Батьки і заміжня дочка

Іван Франко

В щиро руських піснях родина робить, що може, щоб улегшити лиху долю жінки за нелюбом-чоловіком, а коли не може за нею допімнутися, то хоч жалує її, розпитує щиро про її життя, старається як-небудь потішити. Особливо мати плаче по доньчиній недолі, навідується до неї, як ось в тій пісні:

Вітер віє, шелевіє та й билинков має:

Іде мати до донечки, людей ся питає:

– Ой помайбіг, добрі люди, десь тут моя донька,

Рада би-м ся відвідати, ци добра їй долька.

Сидить донька під оконцьом, мамки визирає,

А на своїм білім тілі синці обзирає.

Прийшла мати до донечки за штири години,

Не пізнала з-під оконця своєї дитини.

– Сідай, нене, коло мене, далеко від мене,

В мене тіло побитоє, не поразіть мене!

– Люба моя дониночко, а де ж твої лиця?

– Сеї ночі опівночі вібила п’яниця.

– Люба моя дониночко, а де ж твої ручки?

– Сеї ночі опівночі зазнали вни мучки.

– Люба моя дониночко, де ж твої косочки?

– Лишилися, моя мамко, коло колисочки.

– Люба моя дониночко, а де ж твої воли?

– В орендаря, моя мамко, та коло й обори.

– Люба моя дониночко, де ж твої корови?

– Взяли жиди за горівку, загнали до вбори,

– Люба моя дониночко, де п’яниця дівся?

– Пропив мою худобицю і сам розболівся.

Бодай того п’яниченьку бог без очей справив:

Пропив мою худобицю та й ня життя збавив!

(Лолин, від Фенни Лучкійки, зап[исав] М. Павлик).

Так само попереду ми бачили, що хоч мати, розгнівана за давнішу непокірливість, не боронить доньки від мужевих побоїв, то зате сестри боронять її.

Але в піснях бродячих, котрі спільні русинам з другими народами, родичі показуються прямо жорстокими проти замужньої доньки: батько і мати, брати і сестри ще і направляють зятя, щоби бив жінку і наломлював її після своєї уподоби, і ніхто не обстає за нею, хіба тільки молода невістка (в другім варіанті брат), котра боїться, щоб і їй не було так само. Наведу тутка варіант другий, записаний п. Остапом Терлецьким, майже однаковий з піснею польською у Жеготи Паулі (стор. 138 – 140) [Żegota Pauli. Pesńi ludu polskiego]:

Ой боже мій, боже, мій муж мене б’є,

Жадна мі родина не пожалує!

Приїдь, приїдь, татунейку,

Приїдь, приїдь, голубойку,

Та пожалуй мі

В чужій стороні!

Ой їде батейко в скляні ворота,

Маха шапочкою з самого злота.

Ой бій, зятю, доньку добре,

Най ся на ній шкіра подре,

Ой бій, научай,

Та на свій звичай!

Так само відзиваються в дальших строфках мати, сестра, аж в кінці в послідній строфці брат упоминається за сестрою:

Ой їде братійко в нові ворота,

Маха шабелькою з самого злота:

Не бій, швагре, сестри мої,

Бо ся нап’єш крові свої,

Ой не бій її

Молодейкої!

(Белзке).

Сі строфи в польській пісні звучать так:

Tam na tyczynie, tam chmiel się wije;

Oj zła godzina, mąz zonę bije.

– Przyjedź, przyjedź, matuleńko,

Oglądaj się pożądneńko,

Pożałuj ze mnie!

А послідня:

Braciszek jedzie wrota uchyla,

Na swego szwagra pałaszem kiwa.

– Widzisz, szwagre, pałasz ostry,

Nie wybijaj mojej siostry,

Głowę ci zetnę!

А в другім варіанті тої самої пісні [Записки юго-западного отдела имп[ераторского] русск[ого) географического общ[ества], Киев, 1874, стор. 512 – 514] послідня строфка така:

Невістка встає,

Нагайку не дає.

– Не бій, зятю, не бій,

Затю наш любий!

Бо я в чужині:

Як мій учує,

То буде й мені!

(З Буковини).

На всякий спосіб признати треба, що в піснях щиро-руських погляд на жінок і на права мужа далеко гуманніший, чуття далеко лагідніше і чистіше, ніж в піснях бродячих, т. є. перейнятих від других народів. Що більше, ми стрічаємо в піснях руських таку щиру вирозумілість жінки на хиби мужика, а мужика на заслуги жінки, котра каже нам надіятися, що руське родинне життя могло б зложитися далеко краще і гуманніше, скоро б тільки не скривлював його тиск економічних обставин. І так мужик співає:

Ой, не буду пиво пити, бо мні пиво дує;

Ой, не буду жінку бити, жінка мні годує.

(Нагуєвичі).

А жінка знов так витолковує собі погане поступовання мужика:

Ой на горі на високій кують дві зозулі:

Чоловік би не бив жінку, якби при розумі.

Чоловік би не бив жінку, здоров’я не тратив,

Няй би він ся роздогадав, як дорого платив:

Платив ксьондзам за вінчання, жидам за горівку,

А тепер ся люди сміють, що вбиває жінку.

(Лолин).

Ми бачимо з тої пісні, що коли, з одного боку, жінка тільки нерозумом витолковує собі погане поступовання мужика, то, з другого боку, і загальна думка всіх людей-громадян повстає проти кривдження жінок. Люди сміються з того, хто б’є жінку. Сей погляд ще більш рішучо висказується в одній гуцульській пісні: там уже прямо забороняється мужикам під карою бити жінок, і заборона тота підтверджується нібито наказом папи римського. Ось тота пісня [Я. Головацький. Народные песни Галицкой и Угорской Руси, часть II, стор. 464] (зміняєм тільки недоладний правопис Головацького):

Доки-м пили ту горівку, доти біда була,

А не одна челідина від обуха рула.

Сама собі тепер челідь бога допросила,

Що сам господь зіслав письмо аж до попа Рима.

Тото писар листи читав, а я взів на раду:

Правда, добре на нас війшло, на нашу громаду.

Шьоби файно газдувати, горівки не пити,

Жінки бога допросили, щьоби їх не бити.

Жінки собі не невольте, в хаті не збиткуйте,

Та лиш возьміть з поля хліба, красно їх годуйте!

Війшло письмо з Станіслава, ци чюли ви, люде:

Як ме якій жінку бити, то штраф за то буде.

А хоть на серце не добра, на мову свавільна,

То не можна жінку бити, жінка кожна вільна.

Примітки

Паулі Жегота Ігнаци (1814 – 1695) – польський фольклорист, історик та етнограф. Крім згаданої Франком збірки «Пісні люду польського в Галичині» (1838), Жегота Паулі видав двотомну збірку «Пісні люду руського в Галичині» (1838 – 1840).

«Записки Юго-Западного отдела Императорского русского географического общества» – вийшли в Києві у двох томах в 1874 і 1875 рр.