6. Легенда про вічне життя

Іван Франко

1

Олександер Великий весь світ звоював

І отсе в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно».

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

«Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе».

3

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні –

Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь:

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?»

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх –

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Міліонам ти сонце, добродій єси, –

Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

5

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»

І великим, безсмертним почув себе цар.

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!»

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, –

Олександер не ждав її слова – пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть».

Птолемея знайшла і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

Та дівча не дрижить, не спускає очей:

«Мені дав його твій генерал Птолемей».

8

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

А життя – то борня! А любов – то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

9

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Мій Ізмарагд», с. 106 – 114. Зберігся автограф (ф. 3, № 1), що не має істотних розходжень порівняно з текстом збірки.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 236 – 241.