Пісня про шандаря
Іван Франко
Переходимо до іншої, в своїм роді дуже цікавої пісні «про шандаря», в котрій показана женщина безмірно сильна характером і силою чуття. Пісня про шандаря, судячи по різним признакам, належить до найновіших творів народної фантазії і постала в Підгір’ї, певно, в околиці Делятина, відки занесена зістала в околицю Долини, до Лолина. Находячийся у нас варіант, мабуть, єдиний досі записаний, – ані у Головацького, ані в жоднім іншім збірнику ми подібного мотиву не стрічали.
За її локальним походженням і недавнім початком промовляють також численні провінціалізми, котрі стираються і вигладжуються, коли пісня давніша і переходить з одної околиці в другу. За тим самим промовляє і те, що пісня така не вироблена, оповідання уриване, переплітене (не раз просто-таки для вірша) нічого не значучими реченнями, особливо в початку, – що все, переходячи з уст до уст, загладжується, доповнюється і закругляється. Можемо затим майже напевно сказати, що пісня про шандаря находиться ще, так сказати, in status nascendi; тим цікавіше буде для нас розібрати таку свіжу пісню, прослідити немовби найновішу фазу, на якій у нас стало «жіноче питання».
Ой пити би горівочку, ой пити би, пити;
Ой прійшлося шандареви з Делятина іти.
Ой положу на віконце горіхову гранку;
Прійшов шандар з Делятина, бо має коханку.
Ой піп іде до церковці та на хвалу божу,
А шандар ся відзиває: та й я вам поможу!
Ой піп службу відправляє та людей жегнає,
А шандар си став на хори, апостол читає.
Ой люди ся проступили та стали у кутки,
А він любку за ручечку, повів через сутки
[Сутки – побічна тісна уличка (Вільховець). Прим[ітка] пок[ійного] Льва Васильовича].
– Ой ходімо, моя мила, та на торговицю,
Та будемо попивати мід та й сливовицю.
Ой як прійшов Николайко до своєї хати –
Ані ключів, ані жінки нема коло хати.
А він пішов до сусіди, зачявся питати:
– Ци нема ту меї жінки, нема коло хати?
Вони його притримують: «Просиме сідати!»
Він зняв шапку, поклонився: йду далі шукати.
– Ой іди ж ти, Николайку, та на торговицю,
Ой там жінка із шандарем п’є мід, сливовицю.
Ой пішов же Николайко попід годиночки:
Лежить шандар по постелі, голий, без сорочки.
Ой пішов же Николайко попід віконниці:
Лежить жінка до постелі, гола, без спідниці.
А він пішов до жидівки та й взяв їй казати:
– Дай, жидівко, сокирочки, двері відрубати.
Взяв сокиру у жидівки, розрубав верії…
Забрав річи шандарськії до фірвальтерії.
Ой зачяли за Николов у погоні бічи:
Завернули Николайка, – неси назад річи!
У покою піп Николу на смерть сповідає,
А у другім його жінка ручки си ломає.
– Любі мої єгомосцю, щось маю казати.
Ци мож мене із шандарем разом поховати?
– Ой молода молодице, не мож то зробити:
Уже шандар тиждень гниє, ти будеш рік жити.
(В с. Лолині від Явдохи Чігур записала Михайлина Рошкевич).
Як бачимо, в новій одежі стара подія – насильний розрив зв’язку родинного. Жінка ломить шлюб церковний і віддаєсь шандареві одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває шандаря і сам гине ганьблячою смертю, – от і вся повість.
Християнська мораль звалить вину всього нещастя на жінку; криміналісти карають смертю Николу; шандар також погиб. А на ділі, глядячи очима народної пісні, то хто винен? Розберімо пісню у всіх її складниках, то й побачимо.
В Николайовій хаті «нема щастя», т. є. нема любові між жінкою і чоловіком. Для чого се так – пісня не показує, а бере факт готовий, яких тисячі в щоденнім житті лучаються. Жінка не любить Николая і, щоб вдоволити потребу свого молодого серця, віддається шандареві. І як то звичайно буває, що заборонена любов най-сильніша, так само діється і тут. Для неї все міститься в тій любові, поза нею вона нічого не бачить: ні дому, ні мужа, ні прочого світу. Задля своєї любові вона рішається на найбільшу жертву, яку тільки може принести женщина, – на неславу, на прилюдну нечесть. Вона не вагується показати перед всіми людьми свою любов, не вагується з своїм милим попідруч іти через церков, поміж народ, немов на знак, що нова любов ломить давній шлюб, не вагується з тим же шандарем одверто гуляти на ринку.
– Але ж вона неморальна, зіпсована женщина! – скаже, може, дехто.
Воно б так і могло здаватися, але закінчення пісні очевидно перечить тому. В тій хвилі, коли її правовитого мужа сповідають на страшну смерть, вона в сінях руки ломить і плаче – може, за ним? Ні, за шандарем, давно вже вбитим і похованим. В тій хвилі, коли Николая ведуть на смерть, вона просить і для себе смерті, – чи, може, щоб хоч по смерті лежати обіч свойого мужа? Ні, щоб була похована разом з шандарем. Я не знаю, як кому видасться така женщина, – мені вона видається засліпленою, може, в любові, але все-таки гарячо і щиро люблячою. А у кого любов, така гаряча, невмираюча любов єсть головним двигачем цілого життя і поступування, – чи ж можна того назвати зіпсованим і неморальним?
Буде тому звиш двадцять літ, як великоруський критик Добролюбов, розбираючи драми Островського, а особливо найкращу з них «Бурю», назвав появу в московській суспільності такої Катерини Кабанової (героїні «Бурі»), котра ламає церковний шлюб і віддається коханому чоловікові, хоч тайком і з великими охами та ахами, з великою гризотою сумління, а опісля, коли все відкрилося, кидаєсь в Волгу, щоб не зносити докорів мужа і свекрухи, назвав, кажу, появу такої Катерини Кабанової «променем світла в темнім царстві».
Але порівняння Катерини з жінкою Николайка в нашій пісні виходить далеко на користь сеї другої. Бо коли Катерина тільки по довгій боротьбі і намовах, з великою гризотою, тайком віддається любому чоловікові і відтак ще думає укривати своє поступування, поки страшна буря, котрої вона забобонно боїться, не довела її до признання, а тоді, не зносячи ганьби і докорів, кидаєсь в Волгу, то Николайкова жінка поступає зовсім одверто, не криється з своєю любвою, для неї нема ні ганьби, ні докорів, ні нічого, окрім тої любові, – і коли також бажає смерті, то тільки для того, щоб і в гробі лежати побіч любого собі чоловіка. Правда, лучем світла ми її, проте, не назвемо, але то лишень для того, що такого «темного царства» в родиннім житті, як в Московщині, у нас нема.
Прошу завважити ще одну, хоч і формальну, обставину. В цілій пісні Николайкова жінка не виступає прямо, говорячи або дійствуючи, – аж при кінці їй посвячено усього чотири стрічки, але й того досить було, щоби із зіпсованої, неморальної і пасивної людини, якою вона спершу могла здаватися, зробити героїню! Такого чародійства а таким малим средством ледве чи доказав би й найбільший поет-серцевідець!
Коли я сказав попереду, що Николайкова жінка «засліплена своєю любвою», то я сказав се не без розмислу. Бо й справді, вона, бачиться, мало прибирала, кого полюбити, кому віддати великий скарб свого серця, – а віддала його першому-ліпшому, котрий їй сподобався чи то своєю зверхньою поставою, чи, може, своїм обходженням або чим-небудь другим. Правда, говорять: серце не навчити, серцю не до приборів, кого схоче, то й полюбить, не питаючи про вдачу. Може, воно й так.
Але з другого боку, хоч би й так не було, то годі нам винуватити женщину, котра вибрала собі ледачого чоловіка. Адже їм, правду кажучи, ні в чім і вибирати. Котрий чоловік у нас, чи з-між простих, чи з-між освічених, може показатися вповні гідним великої жіночої любові? Котрий з нас не обмане її ожидань, не зранить її серця, не витисне сліз з її очей – не тих блаженних, щасливих, але гірких, пекучих сліз? Чи ж диво, що найчесніша, найкраща женщина у нас кидається в обняття чоловікові ледачому і зовсім її не гідному, коли й всі другі такі самі, або майже такі самі? А з-між сотні зовсім негідних вишукувати одного, котрий би, може, о один процент був гідніший – то годі і не виплатиться. Так от вона і віддається першому-ліпшому, зразу своїм гарячим темпераментом і своєю любвою приглушуючи всі сумніви, щоб опісля, коли доочне їй покажеться ледачість любого чоловіка, – ну звісно, щоб опісля бути тим більше нещасливою.
От таке саме бачимо і в нашій пісні. Шандар показується нам чоловіком справді зіпсованим і ледачим. Він попросту хвалиться своєю добичею, хвалиться тою безграничною любвою Николайкової жінки, котрої він не варт. Він прилюдно, в церкві, називає її своєю любкою, веде її за руку поміж народ, немов щоби всім у очі показати: «Бачите самі, яка вона!» І коли їй ми поклали се великим геройством, що так безоглядно і безповоротно віддалася своїй любові, пішла за покликом свого серця, то шандареві те прилюдне величання своєю здобичею, те глупе, жорстоке і непотрібне волочення відданої йому всім серцем женщини по калюжі ганьби і неслави людської мусимо покласти великим проступком, мусимо уважати знаком холодної безсердечності і великого морального зіпсуття. Він, очевидно, зовсім не любить її, а тільки визискує її любов, – інакше прецінь він би самовільно і самовладно не вимагав і не приймав від неї такої великої і тяжкої жертви, він би не причинював їй стільки пониження і муки, скільки мусило їй причинити його поступування.
Народна пісня не без умислу зробила його шандарем (сам факт, на котрім запевно основана пісня, не має тут для нас ніякого значення), т. є. чоловіком зайшлим, може й іншої народності, чоловіком, котрого виховала касарня, в котрім вистудила серце військова дисципліна, а котрого, може, здеморалізувала широка власть і безкарність, яку мають жандарми над сільським народом. Звичайний, простий парубок, хоч і який, не зробив би чогось подібного. На то треба зовсім виломатися з тих традицій, відчужитися від тої атмосфери старих звичаїв і саморідної моральності, серед яких живе і виростає кожна дитина на селі.
Тож коли шандар в пісні гине від сокири обезчещеного Николая (пісня о його смерті не згадує й словом, як о речі маловажній або такій, котра розуміється сама собою!), ми не жаліємо за ним і чуємо, що одного ледачого чоловіка на світі менше стало. Коли б пісня показала нам його чоловіком добрим, люблячим, хоч і незаконно, ми, певно, жаліли б його, і пісня сама, певно, старалась би збудити в настой жаль, збудити переконання, що погиб він невинно, а тільки силою сліпої консеквенції нашого суспільного ладу. Значиться, вина шандаря не в його незаконній любові, але в його власній безсердечності і зіпсованості, – ними він позбавив себе життя і нашої симпатії. Любов, хоч законна, хоч і незаконна, все викликає теплий відзив в складачах пісень народних. Се впрочім і не диво: адже ж складачі ті – переважно женщини, у котрих любов – найбільші святощі, єдина прикраса бідного, а так часто і безсердечно потоптаного та ламаного життя.
Оставалось би нам ще розібрати і оцінити появу нещасливого Николайка, але ми не чинимо сього: пісня сама доволі виразно показує його вдачу і поступки, обрисовує нам наглядно його положення, з котрого для нього, бачиться, не було іншого виходу над той, котрий з ним і справді- лучився. Николайко – натура прямодушна, чесна, але для головної ідеї пісні малозначуща.
А основне «прокляте» питання: хто винен всьому тому? Відповідь на се випливає прямо з нашого аналізу. Винно нещасливе уладження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв’язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце женщини і через те скривляє їх, зводить на манівці. А далі винно погане, нечесне поступування шандаря, а посередньо ті причини, котрі зробили його безсердечним і нечесним, т. є. касарняна деморалізація, – значиться в послідній лінії… Ex, та й нудно ж бо повторяти все одно і то само, доходити, «куди не кинь, все в клин», тисячними дорогами, а все до одного кінця!..
Примітки
На основі цієї пісні І. Франко побудував свою драму «Украдене щастя». Збережено навіть ім’я головного героя – Миколи.
Василович Лев Іванович (1858 – 1883) – український письменник і журналіст.