3. Місяць між життям і смертю
Іван Франко
Друге ясне враження. Холодна, суха рука шолопає у мене по лиці, потім по шиї й по грудях. Чую її повзання в полусні, мов повзання якоїсь обридливої животини, рапавки або гусільниці. Моє тіло стрепенулося, і я відкриваю очі. І бачу: надо мною похилене старече лице – жовте, поморщене, як сушене яблуко, до половини обросле довгою білою, як молоко, бородою. Та проте нема в тім лиці нічого того, що чинить старечі лиця гарними та симпатичними. Широкий рот і грубі, посинілі губи страшні, та ще страшніші очі – зовсім білі, мертві.
Я ще раз стрепенувся при виді сього лиця, освіченого наполовину жовтавим промінням лампи.
– Живий! – буркнув дід, поклавши долоню на моїй груді в околиці серця.
Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледве чутне стогнання.
– Спите, паничу? – питає дід.
Я дивлюся на нього, не змигаючи. Далі в великим зусиллям ледве чутно промовляю:
– Ні.
– Ну, богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.
І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходиться кашлем.
– Довго я спав? – питаю я.
– Спали! Місяць уже… Між життям і смертю. Вчора доктор уже рукою махнув… Як вам тепер?
– Або я знаю. Здається, нічого не чую.
– Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть бог, подужаєте.
Він знов кашляє, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.
Від тої ночі я почав приходити до себе. Щоправда, помалу. Голова боліла ще, тіло було зовсім ослаблене, мене мучили сонні привиди, а особливо слухові галюцинації. Ві сні дідове кашляння видавалось мені то сотні раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над моїми вухами, то журчанням та хрупостінням жорен, уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осіннього вітру. Так само й інші згуки, що десь-колись чути було в нашій келії, приймали для мойого хорого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили мене. Та звільна все те улягалося, і я почав видимо набирати сили.
Тільки лице діда Гарасима лишилося для мене страшним і відразливим; не додавали йому принади ані глибокі зморшки, якими було пооране його чоло, ані дрібно сфалдована темно-жовта шкіра довкола сліпих очей, ані великі фалди терпіння, що з-під очей крутою річкою бігли до кінців його уст і губилися в пралісі його білої бороди. До його лиця з тими страшними сліпими очима і з тим страшним, немов гнилим, ротом, ротом казкового людожерця, я не міг ніяк привикнути. Борше вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який іноді, коли його дихавичний кашель давав йому на пару годин трохи спокою, вмів оповідати багато дечого цікавого.
Дід Гарасим ждав смерті. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старече вичерпання сил; його вже не лічили і не оглядали лікарі, раз рішивши, що «з нього нічого не буде». Кождий сильніший напад кашлю міг закінчитися розривом його звапнілої аорти; кождий хвилевий сон міг бути його остатнім моментом. А проте він жив, мов упертий реп’ях, держався того нужденного життя. Іноді, лежачи тихо, без руху, я цілими годинами глядів на нього, і мені здавалося, що кілька разів я зловив діда Гарасима на якійсь дивній тривозі. Він цікаво вслухувався десь у щось, неспокійно рушався на своїй постелі, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав чогось. Чим більше я приходив до здоров’я, тим частіше я завважував тривожний, неспокійний вираз на дідовім лиці.
– Що вам, діду Герасиме? – запитав я його раз. – Ви ніби ждете чогось або боїтеся чогось?
– Смерті, паничу. І жду, й боюся.
– Ну, смерті всі ми ждемо, та й боятися її нема що, – мовив я.
– Я не того… Що там буде, ніби? То вже божа воля! – бубонів дід.
– Ну, а що ж вам таке? Видно по вас, що вас щось ніби гризе.
– Видно по мні? – простогнав дід, кашляючи. – Може й гризе, та що робити?
– Може би, ліпше сказати кому? Чей, би полегшало, – мовив я.
– Ет! – відповів дід і замовк. Я не допитував його більше.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 153 – 155.