Шевченко і зовнішні літературні впливи
Іван Франко
Останніми роками в науці російській ведуться гарячі розмови про почин і зріст новішої української літератури: що породило її, що впливало на її напрям, що спиняло чи прискорювало її розвиток? Питання ті не нові, почалися вони майже рівночасно з почином новішої літератури української [Докладну історію тих спорів гляди: М. П. Дашкевича Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX стол.», стор. 1 – 14], та тільки розмови про них донедавна велись більше на здогад, без доволі доброго фактичного підкладу.
Тільки тепер, коли появилася перша хоч трохи докладна життєпись Т. Г. Шевченка, написана М. Чалим, і визваних нею множество детальних споминок про Шевченка (спис їх гляди у Комарова: Библиография Т. Шевченко – в Киевской старине, 1886, март, стор. 570, апріль, стор. 778), далі, коли появились такі праці, як Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX стол.» (1884), мемуари Костомарова, спомини Куліша і т. і. [З давніших праць годиться піднести хіба Г. П. Данилевського книжку «Украинская старина» (П., 1866)], стала можливою справді наукова, на фактах основана відповідь на сі питання.
Годі заперечити, що в Росії питання ті піднімаються головно з погляду на одно основне питання: чи література українська є сепаратизм, чи ні? Се справді найтвердіший сук в теперішньому державному порядку Росії. Уряд російський згори рішив і указом з 18 мая 1876 року запечатав те, що укр[аїнська] література є сепаратизм і що затим з причин державних їй не слід бути. Російська суспільність, а особливо освічені її заступники поступового європейського напряму, бачать і тяжко відчувають сю кривду українського слова, проскрибованого урядом, і для того в своїх учених працях намагаються підібрати якнайбільше доказів на те, що українська література не є сепаратизм, що зріст її не тільки не грозить розривом єдності Росії, але, противно, буде доказом більшої її сили і многосторонності (гл[яди]: О. М. Пипін, у Вестнике Европы, 1877, февр., 684 і д. ), а то й доказують, що література та не що інше, як слаба луна літератури російської, один її паріст, котрий і не може від неї відірватися (Петров).
До тої самої мети хиляться й докази найновішого, талановитого історика української літератури М. Дашкевича, котрого рецензія на книжку Петрова розрослась також в цілу книжку і дає дуже цінні, оригінальні і широкі досліди про многі, досі не тикані або не вияснені питання історії української літератури. Д[обродій] Дашкевич, всупереч Петрову, головну причину появлення української літератури бачить не в посторонніх впливах, а в місцевих елементах, в любові до своєї народності, в живім почутті потреби самопізнання і самовираження. Не одрікається д. Дашкевич від впливів літератури російської, але справедливо запримічає, що, коли говорити о впливах російських, то нарівні з ними треба поставити і впливи польські і західноєвропейські, що ішли на Україну й безпосередньо.
Та все-таки ціла книжка д. Дашкевича доводить сю думку, що розвій України і в літературному і в культурному погляді можливий тільки вкупі з усією Росією, що вся або майже вся українська] література дотеперішня іменно йшла до такого поєднання і в нім находила собі силу; при кінці своєї праці автор висказує навіть такий погляд, що літературі українській з часом прийдеться все меншати й меншати відповідно тому, як між великорусами і українцями заводитися будуть ближчі взаємини, підійметься освіта і т. і. (Отзыв, стор. 232).
Не вдаючися в те, що буде – на заміт д. Дашкевича про вплив освіти і взаємин міжнародних, котрі буцімто вменшують суперечності і вирівнюють особливості поодиноких народів, – ми могли б навести такі факти, як панування французщини в XVII і XVIII віці і упадок того панування тепер, коли освіта піднеслась, як ворогування національне найосвіченіших європейських народів (німців і французів, німців і чехів, французів і італіянців і т. і.), як міцне вдержування національних особливостей у народів, що живуть поруч і під найсвобіднішою в Європі конституцією – в Швейцарії і т. і., – ми не можемо заперечити, що останні виводи сього ученого мають в собі багато правди і що його погляди, найширші і найосновніші з усіх досі висказаних, мусять бути прийняті як основа дальших дослідів над історією української літератури.
Те, на що за Максимовичем вказав д. Науменко в Киевской старине (К пятидесятилетию со дня смерти Ив. Петр. Котляревского – К[иевская] ст[арина], ноябрь, 1888, ст. 380 – 382) о існуванні й перед Котляревським усних і рукописних творів на укр[аїнській] народній мові, не заперечує поглядів М. Дашкевича, але потверджує їх, бо ж любов до свого рідного народу і його мови, що примусила Котляревського писати по-українськи, а публіку – читати його писання і любуватись ними, не з неба впала ані через ніч виросла, але мусила бути витвором довгої і славної історії України.
Яке місце займає Т. Шевченко в розвої укр[аїнської] літератури, про те не пора тут говорити, се по-майстерськи освічено, між іншим, в статті М. Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм» (Громада, IV), а также у Петрова і Дашкевича. Сей послідній дуже справедливо вказав на те, що для повного розуміння Шевченкової музи, крім (найважніших) традицій і впливів місцевих, українських, а також (далеко менше важних) впливів російських, треба розслідити впливи польської літератури, котрі особливо сильні були в першій добі його поетичної діяльності, в добі романтичного націоналізму (до 1843[-го]) і політичного радикалізму та панславізму (до 1847[-го] включно). На впливи ті вказував я давніше в статті «Mickiewicz w literaturze rusińskiej» («Kraj», 1886, ч. 46).
В першім ряді тут конечно треба мати на оці вплив Міцкевича. Сліди впливу того верховодця новішої польської літератури вказує д. Дашкевич поперед усього в баладах, як «», «», «», «»; в Міцкевичевій баладі «Rybka» бачимо немов у зав’язку сюжет «»; у Міцкевича находив Шевченко взірці пісень, звернених проти кріпацтва, а також взірці поезій політичних – з того погляду д. Дашкевич ставить обік себе поеми Міцкевича «Ustęp» i «Petersburg» і Шевченків «» (Отзыв, стор. 173 – 174).
Мені здається, що невеличку, але прекрасну поему Шевченка «» можна вважати типовим приміром того, як в першій добі поетичної діяльності Шевченка перехрещувалися і зливалися найрізніші впливи і як геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоко поетичну цілість. Для того докладний розбір «Перебенді» видається мені дуже важним для характеристики поетичного таланту Шевченка, як і для характеристики цілої одної доби нашої літератури.
Примітки
Отзыв о сочинении г. Петрова… – Йдеться про «Отзыв на Очерки истории украинской литературы XIX века Н. И. Петрова» М. П. Дашкевича, вміщений в «Отчете о XXIX присуждении наград гр. Уварова», Спб., 1888.
життепись Т. Г. Шевченка, написана М. Чалим… – Йдеться про книжку «Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии)», К., 1882.
Комаров Михайло Федорович (1844 – 1913) – український бібліограф, критик і етнограф, автор перших бібліографічних покажчиків з історії української літератури XIX ст.
мемуари Костомарова… – Йдеться про «Воспоминания Н. И. Костомарова, записанные Н. Белозерской», надруковані в журналі «Русская старина», 1885, № 5.
спомини Куліша… – Мова йде про «Історичне оповідання» П. Куліша в його збірці «Хуторна поезія», 1882.
Данилевський Григорій Петрович (1829 – 1890) – російський і український письменник, автор історичних романів та досліджень з історії Слобідської України.
проскрибованого урядом… – І. Франко тут використовує вираз із статей М. Драгоманова на означення утисків царського уряду щодо вживання української мови в науковій літературі тощо.
гл[яди]: О. М. Пипін, у Вестнике Европы, 1877, февр., 684 і д. – Йдеться про статтю О. М. Пипіна, надруковану під назвою «Средние века русской литературы и образованность».
Науменко Володимир Павлович (1852 – 1919) – український історик і журналіст; у 1893 – 1906 рр. – редактор «Киевской старины».