«Був вечір, ми в казні вже спати лягли…»

Іван Франко

Був вечір, ми в казні вже спати лягли,

Коли нам на цувакс його привели.

Нещасне то стало таке край дверей

Мале. Ключник крикнув: «Ну, спати, єврей!»

«Ти відки?» – спитав його Герш-конокрад.

Поглянув спідлоба і крок зробив взад.

«З Смерекова». – «Але тя в Львові взяли?» –

«Ні, нині мя пішки з села привели». –

«І босо?» – «Та босо». – «І в холод?» – «Та так». –

«А за що?» – «За крадіж із вломом». – «Он як!»

На тім протокол той злодійський скінчився,

Жидку постелили, він в клубок скрутився,

Мов песик, і ліг, та ще довго дзвонив

Зубами і трясся, пок сон го зломив.

Сидів він із нами щось з місяць. По хвили

Оговтавсь, і в казні його полюбили.

Слабий, боязливий, негарний з лиця,

Він сирота був, без гнізда, без вітця.

В Смерекові в коршмі далекий свояк

Узяв його, жив він попихачем так,

Пас гуси, телята, мок часто і мерз.

Брав штурканців много, кормився, як пес,

Аж поки ото не попався в тюрму.

І що вже був тихий, послушний! Кому

Чим може услужить: поміст замете,

Води подасть, ложки помиє, й все те

Без розказу, з доброї волі робив.

Там пан сидів з нами, так той полюбив

Жидка того, став його вчити читать, –

І що ж ви гадаєте, днів через п’ять

Воно вже поверха читало склади!

Все, було, в куточку, мов щур той, сидить, –

Лиш очі блищаться, як два огоньки,

Та й вчиться, читає. А пан мав книжки

Великі, то він як погляне на них,

Аж весь спаленіє і дух в нім запре.

Страх рад був учитись! «Гей, Срульку, – раз пан

Спитав його, – ну-ко, скажи-но ти нам,

Яку се ти крадіж із вломом вчинив?»

Жидок аж затрясся, в лиці ся змінив.

«Я, пане, встидаюсь!» – «На, маєш, – сміявсь

Пан. – Ну, а як крав, то тоді не встидавсь?» –

«Ні, пане». – «От штука! Ну, ну, говори,

За що то всадили тебе до нори!» –

«Та то за майстерство. Я, пане, як пас

Телята, то що мав робити весь час?»

І став вам учитись жидок ще пильніш,

Лягати пізніше, вставати раніш.

А осінь була, дні короткі, хмарні,

То він, як лиш можна, сідав у вікні.

Бач, казня глибока, віконце одно

На захід – нам сонця не видно, іно

Уліті так зо дві години щодня,

І світла не маєм вночі. Восени

Все сутінок в казні, [нрзб.] жидок

Усе у вікні тім торчав, як кілок.

Із книжкою. Часто го ключник стрічав

І сам керк[ер]майстер грозив і кричав, –

В тюрмі, бач, не вільно сидіти в вікні,

Не вільно дивитись. Та де там, ні й ні!

Жидок мій не слухав. Аж сталося так.

Раненько раз виліз в вікно неборак,

Сидить, слебезує. А вояк-шельвах

Побачив і крикнув: «Марш з вікна!» Не страх

Жидкові, не раз вже кричали отак

Та й стихли. Сидить він. Чита неборак.

«Марш з вікна!» – знов вояк кричить, наблизивсь.

«Ну, що я вам ваджу, – жидок обізвавсь, –

От бачте, читаю до світла, бо в казні

Не видно!» – «Марш з вікна!» – кричить

Шельвах. «Я посиджу!» – жидок від[казав].

«Марш з вікна, бо стрілю!» – шель[вах] закр[ичав].

«Овва, не боюся», – жидок відказав.

Втім бухнув карабін, з вікна він упав,

Мов з дерева грушка, лиш книжку

До груді притиснув рук[ами]…

І бухла му кров, мов з нори.

Усі ми до нього. Жидок, може з три

Мінути тримався: «Я думав, не

Буде стріляти, – я так лиш, до

Світла, – я так…» – Та більш

Прошептати не міг неборак.

Отак і застив він, лиш книжку

Держав на груді. Пан книжку

Ту бережно взяв, та що –

Вже читать ми її не могли,

Бо кров’ю листочки усі протекли.

6/9

Примітки

Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 412 – 414. Автограф являє собою два листочки дуже потертого паперу, на трьох сторінках якого олівцем написаний текст уривка. Окремі рядки повністю прочитати не можна, в зв’язку з цим подекуди у квадратових дужках зроблено доповнення непро-читаних частин слів. Датується 6 IX 1889 р., роком третього арешту поета.

Подається за автографом (ф. 3, № 234, с. 1 – 3). Поезія за змістом дуже подібна до оповідання «До світла!» (1890).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 460 – 461.