2. Дід Гарасим

Іван Франко

Мене завезли сюди зі слідчого арешту в непритомнім стані. Я занедужав на тиф, кілька день раз по раз зголошувався до лікаря, але лікар не задавав собі праці навіть посмотрити в мене пульс, лише відправляв мене одним словом:

– Здоров! Нічого йому не хибує!

Я йшов назад до келії, і лежав, і мучився гарячкою, поки не дійшов до того, що вже не міг рушитися. Тоді мене, пізно вночі, взяли в халабуду і перевезли до тюремного шпиталю в Бригідках.

Як довго я там лежав у непритомнім стані, не знаю. Мов крізь сито, пригадую собі, що мені страшенно докучало якесь скрипіння, немовби попри моє ліжко ненастанно їздив дерев’яний, ніколи не мазаний бойківський віз або немовби хто з великою силою тупим сверлом-лопатнем вертів діру в сухій ялиці. Коли я трохи прийшов до себе, я пізнав, що се був дихавичний хрипіт і сухий кашель мойого сусіда, якогось хорого, що лежав на ліжку, сусіднім зо мною, відділенім від мойого лише вузьким проходом.

Найперший ясний спомин: я лежу горілиць, випростуваний, безвладний. У висках іще стукає, аж голова болить. Крізь зажмурені очі чую ледве замітне світло одинокої лампи, що висить на стелі насеред казні. Недалеко мене хрипить, ледве дишучи, мій сусід. А втім, із кута, десь, як мені здається, з далекої далечини, чути грубий, різкий голос:

– Діду Гарасиме!

– А що? – озивається мій сусід і на довгу хвилю заходиться страшним кашлем, що хрипить, грає, свище та клекоче в його грудях.

– Але то в вас уже не скрипка в грудях, а цілі органи.

– Христос грає! – каже дід.

– А що ваш сусід? Ще не прийшов до себе?

– Спить.

– Ну, мало-мало бракувало йому.

– Молоде, перемогло. А тобі як?

– Е, що мені. Дідько не візьме.

– Дурний ти! Чи то годиться самому себе калічити?

– Ви дурні, діду! Що вам, старому! Не нині, то завтра. А мені тридцять і два роки. Жити би хотілося. А коли погадаю, що я засуджений на вічність… розумієте, діду, на вічність і ще й на чотири роки… Га, то, по-вашому, нічого? Ну, вічність, то ще б наплювати. Але ті чотири роки, що місяць у казні та в кайданах, а місяць у казенці та на цегляних ребрах спати, – тут, діду, чоловік вовком завиє. Хоч би який, а подумає собі: раз мати родила, ліпше раз умерти, ніж отак каратися.

– А я ще раз кажу: дурний ти! Терпи, коли заслужив! Давніше не таке терпіли!

Дід знов закашлявся. По хвилі, відхлипавшися, додав:

– Ади, мене дванадцять літ у слідстві мучили. Очей збавили і ще на двадцять літ засудили. Не треба й твоєї вічності, бо я їх певно не дожию. А накладати на себе руку – борони мене боже. Що завинив, то буду терпіти. І ти так.

– Та я не відпираюся терпіти, – мовив якось м’якше далекий голос. – Тілько ті чотири роки і ті цегляні ребра… І знаєте, щоночі на тих цеглах таке сниться… таке сниться… Ой діду! А вам чи снилися коли ваші жиди, що ви їх вирізали?

– Старі ні, лиш малі жиденята та одна жидівка. Така розкішна була… І все мені сниться вся в білім, коса розпущена аж до пояса… і все ніби йде до церкви хреститися… і всміхається, і моргає на мене. За інших мене карають люди, а за неї ще бог каратиме…

Примітки

Бригідки – тюрма у Львові за часів І. Франка.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 151 – 153.