Дівоча воля

Іван Франко

В батьківськім домі до заміжжя дівчині досить свобідно жити. Правда, працювати вона мусить тяжко, як і кожне в родині, але зато погуляти матуся не боронить.

Гуляй, доню, не бороню, тепер маєш волю, –

Зажене тя лиха доля, заплачеш за мною.

(Ценів, Колом.).

Порівняння життя при матері а при свекрусі виходить дуже на некористь посліднього:

Ой на горі виорано, пшениці не буде,

У чужої матіноньки розкоші не буде.

Своя мати кладе спати, постіль постелила,

А свекруха нарікає: ще-с не заробила.

Своя мати й а в полудень та й ще прикриває,

А в свекрухи спати трохи, та й ще нарікає.

(Березів, Колом.).

Зате ж, як сказано, мати дає волю дочці, «щоб мала по чім згадувати молодість», вбирає і строїть її по своїй спромозі, «щоб не встид їй було показатися між люди», і хоч привчає до роботи і до домашнього порядку, то все-таки не надто настигає на неї, не надто натужує її молоді сили. І дівчина чує се, чує свою волю, але заразом чує, що воля тота коротка і швидко мине, що замужем ожидає її далеко не таке життя, – і вона спішить покористуватися своїм золотим віком, спішить нагулятися й наспіватися.

Тепер я си заспіваю, коли ми ся хоче,

Коли мої головоньки ніхто не клопоче.

Тепер мені і світ милий, і вольненька днинка,

Доки мене не морочить маленька дитинка.

(Нагуєвичі, Дрогоб.).

Вона спішить зазнати й любові, не питаючи, чи буде що з неї, чи доведеться їй жити з тим, кого вона полюбить. Ба ні, вона наперед знає, що

Не всі тії сади родять, що порозцвітали,

Не всі тії шлюби беруть, що ся покохали,

Вой но тії сади родять, що рідойко цвіли,

Вой но тії шлюби беруть, що ся не любили.

(Кунин, Жовк.)

Звісна річ, в послідній стрічці значна часть пересади, і вже далеко ближчий правди той варіант сеї пісні, що каже: «Половина побираєсь, що вірненько покохаєся», – але все-таки дівчина не певна, до котрої половини доведеться їй належати, і для того спішить зазнати любощів без ніяких практичних взглядів, чисто за поривом молодого гарячого серця.

Але мати уважно наглядає за коханням своєї донечки, її стара розважлива голова, котра має так багато досвіду з життя, але не знає лиш того, «що кохання може», укладає наперед, яке має бути життя її дитини, вона вишукує їй жениха по своїй уподобі, а бодай відклонює доньку від любові з таким парубком, котрий їй не рівня. Мати більше глядить на то, чи жених заможний, чи «є у нього воли та корови», а дівчина глядить «на стан хороший та на чорні брови», – відси стара як світ суперечка між чуттям а розумом, між надто гарячою молодістю а надто холодною старістю.

Случаїв дійсного силування, де дівчину мимо її волі віддають заміж за їй нелюбого чоловіка, серед руського народу взглядно мало. Здаєсь, що послідніми часами їх стає чимраз більше, а особливо між біднішими людьми. Се й зовсім конечно, і сього не можна класти на карб характеру народного, не можна вважати силуванням добровільним (зо сторони родичів дівчини), усвяченим звичаями, опертим на цілім світогляді народу. Се силування примусове, т. є. родичі тут примушені не ушанувати волі своєї дитини. Коли у бідних родичів лучиться донечка гарна, робітна, вдатлива, – то віддати її за багатого, хоч би й нелюбого жениха (вдівця, старшого чоловіка) становить не раз для родичів єдиний рятунок від економічної загибелі, – і чи ж диво, що вони хапаються за нього, що воля і наклони їх дитини мусять уступити переможній силі економічного і суспільного інтересу та самозаховання?

Зате як же то глибоко почуває, як живо протестує дівчина проти всякого силування! Ніякі економічні користі не заступлять їй сердечної любові. «Чи тонкий, чи грубий, аби серцю любий!» Вона не то що не може взяти над собою стільки сили, щоб полюбити нелюба, – ні, вона навіть слова доброго не може йому проти свого серця сказати.

Чому, ненько, не раненько сокіл вилітає?

Дай му, донько, принадоньку, няй тут привикає.

Посади го, моя донько, за тисовий столик,

Скажи йому, моя донько: «Сивенький соколик!»

– Воліла би-м, моя мамко, каменя глодати,

Ніж би-м мала нелюбові «соколе» казати;

Воліла би-м, моя мамко, гіркий полин їсти,

Ніж би-м мала із нелюбом обідати сісти.

(Лолин, Стрийське).

Такий гарячий і живий протест проти силування свідчить іменно о тім, що силування те серед нашого народу – случай рідкий, що у наших дівчат дуже живе й сильне почуття свободи власної волі, що вони не уважають, так як великоруські женщини, своїм першим обов’язком – у всім покорятися мужчинам і у всім відречися власної волі. А хоть не раз протест сей і мусить остатися безплодним, хоть воля дівчини не може остоятися супроти переважаючих обставин, то вона все-таки не піддається пасивно, вона скидає з себе відповідь за те нечесне і нелюдське діло.

Ой коли-сте наважили, то дайте мя, дайте, –

А як мені лихо буде, самі себе кайте!

(Кунин, Жовк.).

Ба, що більше – не раз дівчина волить смерть собі заподіяти, ніж по силуванім шлюбі жити з немилим їй чоловіком.

Ой на горі-горі церква мурована,

Ой там дівчинонька з примусу шлюб брала.

Ой шлюбе мій, шлюбе, примушений шлюбе,

Ой чи добре мені за нелюбом буде?

Як ми буде добре, буду го любити,

Як ми буде лихо, піду ся втопити.

Втопила ж би я ся, але ж бо ся бою,

Щоби-м не вдарила в камінь головою.

Як я в Дунай втону, то в морі спочину,

А за тим нелюбом марне з світу згину.

(Ценів, Колом.)

Майже так само аргументує й подолянка в гарній, хоч і з давніших, очевидно, козацьких ще часів, походячій пісні. Знаємо, що козаки-запорожці дуже низько ставили жінок і покидали їх частенько, щоб вступати на тодішні незлічимі війни. Бути жінкою козака представляється подолянці вершком всякого лиха, гірше самої смерті.

Ей вийшла, вийшла подолянка по воду,

Ей сподобала козаченька на вроду.

В одній стороні козак на дудку грає,

В другій стороні подолянка гуляє.

Ей а перестань, козаче, в дудку грати,

Ей перестане подолянка гуляти!

Ей і перестав козак на дудку грати,

Ей перестала подолянка гуляти.

– Ей ти, козаче, є зрада надо мною,

Ей возьми ж мене й а в той човен з тобою!

– Ей подолянко, ти сивенькая утко,

Ей ступай, ступай а на той човен хутко!

Ще й подолянка на човен не ступила,

Вже подолянку бистра вода піймила.

– Ей ти, козаче, та рятуй же мя рятуй, –

Ей будеш мати від матінки заплату!

– Ей не хочу ж я від матінки заплати,

Ей лиш тя хочу за миленькую взяти.

– Ей волю ж бо я в тім Дунаю втонути,

Як козакові за миленькую бути.

Я в Дунай втону, то й у морі виплину,

Як за козака піду, то навіки загину!

Ей хлопці, хлопці, подолянка втонула,

Ей лиш червона китайочка сплинула,

Ей закидайте та дрібненькії сіти,

Ей будем, будем подолянки глядіти.

Ей то гляділи штири дні і три ночі,

Нема подолянки, лиш чорненькії очі.

Ей ударили по подолянці в дзвони,

Ей заплакав козак, аж го головка болит.

Ей викопали на подолянку яму,

Ей заплакав козак, як за ріднойов мамов.

Ей ізробили на подолянку трумно,

Ей заплакав козак, аж усім людім сумно.

(Рогатин).

Пісня сеся не належить властиво безпосередньо до нашої речі, – се пісня більше історична, ніж сучасна, і представляє крім того доволі скомплікований мотив. Подолянка, може, і любить потроха козака, але не хоче за нього йти для того, що він козак, боїться його задля його непевного і кочового способу життя.

Особливо жахається дівчина – свою молоду свіжу красу віддати вдівцеві.

Не йди, дівко, за удівця з людської намови,

Бо ти буде кровця течи з твойої голови.

Ой буде ти кровця течи, буде поцяпати,

Буде тобі першю жінку все віпоминати:

Ой чому ти не такая, яка була першя?

Першя була, як фіявка, ти, бідо, як мершя!

Першя була, як фіявка, як маковий цвіт-цвіт,

А ти, друга, бідо, така, як бобовий сніп-сніп.

(Лолин, Стрийське).

Той сам мотив, хоч більше гумористично оброблений (очевидно, з становища мужчини, а не женщини), стрічаємо в слідуючій польській пісні, котра співається декуди й нашим народом:

Zielona ruta, jałowiec;

Lepszy kawaler, jak wdowiec!

Bo wdowiec będzie narzekał,

Że pierwsze zonę lepsze miał.

Za pierwszej żony nieboszki

Pływały w masie pierożki,

Hej a za drugiej niebogi

Pływają w barszczu stonogi.

(Рава Руська).

Що дівчина нерадо віддає свою руку вдівцеві, се річ зовсім природна: сили вдівця вже зужиті, надломлені, чуття застигло, з першою жінкою в’яжуть його споминки хоч не многих щасливих хвиль, а з другою нічого, крім церковного шлюбу, – чи ж диво, що тота друга не може йому бути така мила, як перша? Але що найважніше: у вдівця звичайно є діти по першій жінці, а котрій же то дівчині мило бути мачухою? От тому-то дівчина так гарячо проситься у своєї матері, щоби не давала її за вдівця з дітьми:

Ой не дай мі, мамунцуню, не дай мі, не дай мі,

До нової комороньки сховай мі, сховай мі!

А я буду в комороньці сидіти, сидіти,

Лиш не дай мі, мамунцуню, меже дрібні діти!

(Нагуєвичі).

А от як жалібно плаче дівчина, котру мати віддала за нелюбого чоловіка:

Ой дала-с ні моя мати, ой дала-с ні дала,

Так як тоту колопеньку в болото втоптала,

Ой та як тій колопеньці й у болоті гнити,

Ой так мені молоденькій за нелюбом жити.

Колопеньку-с утоптала, та й за ню згадаєш,

А за мене молоденьку і не споминаєш.

Колопеньку-с утоптала на дві-три неділі,

Мені-с житє відобрала на віки вічнії.

Колопеньку-с утоптала та й знов i обсушиш,

А вже мене молоденьку з бідов не розлучиш.

А вже мене не розлучить ні піп, ні владика,

А вже хіба ні розлучить рискаль та й мотика,

(Березів, Коломийське).

Так само небагато значить для дівчини багач з своїм багатством, котре не може їй заступити щирої любові.

Ой що ж мені по худобі, що й обору заляже?

Ой що ж мені по нелюбі, що мені світ зав’яже?

(Косів).

Противно, дівчина волить піти за наймита, котрого любить, аніж за пана, у котрого є всякі достатки, але нема серця.

Ой піду ж бо я тов гребленьков до ставу;

Сама не знаю, кому я ся дістану:

Ци тому пану, що коні воронії,

Ци его слузі, що очка чорненькії?

Коні вороні вовки в полі поїдять,

Очка чорненькі ніколи ся не змінять.

(Нагуєвичі).