«Цар на ловах заблудився…»

Іван Франко

[Притча]

Цар на ловах заблудився,

від дворян своїх відбився,

ну, а цар, що без дворян,

чисто мов шутий баран!

Лиш один слуга усього

був в ту пору коло нього –

їздять, трублять, що за біс,

ні душі, лиш ліс та ліс.

Ліс, мов море, стогне, грає,

ба вже в гілля ніч звисає,

чорним клубком коням ноги

путає, збива з дороги.

Ба ще й дощ почав кропити –

ні стояти, ні ступити.

Змучивсь цар, не чує ніг, –

щоб добуть який нічліг!

Ов біда! Бувають хвилі,

що при всім багатстві й силі

пан чи цар хоч раз на рік

а не більш як чоловік,

їдуть лісом, далі зрідло –

зирк, край лісу блима світло.

Боже, втішивсь цар, немов

в битві зсік сто сот голов.

Під’їжджають, бачать – хата,

не що бідна, й не багата,

коло неї два стоги.

Цар і мовить до слуги:

«Я тут буду з кіньми ждати,

а ти сам іди до хати,

що за люди, розкуси,

о нічліг їх попроси».

Правду кажуть, страх несмілі

всі царі й пани в тім ділі,

де людей би тра пізнать

і по-людськи розмовлять.

Ну, цар каже, йди, не гайся,

але пробі не признайся,

хто ми є, мовчи та цить!

Стрільці царські, та й досить!

Ну, пішов слуга до хати

нічлігу собі прохати,

став несміло на поріг,

бачить, в хаті двоє їх.

Чоловік в печі сам топить,

і варить щось, і окропи

кіпонить у баняках,

жінка стогне в подушках.

«Дай бог, дай бог, газдо милий,

ми два стрільці, заблудили

в лісі і зайшли до вас,

зжальтесь, підночуйте нас!» –

«Що ж, прийняв би я вас зараз,

але, бачите, амбарас.

Жінка хвора, я тут сам,

невигідно буде вам». –

«Та прийми їх, – мовить хвора, –

за стіною тут комора,

там одному постелить,

другий най у стайні спить». –

«Ну, нехай по-твому буде,

хоч пани, а все ж то люде, –

каже хлоп, – ну йдіть, ідіть

і тамтого приведіть».

«Дай вам бог, – слуга говорить. –

Так нехай же до комори

Йде тамтой, що жде он там,

я засну при конях сам!» –

«Ну, ведіть його, най хутки

буде в хаті з три мінутки,

пок я в стайні з-під дощу

вас і коней приміщу».

Дав той хлоп царю коцюбу,

посадив його під грубу,

щоб огню припильнував

і вечерю готував.

Сам з слугою в стайню скоком,

коням місце, міх з оброком,

все на крузі спорядив

і слузі там постелив.

Оглядів ще замки, двері,

запросив їх до вечері,

погостив обох, чим міг,

і поклав їх на нічліг.

«Он на хлопській тій перині

мемо спати! Так, як нині,

ще ніколи я не спав», –

цар, зітхнувши, прошептав.

«І який той хлоп щасливий,

і здоровий, і вродливий,

що за сила – просто страх!

Десять діл горять в руках!

І нема йому турботи,

навіть з труду і з роботи

на природи лоні все

він здоров’я й силу ссе».

Так-то думав цар, та живо

сон спинив пусте те мливо,

мелють так не раз пани,

як не можуть спать вони.

Хлопський стан сама природа,

сила, простота й свобода

і невинних бездна втіх,

поезії повен міх.

Ах, а в панськім стані, боже,

чоловік дихнуть не може,

все формальність і нуда,

фальш, турбота і біда.

Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Вітчизна», 1946, № 5, с. 180 – 182, як продовження вірша «Ні, вдуріти доведеться…». В другій публікації (М. С. Возняк. З життя і творчості Івана Франка) він відділений від попереднього тексту зірочками.

За змістом і спрямованістю твір «Цар на ловах заблудився…» близький до притч, вміщених у збірці «Мій Ізмарагд». Серед них є кілька притч, в яких поет показує царя в оточенні простих людей, розкриваючи його безпорадність у складних життєвих ситуаціях і духовне убожество.

Подається за автографом (ф. 3, № 230).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 413 – 415.