моїх очах була сторія.

Робили ми – я, і Гриць Хомик – він тепер є війтом у Запалім, і Іван Карапуз, небіжчик уже – при одній ямі у Йойни. Якось він дивно прозивався, але ми називали його «Йойна з трьома бородами», бо мав бороду, розділену на три косми, та й то середній був чорний, а два крайні сиві. Зовсім так виглядав, як грива гуска. Давно його вже вирвало, таки через ту полуйку зо світа зійшов, що вам хочу за неї розповісти, а от синище му, Борух, скапцанів зовсім, фірманить тепер у Дрогобичі.

Той Йойна недавно прийшов був до Борислава десь-відкись з гір. Казали, що доробився маєтку, гендлюючи волами, а тепер хотів розбагатіти в Бориславі. Зараз у одної баби закупив частку поля – не скажу: запівдармо, бо таки би мусив їй щось дати, а так-таки за ні за що, за пару кварт солодкої горівки. Баба була сама, стара, мала хату та й той кавалок поля далеко від села, на мокляках. Решту її чоловік ще перед смертю пропив. От вона рада була, що позбулася тої решти, а випивши горівки і проспавшися, пошила собі торби, перехрестилася та й пішла по жебранім хлібу. А Йойна зараз зачав копати два закопи на тім куснику.

Якось йому не щастилося. Видно було по нім, що аж трясеся, щоби швидко розбагатіти, бігає, нюхає, підганяє робітників, зазирає до ями. А наші ріпники дуже того не любили. Дурили його. Візьмуть, принесуть відкись кибель ропи, вечером виллють у яму, а рано, коли видобувають глину з ями, наш Йойна аж підскакує:

– Ого, є вже, є! Є кипичка у мене! Івануню, а багато там її є? – кричить він униз до робітника.

– Тілько, що аж не видно.

– Як то? Як то? А от же на глині є.

– Та то, Йойно, слиниться земля! – відповідає той з ями.

– Як то слиниться? Я ще не чув, щоб земля слинилася.

– Та так, що кип’ячка є десь глубоко, а тут тілько така піна на глині виступає.

– Ну, а швидко буде, Івануню, швидко буде?

– Та переказувала, що буде, тілько почекайте! – нерадо відповідає робітник і щосили гепне дзюбаком у твердий леп.

– Ни-ни, нівроки! – приговорює Йойна сам до себе і відходить, і не йде, а біжить до другої ями, щоб і там довідатися, що в ямі «слиниться, але кип’ячка казала зачекати».

Кілька разів так дурили хлопці Йойну, а самі сміються, аж рака лазять. Та ба, їм сміх, а Йойні починає вже терпцю не ставати. І не так терпцю, як дрібних. Грошей у нього в запасі було не дуже багато, а дві ями відразу копати і цямрувати, то день у день коштує. Доять його ті ями, так що доять, а пожитку нема. Далі одної п’ятниці він, видно, обрахувався з касою, прийшов пополудні до кошари, ходить, зазирає до ям, цмокає і в пальці тріскає та свої три бороди розгортає, а далі каже до мене – я власне одну шахту при млинку робив:

– Слухайте, Івануню, як вам здається, швидко буде у нас кип’ячка?

– А хто ж її у бога знає? – відповів я.

– А земля слиниться в ямі?

– Щось перестала.

– А сопух чути?

– Щось не чути.

– То, може, ми не на добрім місці почали копати?

– Га, може бути.

– Може би, зачати в іншім місці?

– Або я знаю.

– Я думаю, що он там, у тій долинці… Як ви думаєте, Івануню, була би там швидше кип’ячка?

– А хто її знає.

– А я думаю, що там була би як не на п’ятім то на шестім сажні.

– А почім ви міркуєте?

– Бачите, Нута Грауберг он там за межою в тій самій долинці копле.

– Та що з того, що копле? Ще нічого не докопався.

– Ропа вже показалася.

– Га, як показалася ропа, то, певно, швидко буде й кип’ячка.

– То що, може, зачнемо й ми там одну яму копати?

– Як міркуєте.

– Але тут жаль покидати.

– Та жаль.

– Якби знати, що тут швидше буде.

– Е, якби знатні

Так радився зо мною Йойна. Ховай боже, не міг сказати, щоб я намовляв його на сей або той бік. Я так само не розумівся на тім, де копати, а де не копати, як і він.

Ще кілька день Йойна ходив, муркотів, метикував, радився з іншими жидами, а далі сказав:

– Годі, хлопці! Забивайте ті ями! Зачнемо нові, в іншім місці.

Нам то байдуже. Зачнемо, то зачнемо. Нам іще й ліпше, бо наверха легша робота.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 9 – 12.