Вплив Міцкевича
Іван Франко
«» написаний Шевченком в перших роках по його визволенні з кріпацтва, між 1838 р. а 1840, і був надрукований в виданні «Кобзаря» з 1840 року. Основна ідея сієї невеличкої поеми – се давня ідея: протиставлення поета окружаючій його суспільності. Інтересно, однако ж, що ідея ся зовсім чужа всякій поезії народній, в котрій традиція, творчість масова цілковито стирає всяку індивідуальність і не позволяв їй проявити себе. Ідеї такої не знають ані пісні народні, ані полу-народні епопеї індійські та грецькі; зароджується вона аж там, де суспільність людська значно вже розвилась і розпалася на різко відмінні від себе верстви суспільні.
Як звільна і з яким трудом індивідуальність людська в поезії виломлювалась з-під тиску формул і традиції в середніх віках, про се гляди книжку Кареєва «Литературная эволюция на Западе», Спб., 1886; про подібний процес в старій Греції гляди Корша: «История греческой литературы», в виданні «Всеобщая история литературы под редакцией В. Корша и Кирпичникова», т. 1, ч. 2, стор. 879 і дальші. Рішучий вираз протиставлення поета цілій суспільності дав Горацій в оді, що починається словами «Odi profanum vulgus et arceo»; ода ся довгі віки опісля служила різним поетам вихідною точкою і темою більш або менш згірдних висказів про товпу та чернь. Може, найбільше різкий сучасний варіант тої Горацієвої оди стрічаємо у російського поета Пушкіна в його вірші «Чернь», про котрий у нас дальше буде ще розмова.
Але вже в XVIII віці починається рішучий зворот в поглядах на відносини поета до суспільності. Вік той, що породив знамениті трактати Руссо о вихованні нормальної одиниці людської («Emili») i o повороті людей на лоно природи, що оголосив «Права чоловіка» яко основу цілої суспільної будови, мусив безмірно піднести вагу одиниці людської. Вона бере на себе боротьбу з старими, спорохнілими порядками не тільки в політиці (діячі великої французької революції), але і в літературі (Шіллера «Räuber» і «Kabale und Liebe»).
Вся творчість поетична від шумного та пустословного не раз трактування «матерій важних» («Haupt- und Staatsaktionen») звертається до аналізу чуття, думок і бажань одиниці людської («Werthers Leiden», «Stella». Дуже інтересним приміром індивідуалізування і, що так скажу, приватизування давніх важних сюжетів є особливо «Egmont»). Очевидна річ, що коли та погорджена давніше товпа розпалася на множество одиниць, з котрих кожна мала ті самі людські права до життя і до всіх радощів життя, то й поетам прийшлось інакше відноситися до неї. Гете в своїм вірші «Zueignung» (1784) виразно виявляє новий погляд на свою поезію, коли пише:
Für Andre wächst in mir das edle Gut,
Ich kann und will den Pfund nicht mehr vergraben:
Warum sucht ich den Weg so sensuchtsvoll,
Wenn ich ihn nicht den Brüdern zeigen soll?
Поезія є тут функцією суспільною утилітарною в високім значенні того слова, просвітителькою умів і серць тої самої товпи, котра тепер стала братами поета! В тому двоякому напрямі – автономії особи і її пожиточності – розвивались і розвиваються чимраз дальше погляди людські від кінця XVIII віку і донині. Важним ступнем наперед був тут розвиток т. зв. якобінства політичного в Франції, котре стояло на тім, що вибрані, могучі одиниці людські можуть і повинні одним замахом, указом і розпорядженням згори перестроїти весь склад життя і навіть міркування мас народних і ущасливити ті маси.
Думки ті в політиці вспіли доволі швидко перетертися, але в поезії держалися довше і сталися одною з основ т. зв. романтизму. Романтизм в літературі, так само як якобінізм в політиці, значив перевагу геніальної особи над масою, перевагу генія над талантом і працею, а затим і перевагу проблисків того генія, чуття і ентузіазму над одностайним, але млявим світлом звичайного розуму. Індивідуальність поета стала найвищою властю, виломлювалась з усяких правил і границь суспільних; поезія сталась вітхненням, ясновидінням, чимсь божеським і безсмертним. Як типовий об’яв тої романтичної поезії можемо вказати на Імпровізацію Міцкевича (нап. 1832 р.) в третій частині поеми «Dziady», де сказано:
Boga, natury godne takie pienie:
Pieśń to wielka, pieśń – tworzenie.
Taka pieśń jest siła, dzielność.
Taka pieśń jest nieśmiertelność.
Ja czuję nieśmiertelność,
nieśmiertelność tworzę:
Cóż ty większego mogłeś zrobić, boże?
Поет-романтик де в чому похожий на поета Горацієвого – він ставить себе непомірно вище товпи, зайнятої буденними інтересами і не спосібної навіть розуміти його (Samotność!.. Cóż po ludziach? Czym śpiewak dla ludzi?). Але він не пишається тим, навпаки, се його болить, він бачить в тім своє нещастя (Nieszszęsny, kto dla ludzi głos i język trudzi). Він не гордує товпою, навпаки, він хоче бути їй пожиточним, хоче послужити їй (Chcę go podnieść, uszczęśliwić, chcę nim cały świat zadziwić). Він нещасний нещастям свого народу, цілого народу; як одиниця вибрана, він непомірно сильніше відчуває радощі й болі, ніж кожний інший чоловік; він, заступник народу, терпить за весь народ (Nazywam się milion, bo za miliony kocham i cierpię katusze). На тій високій вишині, на яку тут поставлено індивідуальність поета, самі по собі пристають до неї і якобінські і месіанічні погляди; поет хоче піднести, ущасливити свій народ, але сам, власною волею і силою (Co ja zechcę, niech wnet zgadną, Spełnią, tern się uszczęśliwią, A jeżeli się sprzeciwią, Niechaj zginą i przepadną), і являється якобінцем найчистішої води; поет хоче піднести, ущасливити свій народ не силою фізичною, не освітою і наукою, він хоче спасти його, рушиться якимсь чудом, можливим тільки для всесильного чуття, стає месією, пророком і спасителем народним.
Ми не без наміру зупинились трохи довше над «Імпровізацією» Міцкевича; нам здається, і дальше попробуємо се доказати, що вона мала деякий вплив на сформування основної думки Шевченкового «Перебенді». Що Шевченко знав і високо цінив поезії Міцкевича, про се маємо кілька важних свідоцтв. Ітак, Петров стверджує (Очерки, стор. 303), що Шевченко в пізнішій добі свого життя (коли, як виразився Микешин в своїх споминах – Кобзарь, Прага, 1876, ч. II) «громил Пушкиных и Державиных», читав в оригіналі Міцкевича і Лібельта. Важніше для нас свідоцтво Афанасьєва-Чужбинського, котрий в своїх «Воспоминаниях о Т. Г. Шевченко» (стор. 10) згадує про те, як він в р. 1843 укупі з Шевченком читав «Dziady».
Ще дальше в минувше веде нас свідоцтво самого Шевченка, котрий в своїй повісті «» описав іменно часи першого пробудження його музи, т. є. роки 1838 – 1840, своє визволення з кріпацтва і життя в Петербурзі в товаристві Брюллова, Штернберга і др. В тій автобіографічній повісті важне для нас особливо оповідання Шевченка про знакомство з кружком петербурзьких поляків, а особливо з одним із них, освіченим і симпатичним Леонардом Демським, в котрого бібліотеці був Лелевель і один том Міцкевича. Не забуваймо далі, що Шевченко ще 1829 року якийсь час пробував у Вільні і в одній своїй поемі () розказує факт, що стався там, мабуть, за його побуту або недовго перед тим (ще був тоді університет, з котрого опісля зробили здоровий-прездоровий лазарет, а зробили іменно через студентські історії, в котрі замішаний був Міцкевич). Трудно собі гадати, щоб Шевченко, бувши в ту пору у Вільні, не чув про Міцкевича і не познайомився бодай з деякими його поезіями. Так само треба сказати і про його пізніший (1830) побут у Варшаві, де не хибло навіть руки, котра прямо натискала на те, щоб поет наш знайомився з польською мовою й літературою (гл.: Основа, 1862, май, 53).
Рівняючи Шевченкового «Перебендю» до «Імпровізацій» Міцкевича, ми бачимо дуже виразну похожість в деяких думках обох поем. Як поет Міцкевича непомірно вищий над товпою звичайних людей, котрі його не розуміють, так само й Шевченків Перебендя, хоч з неозначеного, космополітичного костюма перебраний в бідну свитину українського сліпця-кобзаря. Його на сім світі ніхто не прийма, – каже про нього Шевченко.
Один він між людьми,
як сонце високе.
Його знають люде,
бо носить земля –
т. є. знають тільки поверха, не входячи в його душу, в його таємні думи. Так треба й розуміти початкові слова поета:
Перебендя старий, сліпий,
хто його не знає?
Як Міцкевичів поет своїм чуттям обіймає весь світ, так само й Перебендя
все знає, все чує:
що море говорить,
де сонце ночує.
Як поет Міцкевича вважає себе вибраним посередником між своїм народом і богом, вступає з тим богом в розмову і супереку за свій народ і навіть грозить йому війною, так само й Перебендя на самоті серед українського степу голосить
боже слово.
То серце по волі
з богом розмовля.
Як поет Міцкевича летить думкою в безмір світу і доходить аж туди, gdzie graniczą Stwórca і natura (порівняй шіллерівське Bis am Strande ihrer Schöpfung ich lande… Anker werf wo kein Hauch mehr weht und der Markstein der Schöpfung steht), так само й у Перебенді
думка край світу на хмарі гуля,
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є.
Як поет Міцкевича чується нещасним, трудячи голос і язик для людей, так само й Перебендя чує в собі роздвоєння і, хоч старається закрити не раз свій глибокий біль жартом та веселою пісенькою, то все-таки
заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Біль його пливе з того самого джерела, що й біль Міцкевичевого поета, – з самоти між людьми. Один він між ними, – говорить Шевченко, – «нема йому в світі хати», «його на сім світі ніхто не прийма».
Примітки
Кареєв Микола Іванович (1850 – 1931) – російський літературознавець.
Корш Валентин Федорович (1828 – 1889) – російський журналіст та історик літератури, автор «Очерка истории греческой литературы», Спб., 1880.
Кирпичников Олександр Іванович (1845 – 1903) – російський літературознавець, представник культурно-історичної школи.
Горацій (Квінт Горацій Флакк; 65 – 8 до н. е.) – римський поет.
Werthers Leiden – точна назва цього твору Гете – «Die Leiden des jungen Werthers».
Микешин в своїх споминах… – Маються на увазі «Спомини про Шевченка російського скульптора і графіка Михайла Йосиповича Микешина» (1835 – 1896), надруковані як додаток у «Кобзарі» (Прага, 1876).
читав в оригіналі… Лібельта. – Йдеться про працю польського філософа-ідеаліста Кароля Лібельта (1807 – 1875) «Estetyka, czyli Umnictwo piękne», перша частина якої вийшла у Познані 1849 р., друга і третя – в Петербурзі 1859 р. Шевченко критикував Лібельта за ідеалістичні погляди.
Брюллов Карл Павлович (1799 – 1852) – російський художник, у якого вчився Т. Шевченко.
Штернберг Василь Іванович (1818 – 1845) – український і російський художник-пейзажист реалістичного напряму, товариш Шевченка по Академії мистецтв.
Демський Леонард – студент-поляк, який у 1839 р. квартирував разом із Шевченком, вчив його французької мови, знайомив з польською літературою.
Лелевель Йоахім (1786 – 1861) – польський революційний діяч, професор історії Віденського і Варшавського університетів. Під час польського повстання 1830 – 1831 рр. очолював ліве крило повстанців, в часи еміграції – організатор лівих сил. Обстоював ідею єдності слов’ян, позитивно оцінював боротьбу українського народу проти шляхетського панування.
про його пізніший (1830) побут у Варшаві… – Як доведено радянськими дослідниками, Шевченко у Варшаві ніколи не був.