Вплив кобзарів та лірників
Іван Франко
Певна річ, що причини сього треба шукати в походженні поета і в тій літературній школі, яку він перейшов до написання Перебенді. Походження Шевченка з простої мужичої сім’ї і молодий вік, пережитий у кріпацтві, мали величезний вплив на весь склад його думок і поглядів, на весь напрям і характер його поетичної творчості. Вплив сей досі ще не вияснений вповні науково – не виказано, що виніс Шевченко з-під батьківської стріхи і з кріпацького життя, хоча в усіх його творах зустрічаємо багато указок до сієї речі, – і хоча критики та біографи (Драгоманов, Чалий, Петров і Дашкевич) в загальних зарисах і намагались схарактеризувати той вплив (гл.: Драгоманов, Громада, IV, стор. 126, 127, 132 і др., а також Дашкевич, Отзыв, стор. 188, 201, 210), але робили се тільки мимохідь, не систематично. Не місце і нам тут поповнювати сю прогалину, котра вимагала б докладної спеціальної праці, та все-таки не можемо минути деяких подробиць, котрі поможуть нам вияснити Шевченкову концепцію кобзаря Перебенді.
Загальнозвісна річ, яку повагу і пошану між простим народом українським мають кобзарі і лірники. Про їх значення ось що писав свого часу Куліш в Записках о Южной Руси (І, 43):
Нищая братия в Малороссии заслуживает особенного внимания. Будучи последними в народе по своему убожеству и неспособности к земледельческим и другим работам, малороссийские нищие занимают первое место по развитию поэтических и философских способностей.
І далі (стор. 64 – 65) він пише:
В Малороссии замечается чрезвычайное множество слепцов, и надобно сказать, что все они – по крайней мере из известных мне – отличаются от прочих людей своего состояния высшим настроением ума, или редким благодушием, или, наконец, способностью к фантастическим представлениям.
Д[обродій] Куліш передає й погляд одного з кобзарів, Андрія Шута, на своє ремесло (стор. 45):
Он смотрит на ремесло нищего, как на дело богоугодное. По его понятиям нищий существует на то, чтобы напоминать людям о боге и добродетели.
Певна річ, що так само глядить на кобзарів і сам народ, так глядів на них і Шевченко в своїх молодих літах. В писаннях і споминах його ми не маємо згадки про які-небудь ближчі, особисті зносини Шевченка з сим або тим кобзарем, але, певна річ, що в своїх мандрівках по Звенигородському повіту він мусив стрічати їх чимало. Звісно, що кобзарі і лірники громадяться найбільше коло монастирів, куди народ сходиться на прощу; а недалеко рідного села Шевченкового й є іменно один такий монастир – Мотронинський. Може бути, що сліпий Волох, змальований Шевченком в «Гайдамаках», є ремінісценцією про одного з тих кобзарів, з котрими стрічався тоді Шевченко. Живі враження таких стріч лунають в передмові до «Гайдамаків», де Шевченко пише:
Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось.
Живі враження кобзарів і кобзарських пісень мусили у Шевченка бути дуже сильні і численні, коли по десятилітній розлуці з Україною (від 1829 до 1839) він, виступаючи на поле літературне, майже що крок малює образи кобзарів. Бачимо їх в «Катерині», «Перебенді», «Тарасовій ночі», далі в «Гайдамаках» і «Черниці Мар’яні»; навіть увесь збірник своїх віршів Шевченко називає Кобзарем, а в типовій фігурі кобзаря Перебенді виявляє нам в значній часті свої власні тодішні думки про співацьку долю і співацьке призначення серед народу [Що Шевченко справді хотів бачити в Перебенді власний ідеалізований образ, на се натякають деякі слова в епілозі поеми «Невольник» (1845), де поет про себе самого, про свою душу каже майже те саме, що про Перебендю: «Розказує про весілля, звертає на лихо»].
Та все-таки, хоч як сильні та численні були Шевченкові враження з молодих літ, вони, по моїй думці, не можуть нам вияснити вповні того замилування до кобзарів і до їх малювання в літературній формі, яке бачимо у нашого поета в пору написання «Перебенді». Хто знає, як звільна і з яким трудом витворюються в літературі певні образи і форми, і як трудно, власне, найзвичайнішим явищам реального життя статися типовими формами поетичними (в добі, коли виступав Шевченко на поле літературне, в добі романтизму се було ще далеко трудніше, ніж нині), той згодиться на мою думку.
Що фігура кобзаря навіть в ту пору не займала знов так виключно фантазії Шевченка, як би сього можна догадуватись з його віршів, на се маємо доказ хоч би в тому, що в своїх тодішніх працях малярських, котрих було немало, він ані разу не бере собі темою кобзаря українського, а обертається ненастанно в кружку образів і сюжетів тої школи, в котрій виховувався (гл. «Художник»). Се каже нам догадуватись, що на моделювання численних фігур кобзарських якраз тільки в віршах впливала також якась школа літературна, котрої Шевченко в ту пору придержувався, не дбаючи ще про те, щоб провідні думки школи літературної погодити і звести в одну цілість з провідними думками школи малярської. Ся літературна школа, котра дала Шевченкові готові вже форми і типи літературні, була т. зв. українська школа польська, котрої головні діячі ще в половині 1820-их років виступили з своїм новим словом на літературному полі.
Примітки
Записки о Южной Руси – фольклорно-етнографічні збірники, видані П. Кулішем в двох томах 1856 – 1857 рр. у Петербурзі.