Вплив Пушкіна
Іван Франко
Ми помилились би, коли б твердили, що все традиційне, що стрічаємо в поезії Шевченка, взяте було тільки з польської літератури. Певна річ, що коли не на основну ідею і не на моделювання постаті кобзаря, то хоч на форму і спосіб трактування речі деякий вплив мала й школа російська, котру Шевченко переходив, живучи в Петербурзі від 1831 року. Про знайомість Шевченка з російськими й заграничними писателями в російських переводах в часі 1838 – 1843 років ми маємо цінні свідоцтва в автобіографічній повісті Шевченка «Художник». Повість та, хоч і писана 1856 року, та писана, здається, по справдішнім листам Шевченка до Сошенка або по яким другим Шевченковим заміткам, робленим рівночасно з фактами.
Виберемо з тої повісті все, що відноситься до знайомості Шевченка з літературою російською. Ітак, Шевченко згадує, що читав твори драматика російського допушкінської доби Озерова і що йому особливо сподобався його «Эдип в Афинах» (Поэмы, повести и пр., 277), цитує Жуковського поему «Шильонский узник» (297). Брюллов читав наголос поему Пушкіна «Анджело» (306). На стор. 311 згадує про баладу Жуковського «Двенадцать спящих дев»; на стор. 338, 342 – про Гоголя, на стор. 356 – про статтю в «Пчеле». В іншій повісті Шевченко цитує з пам’яті вірші Пушкіна «» і т. д. (стор. 540). Д[обродій] Куліш по смерті Шевченка писав про нього, що «Пушкина знал он наизусть» (Основа, янв., 1862, стор. 60).
З сих звісток про знайомість Шевченка з літературою російською в початках його власної літературної діяльності можемо доміркувати, що Шевченко тоді вже хоч потроху знав і старшу російську літературу, знав і Пушкіна, й Жуковського, і Гоголя, інтересувався живо театром (звістки гл. стор. 297, 300, 301, а особливо 223) і потроху й публіцистикою. Погляньмо ж, якими нитками в’язалася поезія Шевченка з тою літературою.
Ідея протиставлення поета окружаючій його суспільності з особливою силою в літературі російській виражена у Пушкіна. Поет сей, спочатку ліберал і приятель декабристів, автор різких антицарських та антидеспотичних епіграм, що розходилися в рукописах і в уснім пересказі по всій Росії (о їх популярності гл.: Пипін, Характеристики, 43 і далі), по 1825 році змінив свої погляди політичні і, головно під впливом московського кружка, котрий громадився довкола поета Веневітінова, перейнявся філософічними й естетичними поглядами Шеллінга, що говорив про штуку для штуки, про об’єктивність представлення без огляду на те, що представляється в поезії, і про те, що поезія – не заслуга дійсного життя і його інтересів, а, так сказати, сама для себе окреме царство. (Гляди: Alex. v. Reinholdt. Geschichte der russischen Literatur, стор. 559).
Сей зворот виразився найкраще в його віршах «Пророк» (1826), «Поэт» (1827) і «Чернь» (1828). В першім з них Пушкін стоїть ще на грунті лібералізму і малює чудовими словами ідеал поета-пророка, безстрашного обличителя всякої кривди і віщуна слів божих. Сам бог говорить до нього:
Восстань, пророк, и виждь и внемли,
Исполнись волею моей,
И, обходя моря и земли,
Глаголом жги сердца людей.
Правда, Пушкін не показує виразно, в якій цілі й якими глаголами має пророк-поет палити серця людські, та все-таки певна річ, що слова ті вказують на якусь реформаторську службу суспільну. В тім творі інтересні для нас особливо слова, котрі говорить поет о собі самім:
И внял я неба содроганье,
И горний ангелов полет,
И гад морских подводный ход,
И дольней лозы прозябанье.
Слова ті, очевидно, мав перед собою Шевченко, коли писав в своему «Перебенді»:
А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає,
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: Чого ти німа? –
і далі, кажучи про Перебендю, що він все знає, все чує: «Що море говорить, де сонце ночує». Правда, діяльність Перебенді скромніша, та зате ясніше означена, реальніша, ніж діяльність Пушкінового пророка. Він не палить глаголом серця людей, а тільки розганяє їх тугу і навчає їх сумирному, людському і чесному життю.
В віршах «Поэт» і «Чернь» Пушкін з поета-пророка, вчителя і реформатора робить (характерно!) поета-жерця. Він не служить «черни», товпі, але тільки чистій штуці; пісня його – то «священна жертва». Горацієве «odi profanum vulgus» повторює Пушкін з подвоєною, брутальною силою.
Подите прочь, – кричить він до товпи, – какое дело
Поэту мирному до вас?
В разврате каменейте смело!
Не оживит вас лиры глас!
Душе противны вы, как гробы.
Для вашей глупости и злобы
Имели вы до сей поры
Бичи, темницы, топоры.
Довольно с вас, рабов безумных!
Всяка суспільна діяльність видається Пушкіну огидою для поета («жрецы ль у вас метлу берут?»). Поет не підлежить нічиєму осудові, не потребує народної любові. «Поэт, не дорожи любовию народной, – говорить Пушкін в р. 1830 в вірші Поэту. – Ты царь, живи один!.. Ты сам свой высший суд». З того погляду ударив Пушкін і на Міцкевича, з котрим дружив давніше, ударив іменно за те, що Міцкевич співає для товпи.
Певна річ, що ціла натура Шевченка, повна любові до бідних і покривджених і ненависті до кривдників, мусила противитися тим диким поглядам Пушкіна-об’єктивіста. По тій дорозі Шевченко не міг іти за ним. Та все-таки й від того напряму невеличка тінь лягла на твір нашого поета. Не забуваймо, прецінь же, що як артист-маляр він тоді був учеником Академії художеств, де того часу панував ще фальшивий класицизм, на розріз противний тому живому реалізмові, за яким він майже несвідомо пішов у своїй поезії, і що там, в Академії мусив він від Брюллова і других набратися естетичних формулок о чистій, божественній штуці. А формулки такі фатальним способом завсігди породжують погорду або хоч легковаження до живих людей і їх потреб.
Таку тінь легковаження, не зовсім згідного з духом цілої поеми, стрічаємо в закінченні Перебенді, де поет похваляє свойого кобзаря за те, що найкращі свої пісні виспівує серед степу на могилі, «щоб люди не чули», і ще радить йому:
А щоб тебе не цурались –
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Не помилимось, запевняючи, що в словах тих чути одгук пушкінського «не оживит вас лиры глас» і що подиктовані вони тим же загальноромантичним поглядом, що й слова в Міцкевичевій «Improwizacji» («Nieszczęsny, kto dla ludzi głos i język trudzi»), немов-то товпа зовсім неспосібна розуміти високі думки поета і відплачується за них тільки насміхом та цуранням. Сам Шевченко швидко покинув такі погляди і сам на собі дізнався, що товпа, особливо інтелігентна товпа, зовсім не таке невдячне поле для насіння «божого слова» і що поетові, так як усякому діячеві народному, треба орати свою ниву і сіяти слово, треба говорити огненними словами,
,
Щоб людям серце розтопило…
Те слово, божеє кадило,
кадило істини.
Горі наведені слова в закінченні «Перебенді» доказують нам, що поет, пишучи сю невеличку поему, не досить ще ясно зрозумів завдання поета або занадто улягав традиції романтичної чи об’єктивної антисоціальної школи.
Примітки
Озеров Владислав Олександрович (1769 – 1816) – російський драматург, в творчості якого простежується перехід від класицизму до сентименталізму.
Жуковський Василь Андрійович (1783 – 1852) – російський поет-романтик.
Пчела – російська реакційна газета «Северная пчела», яка виходила у Петербурзі в 1825 – 1864 рр. І. Франко цитує фразу із повісті Шевченка «Художник»: «, бойко написанный, должно быть Кукольником» (див.: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів у 6-ти томах. Т. 4. Повісті. К., Наукова думка, 1964, с. 239).
Пипін, Характеристики… – I. Франко посилається на «Характеристики литературных мнений от двадцатых до пятидесятых годов», які О. Пипін опублікував в журналі «Вестник Европы» за 1872 – 1873 рр. і які було видано окремою книжкою (Спб., 1909).
Веневітінов Дмитро Володимирович (1805 – 1827) – поет-романтик, один із найталановитіших представників російської філософської лірики 1820-х років.
Шеллінг Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775 – 1854) – німецький філософ-ідеаліст.
Рейнгольдт Олександр Олександрович (1856 – ?) – російський літературознавець, німець за походженням, який жив і працював у Петербурзі. Автор популярної книжки «Geschichte der russischen Literatur von ihren Anfang bis auf neueste Zeit».