Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

«Молотять день і ніч – не жито…»

Іван Франко

Молотять день і ніч – не жито,

А людські мізки й душі скрито.

Де ран не бачиш, аж вкінці

Зміркуєш: отсю душу вбито!

Я вирвавсь з того пекла, й як

Прожив я десять літ у ньому!

Морозить душу зимний ляк,

Не віриться собі самому,

Чи дійсно все було се так,

Як згадуєсь? Кошмар скажений

У гарячковім сні, мабуть,

Не давить так, як тут у мене

Згадками здавлюється грудь.

Чого, чого я в тих літах

Не витерпів! Спершу важкая

Борня за хліб, за цент, за дах,

За те, що з кождим днем тікає

І знов вертає. І яка ж

Була важка вона для мене.

Ота борня! Як часто аж

Додолу гнула! За студене

И гаряче, як то кажуть, я

Хапати мусив, голод, холод

Зносити, сну, всіх втіх життя

Зрікатись, вічно, як той молот,

У кузні там товкти, товкти

І бігать, дбать, запопадати,

Зносить докори, примхи, страти,

Та не втомлятись, не ставати,

А все лиш далі, далі йти!

Бо ця борня за хліб насушний

Не ціль моя була, о, ні!

Я працював, як раб послушний,

Щоби для іншої борні

Здобути средств. Я був студентом,

Бажав науки і знання

І кождим дорожив моментом,

Щоб здобувати їх, щодня

Їх обсяг пильно розширяти

І духом поле проміряти,

Котре від тисяч літ людство

З безмірним трудом розорало,

Слізьми і потом поливало,

Росило кров’ю під засів

Добра і правди, для таємних,

Далеких, прийдешніх часів.

О, скільки радощів надземних,

І чистих розкошів, і втіх

Зазнав я при всім своїм горі,

Вглибляючись, як тільки міг,

В той ясний світ, де, наче зорі

Палкі, величні, чарівні,

Людства учителі високі,

Герої духу, і пророки,

І мученики у борні

Тьми з світлом сяяли мені.

Я чув, що кріпшаю душею,

Росту, яснішає мій зір,

Над гамірливою глушею

Підношусь, що лінивий звір,

Жорстокий, злий, в моїй природі

Маліє, втишуєсь, дріма,

Бо у величному поході

Ідей йому гуляти годі,

Для нього місця там нема.

Щасливі дні, щасливі ночі,

Коли при свічці лойовій,

Хоч мерзли пальці, сліпли очі,

У цюпці темній та вогкій,

Забувши голод і утому,

Я так над книжкою сидів,

Гуляв у царстві золотому,

А зір розіскрений глядів

В безмірні, ясні горизонти,

І бачилось, що й сам ти в них:

І Епіктет – ти, Ціцерон – ти,

Спінози голос ще не втих,

Іще тремтить в душі, і враз ти

З Джорданом Бруном на кострі,

І спільно з Кантом ось розтряс ти

Онтологічні хитрі снасти,

Надлюдські привиди старі.

Та я не розкоші самої…


Примітки

Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 409 – 411.

Умовно датується кінцем 1880-х років за характерними ознаками паперу й почерку.

Подається за автографом (ф. 3, № 273, с. 1 – 3).

Епіктет (бл. 50 – бл. 138) – античний філософ. Філософія Епіктета відбивала пасивний протест пригноблених мас проти рабовласницького суспільного ладу. Вчення Епіктета мало значний вплив на догматику ранньою християнства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 458 – 460.