7. Два чуда св. Николая

Іван Франко

1. Чудо з ковром

В славнім місті Цареграді сталася пригода:

Проявив бог славне чудо для всього народа.

На далекім передмісті там хатина вбога,

В ній робітник жив старенький і жінка небога.

Працювали, заробляли, весь вік з горем бились,

Та бідніших рятували і богу молились.

Та ще здавна звичай мали: лепта хоч малая

Йшла від них рік в рік для бідних в празник Николая.

Та змогла їх старість, слабість, годі заробити,

Ледве-ледве вистарчало з дня на день прожити.

Аж ото надходить празник Николи святого.

Як почтити день той славний, коли в хаті вбого!

Журяться старі обоє. Жінка й промовляє:

«Слухай, мужу, день Николи ось-ось наступає.

Як побрались ми з тобою, в злій чи добрій хвилі

День святого Николая ми врочисто чтили.

Чи ж на старість ми покинем звичай сей побожний?

Чи ж наш дім на сеє свято так вже й не спроможний?

Адже ж нам недовго жити, нікому й лишати,

Чи ж не ліпше все й остатнє богу в жертву дати?

Ось гляди, ковер старенький, ще моєї мами!

На, продай, а буде радість в празник сей між нами».

Муж послухав сеї ради, вельми звеселився,

Взяв ковер і, йдучи в город, богу помолився.

До базару шлях неблизький, він і поспішає,

Аж ось муж якийсь поважний його доганяє.

Привітався. «Куди, діду?» – «На базар, панотче!

Сей ковер іду продати». Що за нього хоче,

Пан питає. «Вісім злотих за новий давали,

А тепер – що ласка ваша. Ми б не продавали,

Та ось празник наш, Николи, а в хатині вбого,

А ми все привикли чтити день сього святого».

Каже пан: «Се діло добре! Твій ковер хороший,

Хочеш? Ось тобі за нього шість дукатів грошей».

«Се замного, любий пане!» – став старий казати,

Але пан узяв коверець, дав йому дукати.

Дід оглянувсь – нема пана! На базар спішиться

Та прохожі, базарові, стали з нього кпиться.

«Що ти, діду, одурів чи очі проплакав?

Де ти свій ковер подів? З ким ти тут балакав?

Таж при тобі не було нікого видати!»

Дід говорить: «Ні, був пан, дав мені дукати».

Поки дід там сперечався, купував, що треба,

Його жінка жде на нього, як на бога з неба.

Аж приходить пан старий, їх ковер тримає

І до неї ось яке слово промовляє:

«Муж твій, мій старий приятель, любий серцю мому,

Він просив мене занести сей ковер додому».

Се сказав, поклав коверець та й пішов із хати,

Поки здужала бабуся хоч слово сказати.

Здивувалася бабуся, жаль їй став на мужа:

«От яка душа скупая! От душа недужа!

Пожалів ковер продати! А пощо держати?

Чи сто літ ще хоче жити, чи на той світ взяти?

І пожалів – і задля кого? Для старця якого?

Ні, для господа самого і його святого!»

Так міркує в серці своїм щирая бабуся

І рішає: «Ні, віднині я з ним розійдуся!

Ні, віднині він не друг мій! По отсім коверці

Я пізнала, що не має він любові в серці!»

Аж ось муж прийшов, веселий до хати вступає,

Все приніс, чим день празничний святкувати має.

Є і свічка, є й кадило, і вино, й олива…

Втім, поглянув, а там жінка плаче нещаслива.

«Що тобі, моя дружино?» – щиро він питає.

Тут бабуся жаль і біль свій в словах виливає.

Слухає дід, дивується, далі мовить: «Мила,

Їй же богу, я не знаю, що ти говорила.

Хто тобі сказав, що коврик я жалів продати?

Глянь, за нього се купив я, ще й приніс дукати».

«Як то? Ти продав коверець? А се ж по-якому,

Що знайомий твій приніс нам той ковер додому?»

«Мій знайомий? – дід аж скрикнув. – Жінко, я нікому

Не давав ковра й не мовив, щоб ніс нам додому».

Тут обоє враз замовкли, у обох та сама

Думка блисла – дід докладно розповів про пана,

Що купив ковер; бабуся сплеснула руками:

«Се ж той самий, що ковер наш тут приніс, той самий!»

«Але хто се був?» – міркують. Поруч як сиділи,

На ікону Николая разом погляділи

І пізнали те обличчя, усміх і поставу…

Рознесли ту вість по місті господу на славу.

2. Чудо з утопленим хлопцем

У Києві дзвони дзвонять, радість немалая,

Бо то празник, день святого отця Николая.

Плинуть човни, люду повні, по Дніпру водою,

Аж де церков Николая стоїть над рікою.

Помолилися прочани, радісно вертають,

Густо весла хвилі крають, а гребці співають.

В однім човні муж побожний, міщанин заможний,

Що святого Николая чтитель був неложний.

Обік нього його жінка, гарна, як калина,

На руках своїх тримає одинака-сина.

Усміхається дитятко, ручки простягає,

У дніпрових чистих водах образ свій хапає.

Втім, нараз хитнувся човен із боку до боку,

Зляклась мати, і дитина бух в воду глибоку.

Стрепенувсь Дніпро, у хвилях щезла враз дитина!

Наче грім, прошибла батька нагла втрата сина.

Сам за ним би в воду скочив, та плавать не вміє;

Сам би згиб, щоб тільки син жив, та ніщо не вдіє

Лічиться човен, кожда хвиля батька серце крає,

А ще дужче бідна мати плаче та ридає.

Далі мовить батько: «Годі! Більше не журімся!

До святого Николая щиро помолімся.

Як на теє божа воля, він на нас погляне,

Він дитині нашій бідній сам за батька стане».

І молились довго, щиро, з рясними сльозами

В своїм домі опустілім перед образами.

І заснули по молитві. Почало світати,

Іде ключник від Софії церкву відмикати.

Наблизився, надслухує, що за дивне диво?

В церкві десь дитина плаче! Він вертає живо,

Кличе сторожа від церкви, двері відмикають

І на плач той на дитячий швидко поспішають.

І що ж бачать? На коверці дитина малая,

Мокра вся лежить, де образ отця Николая.

Дали знати по всім місті, що така причина,

Щоб сходились пізнавати, чия се дитина.

А ті бідні батько й мати, що в сльозах поснули,

В сні узріли Николая й ті слова почули:

«Ви не плачте, добрі люди, не тратьте надії,

А спішіть чимборше в церкву святої Софії!»

Пробудились батько й мати, сон оповідають…

Серце радісно в них б’ється, в церкву поспішають.

І вже здалека почули: плаче їх дитина!

О, як радісно до серця притис батько сина.

Але мати з тої втіхи стала мов німая,

Лиш ридає при іконі отця Николая.

Рознеслося на весь Київ, на всю Русь святую,

Як Николай з Дніпра витяг дитину малую.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Давнє й нове», 1911, с. 116 – 120. На с. 120 вказано: «Написано 1904 р., досі не друковано».

Зберігся автограф легенди «Чудо з ковром» під назвою «Святий Николай і ковер» (ф. 3, № 301). Цей автограф має значні розходження порівняно з текстом збірки. Зокрема, шоста та сьома строфи мають такий вигляд:

Аж надходить день великий

Святого Николи,

А в хатині ані хліба

Ані кришки соли!

Журяться старі обоє!

Жінка й озиваєсь:

«Слухай, мужу! День Николи

Ось-ось наближаєсь».

Відмінна і 26-та строфа:

Здивувалася бабуся

Вже й гнівна на мужа,

Гірко жалуєсь на нього:

«От душа недужа».

Після 32-ої строфи йдуть дві відмінні:

«Що тобі, моя дружино?

Сліз яка причина?»

А вона йому: «Йди геть! Я

Не твоя дружина!

Ти для господа святого

Й отця Николая

Пожалів ковер продати –

О, душе скупая!»

Різняться від основного тексту і дві прикінцеві строфи:

«Боже! Се ж святитель божий!» –

Разом закричали.

«Серце чуло, що се він був,

Очі не пізнали!»

Дякують обоє богу

За поміч ласкаву;

Рознесли ту вість по місту

Господу на славу.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 219 – 223.