Кари за страчену честь

Іван Франко

Зато як сумно малюється доля дівчини, котра з власної охоти пішла до пана в двір служити і там стратила свою честь:

А в горі, в горі ганочок мурований,

А в тім ганочку паночок мальований.

– Пусти ж мя, мати, ой до двора служити,

А як не пустиш, то буду рік тужити. –

«Ой, доню, доню, в дворі би рано встати».

– Я буду, мамко, дорогі сукні мати. –

«Ой, доню, доню, в дворі двораків сила».

– Кожному, мамко, своя честонька мила.

Не служила рік, не служила півтора,

Несе вна собі мале дитя зо двора.

Ой іде вна, йде по полю думаючи,

А за нев братчик, шабельков звиваючи.

«Ой сестро, сестро, є в тебе грошей много,

Ой лиш не маєш віночка рутяного». –

– Ой люлю, люлю, мале дитя зо двора!

То мя побили меї матінки слова.

Як ми бог тя дав, буду тя годувати,

Як сваволенька, буду тя проклинати.

Ой піду ж, піду, попід гай похилюся,

Та послухаю, чи співає Маруся.

Ой співат, співат, а я вже не співаю,

Мале дитятко на рученьках хитаю.

Ой люлю, люлю, нещаслива дитино;

Ніхто не скаже: «На добрий день, дівчино!»

(Лолин, від Федя Довжанського записав М. Павлик).

Що вже й говорити про сумну долю тих дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові; їх ждала ганьба перед цілою громадою, декуди на зарінку за церквою або коло корчми били їх прилюдно шнурами від дзвонів, котрі перед тим на кілька день намочені були в соляній ропі (Дрогобич). Але ще тяжча бувала доля тих нещасливих, котрі з боязні перед ганьбою вбивали своїх дітей. Хто не пригадує собі прекрасної, з переказів народних виспіваної пісні Шевченка «», в котрій Титарівну, що втопила свою дитину, закопують живцем в яму враз із трупом тої дитини? Суд громадський в таких справах бував безжалісний, а громадяни й не бачили того, що обертаються в блуднім колесі, що строгість кар за менші проступки іменно родить більші проступки. Що воно справді так діялося, бачимо і з слідуючої пісні:

Ой у місті Гусятині сталася причина –

Ковалева Ганусенька породила сина.

Зродила го, повила го, пустила го в воду:

Плини, плини, біле дитя, та до свого роду!

Як приплинеш, біле дитя, та до свого роду,

То розкажеш старій неньці всю мою пригоду.

А в неділю пораненько всі дівчата йдуть,

Та на своїх головоньках віночки несуть.

А за ними помаленьки Ганусенька йде,

Та на своїй головоньці вінка не несе.

А чому ти, Ганусенько, то позаду йдеш,

Чом на своїй головоньці вінка не несеш?

Болить моя головонька з тяжкой болести,

Та не можу я віночка на ній донести.

Там на ринку дівчатонька мід-горівку п’ють,

Ковалеву Ганусеньку перед коршмов б’ють.

Збили її, взяли її та й кинули в воду:

От то маєш, Ганусенько, та за свою вроду.

Плине, плине Ганусенька, та вже й потопає,

Та до свої матусеньки рукою махає.

Ой пам’ятай, стара мати, маєш дочок сім.

Не пускай їх до коршмоньки, бо так буде всім!

Ой пам’ятай, стара мати, маєш дочок п’ять,

Не пускай на вечерниці, бо всім буде такі

Ой пам’ятай, стара мати, маєш дочок дві,

Не давай їх серцю волі, згинуть обидві.

(Краснопуща, Тернопільського пов[іту] зап[исав] Н. Загірний).

Що случаї, подібні до описаного в тій пісні, траплялися і давнішими часами досить рідко між нашим народом, доказує й сама пісня, котра розказує о нім як о «причині», або «новині», т. є. о рідкім і незвичайнім факті. Більша часть покриток воліла, безперечно, наражати себе на ганьбу і сором, ніж піднімати руку на свою власну кров. Погляд їх дуже вірно і сердечно передають слова попередньої пісні:

Як ми бог тя дав, буду тя годувати,

Як сваволенька, буду тя проклинати.

Розуміється, що нині обставини змінилися і погляди народу на хиби дівочого серця сталися далеко лагідніші. Не знаю, чи переконання, що гріх жити і вмирати женщині, не зазнавши любові і не мавши дітей (без згляду на то, чи легальним чи нелегальним способом), треба уважати відживаючим наново, чи зароджуючимся серед сільського жіноцтва, – тільки ж певно, що те переконання стрічається тепер доволі часто. У жидів, як мені говорено, стоїть воно як виразний припис в талмуді. Рівно ж виразно сказано се й в лірницькій пісні про Олексея, де кажеться:

Приплодноє древо до раю приймають,

Мене неплодницю з раю виганяють.

(Батятичі, Львівського повіту).

[Те саме речення стрічаємо також яко приповідку в закордонській Україні (Номис)]

В обох вищенаведених піснях – про дворачку і про Ганнусеньку – показано нам дівчину, котра зблудила, хоч, може, і легкомисно та нерозважно, але все-таки з любові. Крім таких пісень, є ще між нашим народом доволі й таких, де дівчина показується просто одуреною, ошуканою, або й насильно зганьбленою. От, напр., пісня про одурену дівчину:

Ой зійшли, зійшли дві зірниченьки ясні,

Надвандрували два козаченьки красні.

Як вандрували, то з собов говорили:

Де би ми собі дівчину підмовили.

Ой вандрували стежечков поза хати,

Вийшла дівчина з кирниці воду брати.

– Поверзь, дівчино, ту воду з коновками,

Вандруй із нами, красними козаками!

– Ой пішла ж би я із вами вандрувала,

Коби-то я ся зрадоньки не бояла.

– Вір нам, дівчино, на козацькоє слово,

Ми не зрадили ще на світі нікого.

Ой лишень дійшли до вишневого саду,

А вже зробили над дівчиною зраду.

– Ой де ж ся діло ваше козацьке слово,

Що не зрадите на сім світі нікого?

– Ой коли ти йшла із нами вандрувати,

То було собі з дому й рантушок взяти [Щоб пов’язати голову].

Ой ти виділа, що ідеш на вандрівку,

Було си взяти на дитятко кобівку.

(Нагуєвичі).

Насмішки козаків глибоко ранять серце бідної дівчини. Але в інших случаях їй доводиться не лиш насмішок слухати; в декотрих піснях розказується, що молодці, викравши і зрадивши дівчину, убивають її, кидають в «Дунай глибокий», як тоту «дурну Резю» або «Хаюню», т. є. викрадену жидівочку, або навіть прив’язують її до дерева і підпалюють, як в слідуючій пісні:

Ой у полі сосна високая росла;

Не хиляйся, сосно, бо й так мені тоскно!

Бо я на Вкраїні, як на пожарині,

Ніхто не пригорне й а в лихій годині!

Ніхто не прибуде, ні отець, ні мати,

Ні тота дівчина, що ї мислю взяти.

Й а в полі кирниця дильом дильована,

Десь моя дівчина як намальована.

Й а в полі коршемка, коршемка новая,

А й у тій коршемці п’є два чужоземці,

Єден чужоземець п’є мід та й горівку,

Другий чужоземець підмовляє дівку.

Й а взяли дівчину й а в густу ліщину,

Вивели з розуму, як малу дитину.

Повели дівчину й а вгору лозами,

Прип’яли дівчину до сосни косами.

Самі пішли лісом, назбирали хмизу,

Запалили сосну зверху й аж донизу.

Ой соснонька горить, дівчина говорить:

«Ой хто в лісі чує, най мі порятує,

Най відв’яже руки від тяжкої муки!

Ой хто в лісі чує, най рубає граба,

Та най ся надивить, що козацька зрада!

Ой хто в лісі чує, най рубає бука,

Та най ся надивить, яка моя мука».

Ой хто діти має, най їх научає,

Звечора до коршми най їх не пущає!

(Нагуєвичі, Дрогобицьке).

Пісня сеся доволі розширена по цілій нашій Русі; минувшого року ми стрічали два її варіанти, напечатана в «Киевской старине», а у нас крім сього єсть ще один варіант, записаний п. Ів. Мохом у Львівськім повіті, хоч досить попутаний, де замість «чужоземців» говориться о якихось «браниченьках». Тільки ж помимо сього розширення між нашим народом не можна в тій пісні шукати характеристики нашого життя і наших людей, навіть і в давніших часах. Пісня сеся належить до т. зв. бродячих, або вандруючих пісень, котрі переходять від одного народу до другого, і зайшла до нас з Заходу.

Мотив її: «знасилування і відтак страшне замучення женщини» стрічається, напр., в найдавнішій драмі Шекспіра «Titus Andronicus», де два королевичі насилують і страшно калічать в лісі доньку Тіта, Лавінію. Відки почерпнув Шекспір предмет до сього страшного епізоду, сього досі допевно не висліджено, хоч не можна припустити, щоб се був витвір його власної фантазії. Що мотив сей в германських і романських народів оброблювався часто, доказує дальше одна німецька пісня, заміщена в збірнику пісень Арніма і Брентано п. н. «Des Knaben Wunderhorn» [Des Knaben Wunderhorn. Alte deutsche lieder gesammelt von Ludw. Achim von Arnim und Clemens Brentano. Zweiter Teil, mit Einleitung und Anmerkungen von Robert Boxberger. Berlin, стор. 62 – 63].

Наводжу сесю пісню для порівняння з нашою:

Es kamen drei Diebe aus Morgenland (чужоземці!)

Die gaben sich für drei Grafen aus.

Sie kamen vor der Frau Wirtin Haus.

«Frau Wirtin hat sie es diese Gewalt,

Dass sie über Nacht drei Grafen b’halt?»

– Wenn ich es die Gewalt nicht hätt,

Was war’ mir denn die Wirtschaft nutz? –

Der erste hat die Pferde in Stall,

Der andere schwenkt das Futter hinein,

Und küsst’ der Frau Wirtin ihr Mägdelein,

Oder ist es ihr getreues Töchterlein.

– Ja, es ist mein getreues Töchterlein.

Es soll euch zapfen Bier und Wein.

Der erste sprach: Das Mädchen ist mein,

Ich hab ihm gegeben ein Glas voll Wein.

Der andere sprach: Das Mädchen ist mein,

Ich hab ihm gegeben ein Ringelein.

Der dritte sprach: Das Mädchen war» wert,

Das wir es teilen mit unserem schwert.

Sie gaben der Wirtin einen süssen Getränk,

Dass sie von Stuhl ins Bette hin sank.

Das Mägdlein greift der Mutter wohl an den Mund:

– Ach Mutter, leb’jetzt noch eine Stund’l

Es greift der Mutter wohl an die Brust:

– Ach Gott, wenn das mein Vater wusst’l

Es grefit der Mutter wohl an die Füss’:

– Ach Mutter, was ist der Schlaf so süss!

Sie legten es auf einen viereckten Tisch

Und teilten es, wie ein Wasserfisch.

Und wo ein Tröpfchen Blut hinsprang.

Da sass ein Engel ein Jahr und sang.

Und wo der Mörder das Schwert hinlegt,

Da sass ein Rabe ein Jahr und kräht?

Прийшли три злодії зі східного краю,

Вони за трьох графів себе видавали,

Прибули під дім господині-шинкарки.

«Ану, господине, чи маєте силу

Прийняти трьох графів сюди на нічліг?»

– Коли б я сили не мала на це,

Нащо б мені здалось хазяйство усе?

Граф перший коней до стайні веде,

А з розмахом другий поживу несе

Й дівчатко шинкарки цілує,

А може, це донечка рідна її?

– Так, це є донечка рідна моя!

Вам пива принести повинна й вина.

І перший сказав: «Дівчина моя,

Я дав їй склянчину вина».

А другий сказав: «Дівчина моя (і кінець),

Я їй дарував перстенець».

Ще й третій сказав: «Отся дівчина варт

Поділити її ось нашим мечем».

Вони дали шинкарці солодкий напій,

Що з крісла звалилась на ліжко, як стій.

Дівчатко тулиться мамі до уст:

– Ах, мамцю, пожий ще годину одну.

Хапає дівчатко матусю за грудь:

– Ах боже! Мій тату, чим скорше прибудь!

Дівчатко хапається маминих ніг:

– Ах мамцю, який же це сон тебе зміг.

Положили її на дубові столи,

Поділили її, мов ту рибу з води.

І де бризнула капля крові набік,

Сидів там янгол, співав весь рік.

А де убійник свій меч поклав,

Сидів там ворон, весь рік кричав (нім.). – Ред.

Очевидна річ, що пісня сеся має тільки в досить загальних чертах деяку подібність до нашої. Жаль, що у нас нема під рукою інших збірників, по котрих би ми могли вислідити хід тої пісні і її початок. Тут нам впрочім ішло о одно тільки, а іменно о сконстатування мандрівного характеру сеї пісні, а се, надіємось, доказане східностю її предмета з одним епізодом Шекспірової драми і з піснею німецькою.

Примітки

Номис – псевдонім Симонова Матвія Терентійовича (1823 – 1901), українського етнографа і фольклориста, І. Франко має на увазі його працю «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (1864).

…два її варіанти, напечатані в «Киевской старине»… – у публікації А. Смоктія «Украинская злополучница» («Киевская старина», 1883, № 1, с. 215 – 217).

Арнім Людвіг-Іоахім (1781 – 1831) – німецький письменник-романтик. До збірки, про яку згадує Франко, ввійшли оброблені і пристосовані до романтичних смаків народні пісні, балади, а також вірші поетів XVI – XVII ст., що стали народними.

Брентано Клеменс (1778 – 1842) – німецький письменник-романтик, збирач і видавець німецького фольклору.