Пісня про Якима
Іван Франко
Те ж саме розказано і в загальнознаній по всій Галичині пісні про Якима, що, люблячи вдову і бажаючи з нею одружитися, убив свою жінку. У нас є позаписувані варіанти сеї пісні з Стрийського, Жовківського, Золочівського, Коломийського повітів, а також з Буковини. Подаю тут найновіший варіант:
Ой уночі із півночі, ще кури не піли,
Ішов Яким до вдовоньки, люди не виділи.
Прийшов Яким до вдовоньки, й а взявся питати:
– Ой чи будеш, бідна вдово, моїм дітьом мати?
На добрий день, бідна вдово, на добрий день, серце!..
А вна йому відповіла: – Забий жінку перше.
– Ой як мені, бідна вдово, та її забити?
Шлюбна жінка, як зозулька, буде ся просити.
– Ти не вважай, Якимоньку, на її просьбоньку.
Прибий косу до лавиці та й втни головоньку.
Заткай комин, запри двері, аби й загоріла,
Виведи ї в чисте поле, скажи, що вдуріла!
Виведи ї в чисте поле, й а в глибокі звори,
Заведи її в темні дебрі, не верне ніколи! –
Прийшов Яким додомоньку та й взяв жінку бити,
Шлюбна жінка, як зозулька, взялася просити:
– Ти не вважай, Якимоньку, що я молоденька,
Але вважай, Якимоньку, дитина маленька,
Ти не вважай, Якимоньку, що я марне гину,
Але вважай, Якимоньку, на малу дитину.
Заткав комин, запер двері, аби загоріла,
Виніс її в чисте поле, нібито вдуріла.
Виніс її в чисте поле, у глибокі скали,
Щоби за ню люди добрі не чули, не знали.
Заніс її молоденьку, у глибокі звори,
Закопав ї в темні дебрі – не верне ніколи!
Ой як стала й у колисці дитина плакати,
Аж учула сусідонька із третьої хати.
– На добрий день, Якимоньку! а де ж твоя жінка?
Й а що ти ся розплакала в колисці дитинка?
– Моя жінка молоденька пішла й у гостину,
Та й забула з собов взяти маленьку дитину. –
Прийшов Яким до вдовоньки та й стався питати:
– Чи будеш ти, бідна вдово, моїм дітьом мати?
– Ой я ж тебе трібувала, що в тобі за нути,
Та чи даш ти своїй жінці на світочку бути.
А коли ж ти й убив жінку, як сосну красненьку, –
Не то би ти мене не вбив, удову бідненьку! –
Ой утікав Якимонько через три й оборі,
Аж ся впинив Якимонько в сестриній коморі.
– Добрий вечір, моя сестро, скажу ти новинку:
Повім тобі щиру правду, що я забив жінку.
– Ой іди ж ти, милий брате, з моєї комори,
Щоби люди не мовили, що з меї намови! –
Закувала зозуленька з ліскового прута,
Закували Якимонька й а в залізні пута.
– Радила-с, ми бідна вдово, як жінку забити,
Порадь же ми, бідна вдово, як з тих кайдан вийти!
– Ой я, вдова молоденька, люблю жартувати:
Мав єс жінку, як зозульку, було шанувати!
(Від Кароля Францишкевича з Рогатина).
Дуже багато говорить сеся пісня про вдачу, погляди і чуття народу, котрий її зложив! Простий «казус» кримінальний, з якими наші суди так часто мають діло і з котрими розправляються після уставу, шаблоново, – а як він розказаний, в яке світло поставлений світлою і високо-гуманною музою народною! Не можу відмовити собі тої приємності, – приглянутися ближче тій пісні, освітить її критично, розібрати і зважити її в усіх її складниках, хоч се, може, і відведе мене на хвилю від властивого предмета сеї праці. Та ні! Стаття про «жіночу неволю», – се прецінь також причинок до пізнання нашого народу, а я не знаю, де би характер, погляди і поетичний талант нашого народу показувалися в кращім світлі, як іменно в тій пісні про Якима!
Поперед всього поглядім, який причиновий зв’язок між подіями, розказаними в пісні. От Яким має свою жінку і свої діти, але любить вдову. Чому се так? Сього пісня не говорить, але се і не цікаво нам знати. Чи він любив свою жінку попереду, а відтак вона відпала йому від серця? Чи, може, він давніше любив тоту саму вдову, коли вони обоє були ще молодими, а родичі казали йому брати другу? Або, може, родичі віддали її проти волі за якогось старого, що швидко умер і оставив її бездітною вдовою? Всього того можна догадуватися. Досить, що Яким любить вдову. Він, правда, не признається до того одверто; йому, жонатому чоловікові, онимно говорити вдові: чи любиш ти мене так, як я тебе люблю? Він висказує те саме далеко скромніше, хоч і зовсім недвозначно, говорячи: чи будеш ти, бідна вдово, моїм дітям мати?
А й справді, чи любить вдова Якима? Може бути, що й зовсім ні, а в такім разі рада вона позбутися його; а може бути, що колись любила, але життя з старим, нелюбим чоловіком зостудило її чуття, надтоптало її свіжість; любов у неї появляється вже більше в виді роздраження, ніж ніжності. І вона навідріз каже Якимові: забий жінку перше!
Сього не треба так розуміти, нібито вона направду каже йому забити жінку. Ні, сесі слова пісні виражають лишень те, як коли б вдова сказала: от дурень який! хочеш, щоби я була твоїм дітям мати, а в тебе своя жінка, – хіба її забити хочеш, чи що? Але Якимові, котрому, мабуть, до крайності надоїло життя з доброю, але нелюбою жінкою, і котрого засліпила нам’єтна прихильність до вдови, досить одного товчка, щоб попхнути його по похилій площині. Наївний в своїй сліпоті, питає він: а як же її забити?
– Що се такого? – думає собі вдова, – чи ти з мене кпиш, чи ти направду дурний? – Але вона знає Якима здавна, знає, що розуму у нього хоч і небагато, а все-таки що-небудь бувало, і що може бути, він її витрібовує, як то вона відповість на те запитання. – Чекай же, – думає вона собі, – трібуєш ти мене, стрібую і я тебе. – І вона нібито відповідає на його питання, дає йому раду – першу-ліпшу, яка їй навернулася на язик. Вона не каже йому брати жінку і бити аж до смерті, але каже йому: замори її загаром або учини її дурною і виведи в дебрі та звори, щоби відтам ніколи не вернула, або прямо – утни їй голову. Прошу зважити тутка от що:
1) в цілій пісні вдова ані найменшим натяком не дає пізнати Якимові, що любить його або що «буде його дітьом мати».
[В деяких варіантах (Головацький, І, 56, а також рукописний, записаний п. Павликом в Лолині) вдова признається Якимові:
Я убила чоловіка, а ти й убий жінку,
А ми вбоє, молоденькі підем на вандрівку.
Але і сей уступ, коли тільки він не єсть вставкою з іншої якої пісні, ще не значить, буцімто вдова любить Якима і направду намовляє його на убійство та направду (зовсім без потреби й без причини) винить і себе о убійство, – противно, слова ті аж надто очевидне кепкування, бо що ж би іншого міг значити поклик: підем на вандрівку? Адже ж вдова знає, що Яким господар, що й у нього діти і що затим іти на вандрівку йому зовсім нізачим і ніяково];
2) що вдова не каже Якимові бити жінку, так як опісля робить;
3) що вона дає йому аж чотири ради, суперечні одна з другою і самі по собі зовсім не хитрі: заморити жінку загаром, вчинити її дурною (ся рада навіть прямо виключає убійство, бо каже догадуватись, що Яким має се розповісти другим людям: «скажи, що вдуріла», – а скоро так, то мусить же і показати людям, що вона дурна), запровадити її в далекі ліси і дебрі, щоби там пропала, і, вкінці, утяти їй в хаті до лавиці голову.
Але засліпленому Якимові і того досить; він, слідуючи дослівно вдовиним радам, убиває жінку. Чи ж диво, що коли се сталося і Яким-убійця знов приходить до вдови з своїм давнім питанням: чи будеш ти, «бідна вдово», моїм дітям мати? – вона відтручує його, перечить, щоб вона направду радила йому убити жінку, ба, побиває його остаточно важкими словами: ти убійця! Ти забив тамту жінку, то невже ж би ти не забив і мене? Сей закид мусив зламати Якима, – він пускається утікати, не знаючи, для чого, перед ким і куди? Він опинюється у сестри в коморі: страшна провина пече його серце, – він зараз у всім признається сестрі – і сестра відвертається від нього.
А тут вже слух розійшовся, що Якимової жінки нема, за нею шукають, може бути, що находять трупа, і Якима заковують у кайдани. Тим і кінчиться пісня, не говорячи, який буде суд над Якимом. І, правду кажучи, нас мало се обходить: ми бачили, як його провина сама собою покаралася, тим покаралася, що була безпожиточною помилкою, що сама сталася найсильнішою перешкодою Якимові до осягнення тої цілі, для котрої він сповнив її. Правда, ми знаємо наперед, як там в суді осудять Якима; пісня і сама натякає на те, говорячи, що «закували Якимонька й а в залізні пута», йому прийдеться висидіти довгий час у слідчім арешті, а вкінці або повиснути, або піти навіки гнити в тюрму.
Але як властиво задивляється пісня, т. є. сам народ, на вину Якима і вдови? Хто показується винним в цілій тій справі? Кого могли б ми після представлення пісні народної засудити за злу волю? Здаєсь – нікого. Яким, засліплений нам’єтностею, котрий в засліпленні своїм бере за правду слова вдови і затверджує своє серце проти сліз і благань своєї жінки, – такий чоловік, правда, винен убійства, але ми не можемо його осудити винним злої волі, бо воля його була знівечена його безумною нам’єтностею. Що убійство справді поповнене було в приступі одуру, се доказує нам і щиросердечне признання Якима перед сестрою, скоро нещадні слова вдови зняли луду з його очей.
Так само ми не можемо винною признати і вдову. І вона, як ми вперед виказали, не з злої волі казала Якимові: забий жінку перше, не з злої волі давала йому ради, як забити жінку, але говорила се тільки жартом, щоб позбутися жонатого чоловіка, або, в крайнім разі, щоб витрібувати, чи справді він настільки безумний, як їй мусив показатися з своїм запитанням: чи будеш ти моїм дітям мати?
Чим же після того остаєсь цілий проступок Якима? Остаєсь тільки фатальною помилкою, подібною, напр., до помилки Отелло, вбиваючого Дездемону. Ми не можемо з чистим серцем засудити ні одної з осіб, дійствуючих у цілій повісті; в помилках, ба і в проступках своїх вони не перестають бути людьми «більш слабосилими, ніж злими», не перестають чути і думати по-людськи, не перестають затим збуджувати нашого співчуття. Муза народна глядить глибше і судить гуманніше, ніж учена справедливість.
А скільки правди, простоти, глибокого чуття, а заразом умілого артизму у всіх побічних епізодах повісті! Тота до глибини проймаюча просьба нещасливої жінки Якима, котра ані одним словом не закидає нічого свому убійцеві і просить о життя не для себе, а для своєї малої дитини! Тото несподіване появлення сусідки в саму пору, коли душа Якима до глибини збентежена свіжопоповненим убійством, і її запитання: «де жінка?», котре в цілій своїй наївності і простоті, бачиться, дає голос власному розбудженому сумлінню Якима! Незручна та його вимівка, що нібито жінка пішла в гостину і забула дитину взяти з собою.
Забула! Ми так і бачимо, як Яким трясеться перед сусідою, міниться лицем і сам не знає, що говорить. Далі потрясаюча, а так глибоко правдива стріча з сестрою! Сестра і рада б його сховати, і не відтручує його від себе різким словом, і не робить йому ніяких закидів, – вона знає, що се тільки ще дужче зранило би душу бідного Якима, а помочи ділу не помогло б; вона тільки вказує йому на тоту дуже правдоподібну можливість, що коли б його найдено у неї, то люди сказали б, що се з її намови він забив жінку, значиться, довів би непотрібно і її до нещастя і неслави. Вона не засуджує Якима, він у неї по-давньому «милий брат», він тільки нещасливий, тим нещасливий, що і вона, рідна сестра, не може над ним змилосердитися, не може його порятувати.
Та досить про Якима, – пора нам вертати до нашого предмета!