3. Шкідливість москвофільства

Іван Франко

Перша частина нашої статті викликала симпатичний відголос в руських кружках. Наводимо на сім місці один уступ з надісланого нам листа, представляючого, як то в одній гімназії учать руської літератури; лист тикає іменно тої слабої сторони шкільної системи, про котру ми згадали при кінці попередньої замітки. Ось як нам розказують:

«В п’ятому класі нашої гімназії учитель руської літератури п. С. зачинає своє научання тими словами: «Хто хоче научитись добре по-руськи, той повинен виучити напам’ять хрестоматію староруську, а особенно старослов’янську, бо то єдино добрий і чистий язик руський, не уживати дашків, а писати ров, мой і т. ін.» Як після такого вступу йде дальше навчання руської літератури, досить навести дальші слова того самого учителя в роді, напр., тих: «Шевченко є альфа і омега, але цілком недостойний наслідування, навіть не можна осмілитись, щоб його порівняти з поетами других народів. Федькович – то урльопник. Історія Нечуя – то псевдоісторія. Дідицький – то єсть взірець історії. Ми повинні читати «челавек», «гаспадін» – то єсть правдивий язик літературний».

От до яких абсурдів доходить чоловік, котрий помішався на старословенщині! Конечно, крім тої манії старословенщини, єсть в повищих словах дещо і більше, а іменно манія якоїсь «общеслов’янськості» на загладу власної народності, манія, випливаюча з мрій ідіотичних, а породжена у нас 1849 року. Вона-то сталась тим упирем, що довгі літа ссав нашу кров, підтинав в зароді всяку діяльність і породив страшенне замішання понятій в наших головах. Він зробив нас політичними сервілістами, котрі, дожидаючи чогось, покірно хилились перед експлуатуючими нас ворогами. Він породив в наших політиках [18]50-их і 60-их років ту гнилу пасивність, котра при розв’язанні Головної ради руської в р. 1851 веліла передати всі папери того одинокого політичного тіла руського, так важні для нашої історії 1848 і 1849 років, в руки властей «для полагодження», т. є. мишам на снідання, котра в р. 1861 в клубі руських послів соймових виразилась словами Литвиновича: «Wir brauchen nichts zu tun, nichts zu studieren, – das Ministerium wird alles für uns tun!».

Але та манія чужої помочі політичної затруїла не тільки нашу діяльність, але і нашу мисль. Пренесена на поле наукове і підперта тими нужденними обломками старослов’янської і староруської граматики, котрі на велику шкоду молодіжі введено до гімназіальної науки, вона виродила другу, настільки абсурдну, наскільки і шкідливу для нас манію «единства літературного», а вслід затим виробила у наших людей не любов до свого рідного язика і його літератури, але погорду, маловаження, насмішки, дивоглядні навіть в устах дикого варвара, а не то вже образованого чоловіка. Наша мова показалась тим мономанам мовою хлопською, грубою, неспосібною до вищого образування.

Люди, у котрих голови начинені були самою нужденною січкою, нахапаними зі всіх боків обривками знання, без ніякого ладу, без ніякої системи, а котрі під зглядом ідей, політичної і моральної освіти стояли нижче японців, – ті самі люди найголосніше реготалися над бездарністю, грубістю і простацтвом своєї рідної мови! Люди, котрі не вміли двох стрічок без блуду написати якою-не-будь живою бесідою, верещали щосили: «В адин час научим вас по-великорусски», хоч практика показала, що самі вони і за двадцять літ по-великоруськи не научилися.

Утопія політична на полі літературнім виразилась другою, ще фатальнішою утопією: «Нащо нам плекати свою рідну словесність, науку, літературу, коли ось-ось прийде «жених от полунощи» і принесе з собою образований язик великоруський, дасть нам високорозвинене великоруське письменство». Від ушей тих мономанів об’єдиненія відбивались, мов горох від стіни, голоси поважної науки, котра устами Малиновських, Міклошичів, Боденштедтів, Пипінів і др. виказувала відрубність племені малоруського. Вони радше давали місце таким нісенітницям, що Міклошич підкуплений Австрією, щоб науково розділяв руський народ на два кусні, що Пипін – сепаратист український і т. д., аніж приглянутись поважно язиковим, етнографічним і історичним аргументам тих учених мужів.

От і зійшли ми справді на посміховище народів. Коли інші, числом слабші слов’янські племена брались совісно за управу рідної своєї літератури і спільними силами довели до істинно задивляючих результатів, ми, мов закам’янілі, все стоїмо на однім місці, безпорадні, немічні, розбиті, висміяні! А безсильні станути супроти чужинецького напору, ми еще кинулись самі на себе, борючись о поодинокі букви і слова, добачаючи в тих буквах і словах не якесь средство до цілі, але саму ціль – єдиний і найвищий ідеал! А в добавок той азбучний спір ми еще понесли і межи народ, толкуючи «голодним і босим», що правопис з десятого століття єсть підставою нинішнього добробуту… Чи ж не ідіотизм?

Як сказано вже, до утвердження тої дивоглядної мономанії в головах многих і многих людей багато причинилась сама система шкільна, вводячи в 5-ім і 6-ім класах гімназіальних науку старослов’янського і староруського язика по хрестоматії Головацького.

Скільки лиха наробили у нас ті нещасні староруські хрестоматії, скільки лиха і досі робить научання старорущини по гімназіях, баламутячи мову молодіжі, котра ще не научилась понимати і цінити свою сучасну бесіду, – о тім ми і говорити не будемо. Досить буде сказати, що доки наші гімназії задають ученикам (і то вже в 5-му класі) зовсім для них незрозумілий і непотрібний матеріал з старорущини, доти з них виходити будуть люди з баламутними поняттями о письменстві, мові літературній, а то й цілій національній та державній політиці.

І на яких же то підставах опирають педагоги потребу навчання старорущини і старословенщини? Вони наводять два аргументи, котрі хоч мають за собою вид правдивості, та все-таки не видержують критики. Поперед всього говорять, що студія старорущини і старословенщини конче потрібна до пізнання розвою нашої мови, до порозуміння її духу. Замість відповіді на таке твердження досить буде вказати на вищенаведені слова учителя С., котрий се діло розуміє в такий спосіб, що коли маємо старорущину, то нової зовсім не потрібно, т. є. із старорущини кує він аргумент проти сучасної бесіди народної.

Нам скажуть, що се може зробити тільки якийсь ідіот, недоук. Ба, а коли ви таких недоуків стрітите більше по гімназіях, коли вони, з звичайним у таких людей фанатизмом і ароганцією, свої недоріцтва почнуть втовкати в голови молодіжі? А впрочім скільки правди є в самім аргументі о конечності старорущини для пізнання малорущини? Нам здаєсь, що ні дрібочки.

Школярів, котрі живої малорущини знають єще дуже мало, знакомити з нею при помочі мови мертвої, до сучасної в многих взглядах неподібної, при помочі цілої купи баласту, необхідного виучування напам’ять чужих слів і форм, котрі до живої мови зовсім нічим не пристібні, – се, признаєте, трохи дивна педагогія! Що для лінгвіста, знаючого живі слов’янські мови, старословенщина і старорущина представляють великий інтерес при студіях розвою бесіди, не думаємо перечити. Але такі студії хіба ж належати можуть до гімназії? Хіба ж ними пора заниматися ученикам п’ятого класу, котрі не знають ще, хто був Шевченко і на якій мові пише Міклошич? Се предмет студій університетських, а не гімназіальних. Що в університеті добре і пожадане, те в гімназії може бути зовсім нездале і убиваюче.

Другий аргумент наших педагогів, піддержуючих студії старословенщини і старорущини в середніх школах, есть той, що як же се може бути, що молодіж в гімназії не познакомилась з такими пам’ятками, як Нестор, «Правда руська», «Слово о полку Ігоревім» і т. д.? І сей аргумент тільки на вид правдивий. Ціль руських викладів в середніх школах повинна бути – познакомлення молодіжі з живою мовою і живою (народною і артистичною) літературою. Дивлячись з того становища, чим же суть староруські пам’ятники? Не кажемо вже про пам’ятники старо-словенські, котрі наших гімназистів зовсім обходити не повинні.

Хіба ж Несторова «Повість временних літ» важна і цікава для учеників яко твір літературний? Зовсім ні! А тільки яко пам’ятник давньої мови (для лінгвістів) і яко джерело історичне (для істориків). Ані з одного, ані з другого згляду для студій гімназіальних вона не надається, так само як не надаються і всі прочі літописи, котрими заповнена половина староруської хрестоматії.

«Правда руська» також цікава для лінгвістів яко пам’ятник мови, а для істориків і правників – яко пам’ятник нашого давнього праводавства, – значиться, також не підпадає ніяким способом під обсяг студій гімназіальних.

А «Слово о полку Ігоревім»? Правда, се пам’ятник поетичний, близький до пам’ятників народної творчості і яко такий скорше може бути до гімназій допущений. Але з тим пам’ятником інша біда, іменно та, що не тільки для учеників, але і для учителів, і учених він представляє таку многоту «темних місць», що студіум його в гімназії під руководством малотямущих учителів може принести далеко більше шкоди, ніж хісна.

Як і оскільки сей пам’ятник і деякі другі староруські твори можуть бути допущені до студій гімназіальних, о тім ми поговоримо іншим разом, коли поведемо річ про уклад читанок шкільних. Не вдаючись в дальші подробиці, скажемо тут ще лиш стільки, що і всі майже прочі староруські твори аж до кінця XVIII віку, поминаючи вже їх мову, без докладних історичних і порівнюючо-літературних пояснень, коментарів і толкувань для студій гімназіальних не представляють майже ніякого інтересу, не дадуть ученикам ніякого нового знання, ніякої заохоти, але противно, збудять в них відразу до рідної мови і історії, т. є. схиблять цілковито всю ціль науки.

Покликаються ще педагоги на те, що німці і поляки ввели свою стару мову і письменність до студій гімназіальних. На те ми скажемо ось що:

1) німці якраз заходяться коло скасування того студіум (в галицьких гімназіях його ніколи й не було), видячи його цілковиту безхосенність для гімназіастів, хоч німецька середньовікова література може похвалитись величезною многотою літературних пам’ятників;

2) що німці добирали до читанок твори справді літературні, а не трактати, закони, богословські диспути;

3) що ані німці, ані поляки не мають так багатої, високогуманної, живої і справді національної, а для студіум гімназіального (іменно яко введення і взірці літератури артистичної) зовсім придатної усної народної словесності, пісень і оповідань історичних, малюючих 1000-літню минувшість нашого народу, його безчисленні невзгодини, погляди і змагання. Та література народна повинна у нас зайняти місце старословенщини, повинна для нашої молодіжі статись пропедевтикою рідної мови, історії і літератури.

Не єсть задачею отсих наших заміток подавати позитивні ради, як мала б бути переведена пожадана реформа науки руської літератури в наших середніх школах; нам йшло тільки о виказання недостатків, які тепер даються чути. Коли б ті уваги між людьми фаховими і щирими прихильниками нашого живого слова збудили над тим ділом поважну дискусію і проложили дорогу до реформи, – то наш труд не був би даремний.

Примітки

«Історія» Нечуя… – тобто «Історія Русі» І. Нечуя-Левицького, видана 1879 р. у Львові двома книжками в серії видань «Просвіти».

«Головна рада руська» – політична організація української інтелігенції та верхівки уніатського духівництва, створена у Львові в травні 1848 р. Вела угодовську австрофільську політику. У 1851 р. була розпущена.

Литвинович Спиридон Ілліч (1810 – 1869) – уніатський церковний діяч, у 1863 – 1869 рр. – львівський митрополит.

…манію «єдинства літературного». – Йдеться про заперечення галицькими москвофілами доцільності розвитку української літератури.

«В адин час научим вас по-великорусски» – іронічна переробка назви брошури Б. Дідицького «В один час научиться малорусину по-великорусски», виданої у Львові 1866 р.

котра устами Малиновських, Міклошичів, Боденштедтів, Пипінів і др… – Маються на увазі виступи відомих вчених – польського філолога і етнографа Луціана Малиновського (1839 – 1898), австрійського вченого-славіста Франтішка Міклошича (1813 – 1891), німецького поета і перекладача з слов’янських мов Фрідріха Боденштедта (1819 – 1892) і російського вченого-славіста Олександра Миколайовича Пипіна (1833 – 1904) на захист національної культури і мови українського народу.

борючись о поодинокі букви і слова. – Маються на увазі тривалі дискусії та суперечки («азбучні війни») в Галичині з приводу української азбуки та правопису.

Хрестоматія Головацького – підготовлена Яковом Головацьким і видана у Відні 1854 р. «Хрестоматия церковнословенская и древноруская».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 326 – 331.