Погане життя з нелюбом, п’яницею

Іван Франко

Та не тільки від свекрухи приходиться молодій жінці зазнати лиха. Не ліпше, коли не гірше, живесь їй з мужем. Що вже і говорити о тім, коли муж не любий їй? Тут уже справді вона зовсім нещаслива, невільниця. Тота, котра вперед вагувалася нелюбому чоловікові сказати добре слово, мусить тепер поділяти з ним не тільки стіл, але і все, мусить підлягати всім його примхам, зносити від нього лайку і побої, як то співається в тій прекрасній і жалібній пісні:

Ой там за горою, там за кременою

Не по правді жиє чоловік з жоною.

Уна йому стелить білу постелечку,

Він на ню готовить з дроту нагаєчку.

Біла постелечка порохом припала,

Дротяна нагайка біле тільце рвала.

Біла постелечка порохом присіла,

Дротяна нагайка кров’ю обкипіла.

«Ой, мужу ж мій, мужу, не бий мене дуже,

В мене тіло біле, болить мене дуже!

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок,

Най я собі й урву ружевий квіточок.

Урву ружу-квітку та й пущу на воду,

Плини-плини, квітко, й аж до мого роду.

Плини, руже-квітко, плини по Дунаю,

Та як уздриш мою мамку, приплини до краю!»

Вийшла стара мати в Дунай води брати,

Як уздріла ружу-квітку, та й стала плакати:

«Де ж ти, ружо-квітко, тут ся об’явила?

Відай тебе моя донька й опустила!»

«Боялася, мати, що мя не згодуєш,

Дала-с мене за нелюба, й а тепер бануєш,

Боялася, мати, що мня ся не збудеш,

Така прийде годинонька, що й плакати будеш!»

(Косів, записав М. Павлик).

Подібної основи й друга пісня, котра показує, як чахне дівчина за нелюбом, як тужить за своїми молодими літами, котрі потратила, бідуючи зразу при матері, а відтак при нелюбім чоловіці.

Тече вода з-за города з-під кореня дуба;

Яка-м була молоденька, пішла-м за нелюба.

А я скубу з ружі квітку та лущю на річку:

«Плини, плини, з ружі квітко, як день так і нічку!»

Ой приплила з ружі квітка та й на воді стала,

Вийшла мати води брати та й квітку пізнала.

«Ой а ци ти, моя донько, сім рік хорувала,

Що так твоя з ружі квітка на воді зів’яла?»

«Ой то бо я, моя мамко, й рік не хорувала,

Ніж я пішла за нелюба, то я бідувала».

Запрягайте коні в ліци, коні воронії,

Поїдемо здоганяти літа молодії.

Здогонила літа свої на тисовім мості:

«Ой ви, літа молоденькі, вертайтеся в гості!»

«Ой уже ми не вернеме, не маєме чого,

Не так було шянувати здоров’ячка свого».

(Лолин, Стрийське, зап[исав] М. Павлик).

Хто вдумається в ті пісні і в те горе, котре їх викликало, той пійме, скільки в них глибокої, затаєної розпуки: той зовсім усправедливить важке прокляття бідної жінки:

Воліли мня вовки ззісти та й кості рознести,

Ніж мня мали із нелюбом до шлюбу відвести.

(Лолин).

А ще до того, коли дівчина любила іншого, молодого, гарного, а пішла за старого! Якою опущеною, беззахисною, самою-самісінькою на всім світі чується вона!

Ой летіли білі гуси

З сего боку та на толоку,

Відзьобали пшениченьку,

Лишень лишили полову.

А що ж мені по полові,

Коли в ній зеренця нема?

А що ж мені по Косові,

Кой мого молодця нема?

Не йти було жито жати,

Не йти було колопні брати,

Не йти було за старого,

Ліпше мене, молодця, чекати.

Стила тебе мати знає,

Доки тебе, молодця, чекати, –

Росте коса до пояса,

Ні розплести, ні розчесати.

Не йти було дорогою,

Але іти тою майморицев;

Ліпше, краще дівчиноньков,

Як тов гірков молодицев.

Іду лісом, іду полем,

Ніде води не напитися;

Бідна моя головонько,

Нема д’кому притулитися.

Притулюся до ялиці,

Ялиця мені не сестриця,

Вітер віє, гилє має,

Вна до мене ни промовляє.

Притулюся до дубочка,

Дубочок мені не браточок,

Вітер віє, гилє має,

Він до мене ни промовляє.

(Косів, написала Анна Павлик).

А вже найдужче бідує жінка за чоловіком-п’яницею. Не тільки, що він тратить худобу і приводить на біду жінку з дрібними дітьми, але ще й б’є її, збиткується над нею. Не даром-то пісня остерігає матір:

Ой дбай, мати, дбай,

Замуж доньку віддай,

Та не дай її за п’яниченька,

Спаде красонька з її личенька,

Буде родови жаль.

(Батятичі, Жовківське).

Недаром і сама дівчина проситься у матері:

Не дай мене, моя мати, за піяка,

Бо він проп’є худобицю, хоть би й яка.

А дай мене, моя мати, за такого.

Що він мене вірно любить, а я його.

(Нагуєвичі).

Так що ж бо! Поганий економічний порядок невдержимою силою пре нашого мужика – особливо біднішого – до п’янства. В п’янстві він шукає забуття своєї недолі; п’янство – то його протест проти того ладу, котрого всіх кінців і движучих пружин він не може збагнути своїм розумом, серед котрого він не може придумати для себе ніякої підмоги. От він і пускається, опустивши руки, в той вир, котрий несе його до погибелі, пускається з резигнацією, хоч з болющим серцем, добре знаючи, яка доля жде його накінці. Така безвідрадна резигнація звучить, напр., в тій пісні:

Ой не жалуй, моя мила, що я п’ю,

Тогди будеш жалувати, як я вмру.

Тогди будеш жалувати, плакати,

Як я буду на лавоньці лежати.

– Ой встань, милий, чорнобривий, встань, серце,

Стоїть тобі й а в головках мід-винце!

– Ой ти, мила, чорнобрива, пий сама,

Коли-с мені за живота не дала!

Спімнеш тепер свої літа, гаразди,

Як то тяжко в світі жити без газди.

Треба хліба, треба солі до хати,

А нікому молоденькій старати!

(Уторопи, Коломийське).

Що воно справді так, що п’янство корениться не в злій натурі, не в зіпсутих норовах народу, а в його цілім економічнім і родиннім житті, се доказують і многі пісні та приповідки народні, як, напр., «випити – хробака залляти» (Нагуєвичі), або, напр., слова п’яниці в пісні:

Ой бачу ж я, бачу,

Що худобу трачу,

А як прийду додомоньку,

Тяженько заплачу.

(Нагуєвичі).

Затим очевидно діло, що нарікання жінок на мужів-п’яниць, – се посередньо нарікання на той поганий порядок, котрий витворює тих мужів-п’яниць. Пісень, в котрих жінка нарікає на чоловіка-п’яницю, дуже багато і в кожнім збірнику їх чимало находиться. Я тут наведу тільки найкращі і найхарактеристичніші з наших рукописних матеріалів. От, напр., одна чудово-хороша псалма жіноча:

Не сама я ходила,

Водив мене чорний день.

Водив мене по горі,

Завдав мені три журі.

Перша жура велика:

Лишила-м ся без батька.

Друга жура не тяжка:

Віддала-м ся молода.

Третя жура найбільша:

Мій чоловік п’яниця.

Йде до коршми – гуляє,

Іде з коршми – співає.

А я його вже знаю,

Двері йому втворяю.

А він має паличку,

Вдарив мене по личку.

З мого личка кровця йде,

На сорочку капає.

Я сорочку полочу,

Своїм світом торочу.

Ідуть цвіти з водою,

Іде мій вік з бідою.

(Березів, Коломийське).

Не знаю, чи можна простіше, а заразом поетичніше та ревніше розказати сам факт бідування жінки за п’яницею. То тільки певне, що наша штучна поезія досі на щось подібного не здобулася. Не менше глибоко зрушує нас і слідуюча пісня своєю простотою в оповіданні і безвідрадною сумовитостю фактів:

Вчера-м була як день біла,

А нині мя журба ззіла.

Не так журба, як неволя,

Побила мя лиха доля.

Моя доля в коршмі лежить,

Нагаєчку в руках держить.

Неси, мила, в коршму жита,

Як не несеш, будеш бита!

Я ще жита не набрала,

Вже ся доля розгуляла.

– Як віломлю буковий бук,

Уб’ю тебе, мила, оттут!

– Не бий мене на улици,

Не роби ми встиду в лици!

Заведи мя та й до хати,

Будуть лишень стіни знати.

Не бий мене, мужу, вночі,

Не вибивай чорні очі!

Буде завтра ясна днина,

Будеш бити, як єм винна.

Заведи мя в комороньку,

Утни мені головоньку!

Нехай мої стіни знають,

Най ся люди не ззирають!

– Ой стій, мила, годиночку,

Скажу я ти новиночку.

Твоя мати тяжко лежить,

Студеної води бажить!

– Ой най лежить, ой най буде,

Мені за нев жаль не буде,

Бо мя мала одиницю,

Та й ту дала за п’яницю.

(Ценів, Коломийське).

До якої крайньої розпуки мусила бути доведена жінка, котра виспівала тоту пісню! Як глибоко в її ніжну душу мусили вгризтися і ті погрози мужеві, і його побої, і розтрата невеликого, криваво запрацьованого добра, коли серце її затвердло навіть на найперші дитинячі чуття, на чуття жалю по материній недузі. Вона вже, бачиться, починає гнути свою голову і своє серце перед тою «неволею», з-під котрої не бачить виходу. Вона немов і сама признає себе в чомусь винною, не супротивляється мужевим побоям, а тільки просить його, щоб не бив її при людях та не калічив їй лиця і не робив таким способом їй встиду перед людьми.

Але покірність сеся, то не дійсна покірність, не дійсне самознівечення своєї волі, не дійсне безвзглядне підлягання під волю мужика. Свідчать о тім слова її, в котрих вона просить у мужика смерті – смерть для неї не страшна, бо се ж єдиний вихід з її важкого положення. Єдиний? Ні, не єдиний! Се тільки в хвилях розпуки та духового обезсилення так їй видається, і вона бажає смерті. Опісля вона знайде і інші виходи, інші способи рятунку – ми побачимо які.

Та тільки ж, звісна річ, не кожна жінка обдарована настільки сильною волею, настільки цільною та неполаманою натурою, щоб могла найти браму рятунку і щоб посміла відважно в неї кинутись. Велика часть дармо ще мечеться в путах і або гине безслідно, протестуючи одними слізьми, або, що гірше, цілковито тратить самостійність мислення і стає на тім, що справді мужикові годиться бити жінку, що «най б’є, заки жиє, – як умре, то бити не буде» (Нагуєвичі), бо «що ж то за чоловік, щоби й жінки не вібив» (Лолин). Вони тільки просяться, щоби мужик не бив їх прилюдно.

Ой не бий ні межи людьми, побий мене дома,

Та сирою дубиною, аби-м була добра!

(Нагуєвичі).

Але случаї такі – к честі нашого жіноцтва сказати – дуже рідкі, а ще рідші подібні пісні, та й то хто знає, чи не зложені вони хоч почасти самими мужиками, котрі хотіли би забрати в свої руки якнайбільшу власть над своїми жінками. От іще пісня, в котрій представляється день-денно оплакана доля жінки за п’яницею:

Ой заплачеш, дівчинонько, в перший понеділок,

Як ти здоймуть з головоньки зелененький вінок.

Ой заплачеш, дівчинонько, й у другий вівторок,

Як ти прийде на головку хоть гадочок сорок.

Ой заплачеш, дівчинонько, й у трету середу,

Як тя буде біда бити в головку спереду.

Ой, заплачеш, дівчинонько, й а в четвер четвертий,

Як не зможеш, дівчинонько, біди переперти.

Ой заплачеш, дівчинонько, й у п’яту п’ятницю,

Як не зможеш вілудити із коршми п’яницю.

Ой заплачеш, дівчинонько, й у шесту суботу,

Як не зможеш вілудити біду на роботу.

(Лолин, Стрийське).