Суспільна роль поета у Шевченка
Іван Франко
Але за такою похожістю бачимо деякі дуже важні різниці між Перебендею і поетом Міцкевича. Поперед усього в Перебенді нема ані сліду якобінського погляду на народ, як на масу, котру можна і треба ущасливлювати указом згори, ані тіні якої-небудь месіанічної претензії – бути спасителем, пророком свого народу. Перебендя попросту і без претензій робить свою скромну, але немаловажну суспільну службу: він людям тугу розганяє.
Так оповіщає нам сам Шевченко обсяг діяльності свого кобзаря, та тільки ж з тих фактів, які він дальше подає, ми можемо видобути трохи ширший погляд на діяльність кобзаря. В коротких, але з погляду на характеристику справді майстерських віршах Шевченко вказує нам його в різних обставинах, перед різною публікою: всюди Перебендя вміє держати себе відповідно до своїх слухачів, уміє найти пісню, яка їм найбільше до вподоби і яка найбільш відповідає його головній меті.
Ітак, бачимо його найперше «з дівчатами на вигоні», де він співає «Гриця» та веснянку. «Гриць» – се, очевидно, знайома нам усім пісня «Не ходи, Грицю, на вечорниці»; чотири варіанти сієї пісні гл.: Чубинський, Труды, V, 429 – 431; галицький її варіант друкований був ще в 1818 році в календарі „Pielgrzym lwowski враз із німецьким перекладом; в р. 1832 вона видрукувана була також в збірнику Вацлава з Одеська, ураз із музикою Ліпінського [Про Ліпінського, котрий яко метр музики довгі літа пробував по дворах панських на Україні, згадує Шевченко виразно (Поеми і т. д. , 211)]; в р. 1830 Богдан Залеський видав її свобідний переклад на язик польський п[ід] заголовком «Ukaranie, dumka ukraińska». Пісня ця говорить про парубка, що любив двох дівчат, поки одна з них не отруїла його; основна ідея пісні виражена в словах дівчини-чарівниці: «Ой мамо-мамо, жаль ваги не має, нехай Грицуньо двох не кохає»; правдиве могуче чуття мститься над легкодушною та нещирою зневагою любові. Яку веснянку співає Перебендя дівчатам, сього ми не знаємо; знаємо тільки, що всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили (гл.: Потебня, К объяснению малорусских и сродных народных песен, I, стор. 152, 240).
Далі бачимо Перебендю в шинку, де гуляють парубки. Там він співає інших пісень: «Сербина», «Шинкарку». Пісня про сербина – один з незлічимих варіантів загальнознаної пісні про те, як брат потурчений купив на базарі бранку, що була йому сестрою; брат той в більшій частині варіантів зоветься турчином, але декуди також сербином; п’ять варіантів тої пісні заведено до історичних пісень, виданих Ант[оновичем] і Драг[омановим] (т. 1, стор. 275 – 280), і до них додано дуже цінні уваги, стор. 280 – 286; варіант Е має іменно сербина замість турчина.
Пісня ся, – сказано в замітці Антоновича і Драгоманова, – належить до загальноєвропейського круга оповідань про кровосумішку. Українська нар[одна] поезія, опрацьовуючи ті перекази, являється вельми оригінальною і свідчить про широкі поетичні та культурні взаємини, що мала з різними народами наша Південна Русь задля свого географічного положення і етнографічного складу.
Вже сама назва купуючого «сербин» і сербсько-болгарський окрик «бре!», що повторяється по кожному рядку пісні, вказує на її південнослов’янське походження; і, справді, у болгар і сербів зустрічаємо багато пісень, в котрих подрібно описана продажа невольниць. Сюжет той прийнявся й на Вкраїні силою історичних обставин, що гнали тисячі нашого народу на кримські й азіатські невольничі ринки. Примішана ж сюди легенда про кровосумішку є книжного походження і пішла головно з апокрифічного життя св[ятого] Григорія, котре, своєю чергою, було переробкою старогрецької легенди про Едіпа. В устах народного рапсода Перебенді, чоловіка божого, пісня така має двояке значення: раз як споминка історична про тяжкі часи турецьких і татарських нападів, а дальше – як чисто поетичне змалювання ненормальних суспільних відносин («Такий тепер світ настає, що брат сестри не пізнає»), ненормальних іменно тим, що жінка, людина стається товаром, продається і купується на ринку. Сумна доля жінки серед таких обставин зворушує серця слухачів; я сам колись за кожний раз плакав, коли дівчата на вечорницях співали сю пісню. І в тім іменно лежить її високопоетичне, моралізуюче значення, і з погляду на таке її значення вкладає її Шевченко в уста Перебенді.
Те саме намагання до чисто поетичного моралізування, себто до піднесення в людях почуття людської гідності і співчуття до бідних, нещасних та покривджених, бачимо і в другій пісні, котру Перебендя співає парубкам. Пісня про «шинкарку» (Хаюню, Резю), котру козаки (донці, чорноморці, чужоземці) підмовили мандрувати з собою і котру опісля зрадили і вбили (кинули в Дунай, а в других варіантах прив’язали до сосни косами і опісля запалили сосну зверху аж донизу), належить також до найпопулярніших пісень народних (гляди: Голов[ацький], II, 87; Kolb[erg], Pok[ucie], II, 22 – 23; Киевск[ая] стар[ина], 1883, І; Чуб[инський], 1082, і др.). Сюжет її так само захожий, не український, як і попередньої пісні; слов’янські її варіанти вказані і коментовані д. Потебнею (Объяснения, II, 512 – 524), котрий, однако ж, по своєму звичаю не звертає уваги на неслов’янські джерела сього мотиву і хилиться до міфологічного толкування сієї пісні. Не вдаючися в розбір сього толкування, ми замітимо тільки, що в народі пісня ся сталась популярною головно задля ярких кольорів, якими обрисовано в ній нещастя безталанної, зрадженої дівчини і, певно, також задля тої моралізуючої тенденції, що проявляється в останніх її рядках:
Ой, хто діти має,
най їх научає,
звечора до коршми
най їх не пущає.
Нелюдське насилля над людиною змальовано тут простими, але могучими словами, що так і б’ють по серцю.
Співаючи такі пісні парубкам, що гуляють у корчмі, Перебендя (по наміру Шевченка) хоче, очевидно, страшними картинами доводити до задуми розгулявші голови, тверезити розум і зупинять похоті та нам’єтності, котрі іменно в корчмі, під впливом напитку і шумної компанії найчастіше бурхають і виступають з берегів.
Такий самий погляд на кобзаря, як на вартового чистоти народного життя, людяних і щирих відносин людей до людей, ліг основою й дальшої сцени, де поет показує нам Перебендю з жонатими на бенкеті, де свекруха злая. Тут Перебендя співає «про тополю, лиху долю», т. є. про свекруху, котра, не злюбивши невістку, вислала її в поле льон брати і закляла при тім, що коли до вечора не вибере льону, то щоб стала в полі тополею. Варіантів сієї пісні особливо багато в Галичині; один записав д. Дашкевич в Волинській губернії (гл. Отзыв, стор. 133 – 134). Шевченко, очевидно, знав сю пісню, і вона мусила йому дуже подобатись, коли він, перемінивши де в чому її мотив, переробив сей сюжет в своїй звісній баладі «».
Що се за пісня, котра починається словами «У гаю», напевно не знаємо; пісень таких є досить. Здається, що Шевченко мав тут на думці пісню, надруковану у Чубинського (Труды, V, 727 – 734) в кільканадцяти варіантах і знану також у Галичині (варіант з тої пісні у Чубинського починається словами «Ой, у лузі (гаю?) калина шуміла»), в котрій розказано, як мати намовляє свого сина бити жінку («Озьми, сину, дротянії віжки, зв’яжи милій рученьки і ніжки; Озьми, сину, нагайку-дротянку, спиши милу, як чорну китайку»), а син, послухавшись матері, вбиває жінку насмерть, і сам опісля за се гине. Се пісня чисто побутова, і, здається, оригінальний твір українського народу, а, як показує множество варіантів, дуже в народі люблена і широко розповсюджена; се, безперечно, одна з найкращих перед між нашими піснями народними і являється зовсім пригожою для тої мети, для якої каже її уживати поет своєму Перебенді, – потрясати серця людські страшними картинами, будити в них страх і співчуття, а тим самим підносити, ублагороднювати їх.
В кінці показує нам Шевченко свого Кобзаря перед великою громадою, на базарі. Тут він співає «про Лазаря», «або, щоб те знали, тяжко-важко заспіває, як Січ руйнували». Пісня про Лазаря звісна і у нас в Галичині – лірницька переробка євангельської притчі про багача й бідного, розказаної в євангелії Луки ([глава] XVI, [строфи] 19 – 31). Ми не будемо тут вдаватися в історію літературних переробок і мандрівок тої притчі; бажаємо тільки вказати на те, що в українському обробленні положено вагу особливо на соціальний контраст обох братів і на потребу людських, братерських відносин до бідних і нездужих. Пісня ся, або, може, певніше буде сказати, дума, пише один з ліпших знавців українського народного життя Т. Рильський (К изучению украинского народного мировоззрения, Киевская старина, 1888, т. XXIII, стор. 284 – 285), дуже популярна. Кожний лірник знає її несхибно; простонародні слухачі слухають зо скупченою увагою і зворушенням речитативи лірника в супроводі жалібних звуків ліри, слухають оповідання про пониження бідного брата багачем, котрий «брата свого Лазаря за брата не мав», про потішення зневаженого в загробному житті «в честі та в хвалі». В кінці пісня «про те, як Січ руйнували», співана «тяжко, важко», себто з почуттям цілого значення того факту для свобідного розвитку України, вказує нам в Перебенді патріота, що зберігає пам’ять народної бувальщини, її духу і традиції і старається ті святощі передати грядущим поколінням.
Ось якими рисами змалював Шевченко свого кобзаря і його суспільну, народну службу. Підношення щирого, людяного почуття у своїх земляків, ублагороднювання їх серця і думок, зберігання споминів про бувальщину і передача добрих та світлих здобутків тої бувальщини новим поколінням – ось зміст тої служби, ось діяльність кобзаря, співака народного, якого намалював нам Шевченко в Перебенді і яким, очевидно, й сам бажав в ту пору статися для свого народу.
Крім обсягу й методу діяльності, різниться він від поета, змальованого в «Імпровізації» Міцкевича ще й тим, що тут маємо діло з постаттю наскрізь реальною, живцем вихопленою з дійсного українського життя, вповні національною, типово українською в кожній деталі, коли тим часом Конрад (герой «Імпровізації») Міцкевича – фігура містична і алегорична, витвір буйної романтичної фантазії, не прикріплений до жодного місця, не одягнений, що так скажу, в жоден національний костюм. Далеко не дорівнюючи Міцкевичеві в ширині думок, грандіозності картин і силі фантазії, Шевченко дорівняв йому з погляду на метку характеристику головної фігури, а далеко перевищив його з погляду на ясність і реальність цілої картини.
Примітки
Чубинський, Труды, V… – Франко тут посилається на видання: «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (т. 1 – 7, 1872 – 1879), т. 5, Спб., 1874, де було вміщено любовні, сімейні, побутові і жартівливі пісні.
до історичних пісень, виданих Ант[оновичем] і Драг[омановим]… – Мова йде про збірник «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова», т. 2, вып. 1 (К., 1875).
Голов[ацький], II, 87; Коlb[erg], Pok[ucie], II… – Франко тут подає, зокрема, скорочені назви таких видань: «Народные песни Галицкой и Угорской Руси. Собрал Я. Головацкий, с предисловием О. Бодянского. В трех частях. Часть 2. Обрядные песни». М., 1878; Kolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny. Т. 2, Kraków, 1883.
Рильський Тадей Розеславович (1841 – 1902) – український громадський і культурний діяч, етнограф.