4. Гарасим чекає смерті

Іван Франко

Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще й на чотири роки, опустив нашу келію: його рани загоїлись настільки, що його помістили знов у його звичайній казні. Ми лишилися в келії лиш оба з дідом Гарасимом, якого стан тим часом значно погіршився.

– А що, лиш ми два тут? – важко дишучи, поквапно, ледве чутно зі зворушення промовив дід.

– Лиш ми два.

– Господи, тобі слава. Насилу діждався! Господи… – муркотів дід, зітхаючи, то кашляючи.

– Хіба що? Хіба той вічняк заваджав вам?

– А що мені?..

Дід, не договорюючи, махнув рукою, а відкашлявшись, додав:

– Не хотілося при ньому… Поганий він… Звір.

– Се ви через те, що він себе хотів зарізати?

– Зарізати? – проскрипів якось сердито дід. – Се його не мине! Се нечистий простягає до нього свої лаби. Він його не випустить.

– А за що його засудили?

– То-то, бачите! П’ять душ зарізав. Та й не в тім річ. Не один тут такий, а ще має бога в серці. Гріх по людях ходить. Згрішить чоловік та й покутує. Але бувають гріхи… Хоч би отсей… Пана й паню, панича й служницю… А служниця його коханка була, впустила його вночі, не знаючи, чого він хоче. Гадала, що до неї. А там іще панна була: як побачила, почала проситися: «Все, що хочеш, зроблю для тебе, піду з тобою, слугою тобі буду, лиш даруй життя!» А він при трупах батька й матері з нею… знаєте… а потім устав та й угородив їй ніж у саме серце. Ну, має такий чоловік бога в серці? І то, вважайте, ще хлопцем бувши, дев’ятнадцять літ! Тому його й не повісили, а засудили на вічність.

Дід лежав майже без духу, вишептавши поквапом, уривано отсе оповідання. Кашель носив його грудьми. Його лице посиніло, корчилося з болю. Я гадав, що сим разом уже буде по ньому, але ні, віддихався.

– А що ж то ще за чотири роки, що йому додали до вічності?

Дід махнув рукою.

– Дурниця. Се вже тут заробив. Дозорцю заколов.

На коридорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязкання ключів.

– Знов когось сюди ведуть! – з переляком мовив дід, надслухуючи.

Кроки й голоси прогомоніли. До нашої казні не дали нікого. Дід важко дихав.

– Слухайте, пане, – мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. – Я би хотів… я би хотів сказати вам щось…

Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксизм був сильний. Видно було, що дід усім зусиллям своєї волі боровся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирадло, яким був накритий.

– Успокійтеся, діду, – мовив я. – Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспатися, може, вам полегшає, то тоді скажете.

– Боюсь… синку… боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня… а хотів би… ще перед смертю… конче…

Але його зусилля були даремні. Його почало душити, і він простятся на ліжку без руху. Лише харчання свідчило, що життя ще не втекло зі старого тіла. Я довго прислухувався тому харчанню. По якімось часі воно полегшало, віддих зробився повільніший. Дід, очевидно, спав.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 155 – 156.