Кохання зникає

Іван Франко

Але не тільки з нелюбим чоловіком лихо жити жінці. Не краща доля чекає її звичайно і за тим, котрого вона дівчиною полюбила. Се видно з многих пісень, як, напр., з сеї:

Ти, зелена ліщинонько,

Чому гилля й опускаєш?

Ти, молода молодице,

Чому сльози проливаєш?

Ой, я гилля й опускаю,

Тугу зиму прочуваю;

Ой я сльози проливаю,

Бо лихого мужа маю.

Ой не казав мені й отець,

Не казала мені мати,

Сама-м біду полюбила,

Ні на кого нарікати.

(Дрогобич).

Бідна дівчина, котра, полюбивши ледачого парубка, наперлася вийти за нього заміж, тепер мусить зносити не тільки його примхи і побої, але ще й докори рідні, котра їй не казала йти за нього, як ось в тій загальнознаній пісні (у мене є два варіанти: з Нагуєвич і з Вижниці).

Ой дай мене, моя мати, за кого я хочу,

Най я твої головоньки тілько не клопочу.

Ой дай мене, моя мати, за кого я важу,

Хоть мя буде сім раз бити, нічо ти не скажу.

Хоть мя буде, моя мамко, сім раз на день бити,

Коли ж му ся любо-мило в очі подивити.

Ой дала ж мя моя мати, за кого-м хотіла.

Зашуміла нагаєчка коло мого тіла.

Ой як взяв мя милий бити та за кіски вести:

– Борони ж мя, рідна мати, та й ви, мої сестри!

Ой сестри мя боронили, а мати не хоче:

– Сідай, дурню, коло нього, диви му ся в очі!

(Вижниця, зап[исав] Апіян).

Поганий економічний порядок розстроює чимраз дужче родинне життя нашого (та й то не лишень нашого) народу. Зріст убожества народного, як ми вже бачили, доводить мужика, а то й його жінку до п’янства. Те саме убожество, позбавляючи людей всяких утіх, затруюючи кожну їх хвилину грижею та журбою, руйнуючи красу їх тіла, веселість їх вдачі, силу їх здоров’я, – швидко вистуджує і любов між ними. Мужика не тягне додому, де його жде плач голодних дітей та докори жінки – він іде або до корчми, або шукає собі іншої розривки поза домом. Не раз лучається, що чоловік занедбує свою власну жінку і діти, а примиляєсь до другої, хоть тота друга не то що не краща, але, противно, і бридша, і гірша від його жінки. Сам він чує недоладність свого поступування, – так що ж, – серця не присилуєш! Ось як о тім співав в Лолині чоловік, що покинув свою жінку, а сам пішов в найми:

Похилився дуб на дуба, галуза підперла.

Ой постив би-м три місяці, коб ми жінка вмерла.

В мене жінка, як калинка, я ся на ню дую, –

Чужя біда, як потігач, я єї цюлюю.

(Лолин).

Не раз чоловіка бере совість, він бачить сам, що лихо робить, занедбуючи свою хату і свою жінку, але що ж, коли чуття, той найважніший нерв родинного зв’язку, вигасло безповоротно і нічо не роздмухає його наново. Щоб хоть перед власними очима прислонити свою невірність якою-небудь прикривкою, він зводить на бідну жінку всяку небувальщину, закидає їй, напр., що вона поперед причарувала його, щоби її любив.

Ой посію я яру пшениченьку

Та й пізненький овес;

Ой скажи мені, моя милесенька,

Чи по правді жиєш?

– Я жию по правді, а ти не по правді:

Мід-горівку п’єш,

Прийдеш додомоньку, з кульки нагайоньку,

Мене, молоду, б’єш.

– Пощо ж ти ходила, пощо ж ти бродила

По високій горі?

Пощо ти копала троякоє зілля?

Все на чари мені!

– Ой хоть я ходила, ой хоть я бродила

По високій горі,

Ой хоть я копала троякоє зілля,

Не вадить воно тобі!

(Нагуєвичі).

А ось якими чудово-сердечними словами жалується жінка на невірність свого мужа:

Ой зацвіла калинонька в лузі;

Чогось моє, ой, серденько в тузі.

Чогось мене мій милий не любить,

Чогось мене д’ собі не голубить.

Ізвечора до іншої ходить,

А до мене з півночі приходить.

Коло мене надувшися ляже,

А до мене й словечка не скаже!

Ой на мою постівку лягає,

А ще мене молоденьку лає:

«Ой відсунься, нелюбе, під мене,

Ой є в мене ще кращя від тебе».

– Най їх буде двадцять і чотири,

Таки ж бо я найстарша над ними.

На однім ми рушничку стояли,

Одному ми богу присягали.

А хто буде присягу ламати,

Того буде син божий карати.

(Ценів, Коломийське).

Але згадка про шлюб, про святість зламаної присяги і про кару божу не може привернути до неї серця чоловіка, а противно, доводить його до роздразнення і гніву – викликує страшну, трагічну сцену…

Ой з півночі комора дудніла.

Ой з півночі нагайка шуміла,

А над раном миленька й умліла.

Прийшла мати із сіней до хати:

– Зятю, зятю, що в тебе чувати?

– Ой зле, мати, у мене чувати,

Чогось мила не хоче вставати.

– Ой встань мила, куплю ти горівки!

– Ой не встану, шукай собі жінки.

– Ой встань, мила, куплю тобі меду!

– Ой не встану, головки не зведу.

– Ой встань, мила, ой встань, милесенька.

Плаче твоя дитинка маленька!

– Ой най плаче, най не перестане,

Хто раз умер, той більше не встане.

– Дав би-м, мати, коня вороного,

Щоб хто збудив приятеля мого.

– Хоть дай, сину, й півмаєтку всього,

Вже не збудиш приятеля свого.

(Ценів, Коломийське).