1. Застій української літератури

Іван Франко

Скільки разів нам в посліднім десятилітті лучалось чи то говорити, чи переписуватись з знатнішими нашими ученими і патріотами з заграниці о наших галицьких справах, стільки разів доводилось чути від них майже стереотипні слова: «Що се у вас по публічних бібліотеках руської молодіжі так мало? Невже ж ви наукою зовсім не інтересуєтесь, а найпаче наукою своєї рідної історії і літератури?» Слова ті чули ми 1876 р. від М. Драгоманова, 1879 р. від В. Антоновича, а П. Куліш, бувши перед двома роками во Львові і бачачи величезне багатство нагромаджених по тутешніх бібліотеках матеріалів до нашої історії і літератури і рівночасно таку нечувану рівнодушність русинів до всіх тих скарбів, своїм звичайним способом мовляв по-біблійному: «Жатва многа, ділателей же мало».

Хто приглянеться нашому життю літературному та науковому, той мимоволі мусить глибоко задуматись над його будущиною. У інших, хоч і невеликих народів, кожний рік на зміну старим та послабаючим робітникам виводить нових, кожна важніша галузь духової праці має своїх спеціалістів, на кожнім полі видно коли вже не відразу блискучі результати, то бодай щирі змагання, роботу, заходи. Між тим у нас, хоч і говориться і славиться о літературнім руху, о його виявленні і здвигненні, справа на ділі виглядає далеко не так понадно.

Тих людей, котрі нині в Галичині серйозно працюють над руською літературою і наукою, можна на пальцях почислити; на плечах тих самих людей по більшій часті, крім їх улюбленого предмета, лежать ще так многі і різнородні заняття в школах, товариствах, газетах і пр., що більшу частину свого часу і своїх сил вони мусять віддавати ділам постороннім, з ущербом того, що могли б зробити для угрунтування цілої будущини нашого народного життя.

І що ще сумніше, на зміну і підмогу тим робітникам не повстають нові. Роки минають, а в нашій літературі не раз не покажесь ані одно нове ім’я – не вже якого-небудь генія, бо ті і у щасливіших народів рідко посіяні, – але хоч би звичайного «чорноробучого на словесній ниві. Що се значиться? Невже ж таки ми, русини, так упосліджені від природи, що між нами чим далі, тим більше переводяться люди, спосібні до духової праці? Чи, може, життя наше так уже зовсім низьке і нерозвинене, що не почуває потреби такої праці? Ні, ані одно, ані друге!

Ми знаємо чимало русинів і з старших, і з молодших, і навіть з наймолодших, котрі з більшим або меншим успіхом і хісном роблять на ниві літератури польської, – значиться, могли би що-небудь робити і у себе дома. А що життя наше суспільне чимдалі, тим більше заявляє попиту за працями духовими, літературними і популярно-науковими, се чейже нікому не тайна. Наші наукові і просвітні товариства, наш театр, наші часописи і періодичні видавництва ненастанно попитують за працями літературними і науковими, готові не тільки печатати їх, але платити авторам гонорари зовсім уже не такі малозначучі, як би дехто міг думати.

Адже ж досить буде навести примір товариства «Просвіти», котре печатний лист праць популярних гонорує від 15 – 25 зр., між тим коли у найбільшої часті німецьких видавців постійна норма гонорару – 30 марок, т. є. 15 зр.! А прецінь число писателів, засиляючих видання «Просвіти», єсть дуже ограничене, а по деяких предметах, котрих потребу підноситься вже довгі і довгі літа (як напр., розтолкування народові наших законів конституційних, популярний виклад економії суспільної, географії рідного краю і т. ін.) не тільки не можна дождатися удачних праць, але навіть жодних проб.

Де ж лежить причина того дивного застою, тої «мерзости запустения» на полі нашої літератури і науки? Скажемо сміло і одверто: лежить вона в вадливім урядженні і ще вадливішім трактуванні науки руської літератури в наших середніх школах. Молодіж не виносить з них ані знання того, що досі зроблено у нас на ниві літературній, ані – що за тим слідує – замилування до своєї рідної літератури. Зате учителі польської літератури, між котрими лучаються загорілі патріоти, впоюють часто ученикам аж надто багато сліпого безкритичного замилування до літератури польської і перетягають їх свідомо чи несвідомо в ряди тої і без того вже багатої літератури. Хіба ж се не фатальність? Хіба не добра ілюстрація нашої сумної, фаталістичної приповідки: де тонко, там і рветься?

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 320 – 322.