Подружня вірність. Доля вдови

Іван Франко

Поруч такої взаємної вирозумілості та обопільного намагання до уладження свобіднішого і щасливішого життя родинного стає і друга поява: дружне стояння проти всяких посторонніх сил, котрі раді б для своєї забавки зруйнувати те, хоч і як бідне та гірке, життя родинне. В пречудових піснях жінка розказує, як вона воліла жити з нелюбом, з котрим у неї є діти, аніж іти в світ з любком, про котрого вона наперед могла знати, що годинку повтішається з нею, а відтак покине.

Могло б здаватися, що тут жінка в такім случаю вирікається свого чуття, неволить своє серце, засуджує сама себе – жити «як жаба в болоті». Але так воно не єсть. Треба зважити, що у неї суть діти, котрі вона також любить, і що, тратячи шлюбного чоловіка, вона мусила б відречися і дітей; а з другого боку, – любов її до другого тепер уже не може бути така сильна, свіжа і пристрасна, як любов дівчини, – і для того ми не можемо се вважати злим та нечесним поступком, коли вона відрікається любка, щоби жити для своїх дітей. А ще до того в пісні той любко очевидно показується чоловіком молодим, легкодушним, запаленим: він ні з сього ні з того хоче забити шлюбного мужа, а тут уже ніщо і говорити, що чисто людське чуття жінки мусить виступити проти нього, обстати за чоловіком, хоч би і нелюбим, але все-таки за батьком дітей і господарем.

Зайшло сонінько за віконінько,

Як промінноє коло;

Вийди, миленька, вийди, серденько,

Промов до мене слово!

Рада би-м вийти, рада би-м вийти,

До тебе говорити,

Та лежить нелюб по правій руці,

Щоби го не збудити!

Ой моя люба, ой моя люба,

Відсунься від нелюба,

Най в нього стрілю з туга лученька,

Як у того голуба!

Не тяжко вбити, не тяжко вбити

І діти всиротити, –

Тобі, любочку, на годиночку,

А мені ні з ким жити.

(Нагуєвичі).

Ще виразніше показується те діло в другій пісні, в котрій любко – пан, і жінка волить жити з нелюбом, аніж з паном:

Ой летіла зозуленька по Вкраїні,

Гей, розсипала злоте пір’є по долині.

А хто ж тото злоте пір’є позбирає?

Гей, десь миленька миленького визирає.

Ой приїхав мій миленький опівночі,

Гей, та й застукав у засвітлоє віконце.

Ци спиш, мила, ци спиш, мила, ой ци чуєш?

Гей, а з ким же ти темну ніченьку ночуєш?

Ой я не сплю, ой я не сплю, а все чую, –

Гей, із нелюбом темну ніченьку ночую.

Ой відсунься, моя люба, від нелюба,

Най в нього стрілю, як у сивого голуба!

Ци не будеш, моя мила, жалувати,

Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?

Ой буду я, мій миленький, жалкувати,

Гей, а хто ж буде дрібні діти годувати?

Ліпша була суха риба, ніж з шафраном,

Гей, ліпше жити із нелюбом, як із паном!

Ліпше жити із нелюбом, бідувати,

Гей, як із паном, як із паном панувати!

(Нагуєвичі).

Неволя жінки кінчиться з смертю мужика. Вдову ніхто не сміє ні в чім неволити ані кривдити, бо «вдовині й сирітські сльози камінь лупають». Але при господарстві і при дітях годі вдові, особливо молодій, оставатися довго на волі, – господарство вимагає мужа, як каже в вищенаведеній пісні муж до жінки:

Спімнеш тогди (по моїй смерті) свої літа, гаразди,

Як то тяжко в світі жити без газди.

Треба хліба, треба соли до хати,

А нікому молоденькій старати.

Сумне і безвідрадне життя вдови. Пісня все називає її «бідною вдовою». Друге заміжжя рідко коли буває по любові і для того ще рідше буває щасливе, ніж перше. От як співає о тім пісня, котру ми складаємо з двох, очевидно, до себе належачих половин, записаних в різних місцях:

Їхав козак з України на воронім коні

Та й повернув на подвір’є до бідної вдови.

– На добрий день, бідна вдово, як же ми ся маєш?

Як ти в світі проживаєш, що газди не маєш?

– По чім же мя, козаченьку, по чім мя пізнаєш,

Що ти мене, молоденьку, вдовов називаєш?

– Пізнаю тя, бідна вдово, по твоїй худобі,

Обійстє ти невеселе, сама-с у жалобі.

В понеділок рано-рано дощик накрапає,

А молода бідна вдова воли віганяє.

Воли ж мої половії, ой пасіться сами,

Не маю ж я господаря, не прійде за вами,

(Ценів, Коломийське).

Ой за хвильку, за годинку, за хвильку маленьку

Та посватав козаченько й одову бідненьку.

Ой за хвилю, за годину, за хвилю другую

Попропивав козаченько худобу сивую.

Ой за хвилю, за годину, за хвильку маленьку

Та й покинув козаченько й одову бідненьку.

Ой йдуть жовнярики, ідуть плаєчками,

Подибали бідну вдову межи беріжками

[«Она, видите, ішла вже топитися» (Прим. співачки)].

Ой а бідна вдова стала та й си розгадала,

Та кожному жовняреви по таляру дала.

– Ой ви їджте, жовнярики, ой їджте та пійте,

Де найдете мого любка, лишень го не бійте!

Ой їли жовнярики, ой їли та пили,

А як найшли її любка, та й на смерть го вбили.

«Не вважяв ти, козаченьку, на вдову бідную,

Попроїдав, попропивав худобу сивую;

Не вважяв ти, козаченьку, на сирітські діти,

Не будемо й ми за тебе в Самборі сидіти».

(Лолин, від Фенни Лучкійки, зап. М. Павлик).

Так, отже, вояки убивають того, хто скривдив вдову і сироти, і надіються, що за те не буде їм ніякої кари, не будуть сидіти в Самборі в криміналі.